Питання заморожених активів Росії знову опинилося в центрі європейської політики. Мова про приблизно 210 млрд євро резервів Центрального банку РФ, значна частина яких зберігається в бельгійській фінансовій установі Euroclear. Frankfurter Allgemeine Zeitung пише про нову ініціативу трьох впливових політиків і експертів, які пропонують передати контроль над цими коштами від Бельгії окремій структурі Євросоюзу — і цим зняти блокування, яке тривало більше року.
Торішня історія добре відома: ЄС відмовився від прямої конфіскації активів через категоричну позицію Бельгії, на території якої зберігається левова частка цих грошей. Брюссель побоюється судових позовів з боку Москви і не хоче нести юридичний ризик самостійно. Компромісом стала складна конструкція — кредит Києву на 90 млрд євро, де заморожені активи РФ використовуються як фінансова гарантія. Формально це не конфіскація, а лише забезпечення позики, що дозволило обійти найгостріші юридичні заперечення Бельгії.
Чому Бельгія залишається ключовою перепоною
Euroclear — не просто технічний депозитарій, а інституція, юридично вразлива до претензій з боку Росії. Бельгійська влада роками наполягала: якщо ризик судових позовів лежить на одній країні, вона матиме право його блокувати. Це логіка, яку важко спростувати — жодна держава не хоче одноосібно відповідати перед міжнародними судами за рішення, ухвалене колективно всім Євросоюзом.
Саме тому нова пропозиція, яку просувають колишня міністерка оборони Німеччини Аннегрет Крамп-Карренбауер, колишня французька міністерка у справах Європи Наталі Луазо та колишній заступник радника президента США з національної безпеки Даліп Сінгх, пропонує принципово інший підхід. Замість того, щоб намагатися переконати Бельгію взяти на себе ризик, вони пропонують розподілити цей ризик на весь Євросоюз через нову спільну структуру. Логіка проста: тиск, який лежить лише на одній країні, породжує відмову; тиск, розподілений на двадцять сім держав, стає політично прийнятним.
Що стоїть за поспіхом ініціаторів
Автори пропозиції наводять кілька аргументів, чому рішення потрібно ухвалити восени, до зимової кампанії російських ударів і до президентських виборів у Франції.
- Кредит на 90 млрд євро — тимчасовий ресурс, який вичерпається, і після цього Росія може отримати сильнішу позицію на майбутніх переговорах.
- Побоювання, що після французьких виборів підтримка України у Парижі може знизитися, а отже, вікно для ухвалення жорсткого рішення звужується.
- Ризик, що заморожені активи РФ можуть стати предметом торгу між Москвою і Вашингтоном без урахування інтересів Європи та України.
Крамп-Карренбауер прямо пов’язує передачу коштів Києву з переговорною позицією України. Якщо Кремль бачитиме, що розрахунок на виснаження Києва і його партнерів провалюється, це змінює логіку затяжної війни. Контроль над коштами, зосереджений у руках ЄС, а не окремої держави-члена, за задумом авторів, зміцнює позицію Європи як самостійного гравця на майбутніх мирних переговорах — а не лише спостерігача за домовленостями інших держав.
Юридичний фронт паралельно з політичним
Поки в Брюсселі шукають політичне рішення, Москва веде власну юридичну кампанію. Центробанк Росії подав позов проти ЄС до Загального суду у Люксембурзі, оскаржуючи безстрокове замороження активів і посилаючись на порушення прав доступу до правосуддя, недоторканності власності та принципу суверенного імунітету. Окремий позов подано в Москві проти самого Euroclear. Це не просто формальність — саме такі позови й лякають Бельгію, і саме заради нейтралізації цього ризику пропонується перенести контроль над активами на рівень усього Союзу.
ЄС свою позицію не змінює: активи залишатимуться заблокованими до завершення війни та виплати Росією репарацій Україні. Питання лише в тому, чи погодиться Брюссель піти далі простого блокування і перейти до фактичної конфіскації заморожених активів Росії, розділивши юридичний ризик між усіма членами об’єднання.
Наскільки реалістичний такий сценарій, стане зрозуміло восени, коли ініціатори планують винести питання на саміт ЄС. Політична воля залежить не лише від юридичної конструкції, а й від того, чи вдасться переконати саму Бельгію, що колективна відповідальність справді знімає з неї індивідуальний ризик, а не просто розмиває його на папері.
