Міністр фінансів США Скотт Бессент анонсував пресконференцію 24 серпня, на якій оприлюднить деталі нового пакета обмежень проти Ірану. За його словами, йдеться про подвійний удар: до вже наявної блокади додадуться санкції, які він назвав найжорсткішими в історії. Мета сформульована відверто — повалити режим, змусивши Тегеран капітулювати економічно там, де військовий тиск виявився недостатнім.
Механізм тиску: блокада плюс вторинні санкції
Санкційна архітектура США проти Ірану завжди складалася з двох рівнів. Перший — прямі обмеження на торгівлю з іранськими компаніями та державними структурами. Другий, значно болючіший — вторинні санкції, які б’ють по будь-якій третій країні чи компанії, що продовжує співпрацювати з Тегераном попри заборону Вашингтона. Саме цей другий рівень Бессент має на увазі, кажучи про блокаду: вона працює не тому, що Іран ізольований фізично, а тому, що будь-хто, хто хоче торгувати з іранською нафтою, ризикує втратити доступ до долара та американського фінансового ринку.
Новий пакет, за логікою міністра фінансів, посилить саме цю вторинну складову. Це означає тиск не так на сам Іран, як на його покупців і посередників — банки, трейдерів, судновласників, які досі знаходили шляхи обходу попередніх обмежень.
Китай — головна мішень непрямого тиску
Ключова деталь заяви Бессента — згадка про Китай. За даними аналітичної компанії Kpler, у 2025 році Пекін купує понад 80% нафти, яку експортує Іран. Це робить Китай фактично єдиним великим покупцем, що тримає іранську нафтову галузь на плаву попри роки обмежень. Одночасно Бессент зазначив, що Китай отримує половину своїх енергоносіїв із Перської затоки загалом — тобто залежність Пекіна від стабільності цього регіону значно ширша за самі відносини з Тегераном.
Логіка тут проста: якщо переконати або змусити Китай приєднатися до тиску на Іран, іранський експорт нафти втратить свого основного покупця, а значить — і головне джерело валютних надходжень режиму. Але це водночас найризикованіший елемент усієї стратегії. США та Китай є найбільшими торговими партнерами одне одного, і будь-яка спроба економічно покарати Пекін за іранську нафту може обернутися відповідними ударами по американському бізнесу та ланцюгах постачання.
Ормузька протока як інструмент і як приз
Бессент прямо пов’язав нові санкції з ситуацією навколо Ормузької протоки — вузького морського шляху, через який проходить значна частина світового експорту нафти з Перської затоки. За його словами, відкриття протоки та зниження цін на енергоносії — спільний інтерес союзників США та решти світу, і саме тому настав момент для колективного рішення щодо тиску на Іран.
Раніше президент Трамп заявляв, що США тотально контролюють Ормузьку протоку, тоді як Тегеран наполягає, що управляють нею лише прибережні держави. Це протистояння риторики відображає ширшу зміну підходу Вашингтона: замість прямих військових дій ставка робиться на санкції та очікування, коли економічний тиск дасть результат.
Що це означає для ринку нафти й регіону
- Посилення вторинних санкцій підвищує ризики для будь-яких компаній, що працюють з іранською нафтою, незалежно від їхньої країни походження.
- Залежність Китаю від іранського експорту створює точку тиску, але й ризик ескалації торговельного протистояння між Вашингтоном і Пекіном.
- Питання контролю над Ормузькою протокою залишається джерелом невизначеності для цін на енергоносії.
- Іран має досвід виживання під санкціями майже 50 років — з часів Ісламської революції 1979 року, що ставить під сумнів швидкий ефект навіть найжорсткіших нових обмежень.
Історія показує: попередні хвилі санкцій не змусили Тегеран змінити курс, хоча суттєво обмежили можливості його економіки. Новий пакет, анонсований на 24 серпня, стане перевіркою того, чи здатен посилений тиск на покупців іранської нафти, насамперед на Китай, зробити те, чого не досягли десятиліття прямих обмежень.
