Дискусія навколо забезпечення протиповітряної оборони цієї зими вийшла за межі суто військового питання — вона показує, наскільки українська оборонна система залежить від рішень, які ухвалюються не в Києві. Запасів ракет для Patriot, обіцяних західними партнерами, за оцінками фахівців, теоретично має вистачити на найближчий зимовий період. Але сама постановка питання «чи вистачить» — це вже діагноз: країна, яка веде повномасштабну війну третій рік, не має власного виробничого циклу для ключового елемента протиракетної оборони і залежить від графіків постачань союзників.
Керівник центру підготовки операторів БпЛА Віктор Таран сформулював проблему прямо: оборонна тактика, яка спирається виключно на перехоплення, виснажує ресурси ППО швидше, ніж вони поповнюються. Це не нова теза, але вона набуває іншого звучання, коли йдеться не про абстрактну «стратегію», а про конкретний ресурс — кількість ракет-перехоплювачів, які фізично є на складах і які прив’язані до виробничих потужностей за кордоном.
Чому виробництво PAC-3 в Україні неможливе
Питання локалізації виробництва американських ракет PAC-3 для Patriot регулярно спливає в інформаційному просторі, але, за словами військового аналітика Дмитра Снєгирьова, реального підґрунтя під цими чутками немає. Навіть у гіпотетичному сценарії передачі технологічних ліцензій ключовою умовою Вашингтона залишається розміщення виробничих потужностей у Німеччині — не в Україні.
Логіка цього рішення лежить не в площині недовіри чи бюрократії, а в суто безпековому вимірі. Українські підприємства перебувають у зоні постійної досяжності російських аеробалістичних ракет. Розміщення критичного виробництва ракет для Patriot на території, яка сама щодня перебуває під загрозою удару, знецінює саму ідею такого виробництва — завод можна знищити раніше, ніж він вийде на проєктну потужність. Це пояснює, чому союзники воліють тримати виробничі лінії поза межами досяжності російської зброї, навіть якщо це подовжує логістичний ланцюг і робить Україну залежною від зовнішніх поставок.
Для внутрішньої політики це означає постійну потребу в дипломатичному тиску на партнерів для прискорення й гарантування поставок — питання, яке не вирішується технічними рішеннями всередині країни, а лише переговорною позицією на рівні держав.
Ставка на власну балістику як зміна логіки оборони
Паралельно в експертному середовищі формується інша лінія аргументації — не про те, як отримати більше перехоплювачів, а про те, як зменшити потребу в них узагалі. Ідея полягає в ураженні російських мобільних комплексів «Іскандер» безпосередньо в місцях їхнього базування, ще до пуску ракет.
За словами Тарана, ударні безпілотники для цього завдання малопридатні: мобільні пускові установки складно виявити й вразити дроном через їхню рухливість і швидкість зміни позицій. Ефективним інструментом тут може бути лише власна балістична зброя, здатна діяти на порівнянних дистанціях і швидкостях.
Це принципово інша модель оборони — не реактивна (перехоплення вже випущеної ракети), а превентивна (знищення носія до пуску). Перехід до такої моделі вимагає:
- розвитку власного виробництва балістичних ракет достатньої дальності;
- розвідувальних можливостей для оперативного виявлення пускових установок;
- політичного рішення про пріоритетне фінансування такого напряму замість або поряд із закупівлею додаткових перехоплювачів.
Останній пункт — найбільш чутливий політично, бо йдеться про перерозподіл обмежених ресурсів між різними видами озброєнь у ситуації, коли кожен напрям потребує додаткового фінансування.
Що це означає для оборонної системи
Обидві лінії — залежність від імпортних ракет для Patriot і ставка на власну балістику проти «Іскандерів» — описують одну й ту саму структурну проблему: Україна не може повністю замкнути цикл виробництва критичних систем оборони всередині країни через постійну загрозу ударів по власній промисловості. Це створює замкнене коло, де розвиток власного балістичного потенціалу стає не альтернативою залежності від партнерів, а способом хоча б частково розірвати це коло — знижуючи потребу в дорогих і обмежених перехоплювачах через ліквідацію загрози на етапі старту.
Для системи ухвалення рішень це означає, що питання ППО вже не зводиться до перемовин про кількість батарей Patriot. Воно дедалі більше переходить у площину промислової та ракетної політики — розвитку власного виробництва зброї, здатної діяти на дальність, порівнянну з російськими комплексами, і водночас захисту цього виробництва від ударів, що є окремим і не менш складним завданням.
