Весняна хвиля тривоги щодо «напливу індійських робітників» виявилася типовим прикладом того, як інформаційний шум випереджає статистику. Поки в соцмережах і на телеефірах обговорювали загрозу для робочих місць, Державна міграційна служба фіксувала протилежний процес: кількість іноземців, які приїжджають до України працювати чи навчатися, стрімко скорочується. Цифри за підсумками семи місяців цього року показують, що трудові мігранти з Індії становлять статистично мізерну частку — восьмеро осіб отримали постійну посвідку на проживання із загальної кількості 1899 виданих документів.
Механізм виникнення такої паніки типовий для воєнного часу: дефіцит перевіреної інформації швидко заповнюється припущеннями, які легко перетворюються на переконання. Реальний ринок праці живе за іншою логікою — логікою ризику, а не політичних наративів.
Що насправді показує статистика ДМС
Порівняння з довоєнними показниками дає точнішу картину, ніж будь-які прогнози. У 2021 році українські виші приймали до 77 тисяч іноземних студентів, зараз їх 21,2 тисячі. Дозволів на роботу для іноземців перед війною видавали 21,7 тисячі на рік, минулого року — 9,5 тисячі. Обсяг видачі тимчасових посвідок на проживання нині становить лише 38,6% від рівня 2021 року.
Ці цифри фіксують не політичне рішення обмежити приплив іноземців, а природну реакцію ринку на небезпеку. Людина, яка обирає країну для роботи чи навчання, оцінює ризики так само раціонально, як інвестор — і повномасштабна війна робить Україну непривабливим напрямком незалежно від зарплатних пропозицій чи дефіциту кадрів.
Хто насправді отримує посвідки на проживання
Структура тих, хто все ж легалізується в Україні, спростовує тезу про «нових мігрантів» як таких. Понад 75% усіх виданих посвідок припадає на шість країн — Росію, Молдову, Азербайджан, Вірменію, Білорусь та Грузію. Абсолютний лідер — Росія, приблизно 32% від загального обсягу, 606 довідок від початку року.
Тут важливий нюанс: значну частину цих людей становлять ті, хто переїхав до України ще до 2022 року, тобто йдеться не про нову хвилю, а про завершення раніше розпочатих процедур легалізації. Окрема й гостріша проблема пов’язана з окупованими територіями, де українців, зокрема молодь, змушували отримувати російські паспорти — це питання виходить далеко за межі міграційної статистики й стосується юридичного статусу громадян на непідконтрольних територіях.
- Постійну посвідку на проживання за сім місяців отримали 1899 іноземців
- Трудові мігранти з Індії серед них — лише 8 осіб
- Понад три чверті посвідок припадають на шість країн, переважно пострадянських
- Рівень легалізації іноземців — 38,6% від показників 2021 року
Чому дефіцит кадрів не закриває навіть висока зарплата
Паралельно з падінням міграційного притоку економіка стикається з протилежною проблемою — критичним дефіцитом робочих рук через мобілізацію та виїзд мільйонів людей за кордон. Будівельна галузь і аграрний сектор відкрито заявляють про готовність залучати іноземців, але пропозиція не породжує попиту.
Показовий приклад — прифронтова Харківщина, де підрядні служби тривалий час не могли знайти працівників на відновлювальні роботи навіть за зарплату близько тисячі доларів. Дорожні робітники та фахівці на об’єктах захисту енергетики отримують від 30 до 44 тисяч гривень, проте вакансії залишаються незакритими. Причина не в розмірі оплати, а в тому, що близькість лінії фронту перекреслює будь-яку фінансову привабливість — і для іноземних робітників, і для частини українців.
Ця ситуація демонструє межі можливостей ринку праці в умовах війни: гроші здатні компенсувати брак кваліфікації чи невигідні умови, але не здатні нейтралізувати пряму загрозу життю. Тому дискусія про трудових мігрантів з Індії як про фактор економічної конкуренції втрачає сенс — реальний бар’єр для заповнення вакансій зараз не етнічний і не професійний, а суто безпековий.
