Передача Алжиром двох ударних вертольотів Mi-24 SuperHind Mk.III та двох транспортних Ми-171 нігерійській армії виглядає як рядовий епізод військово-технічної допомоги між африканськими державами. Але деталі цієї угоди складаються у показову картину: вплив Росії в Африці, десятиліттями побудований на монополії щодо постачання та обслуговування радянської й пострадянської техніки, дає тріщини навіть у країнах, які традиційно вважаються лояльними до Кремля.
Ключовий нюанс — походження самих вертольотів. Mi-24 SuperHind Mk.III це не серійна машина з Росії, а глибока модернізація радянського Мі-24, виконана південноафриканською компанією ATE за участі українського підприємства «Авіакон». Тобто техніка, яку зараз отримує Нігер, пройшла через українські руки задовго до того, як опинилася на озброєнні Алжиру.
Що змінили в алжирських вертольотах
Модернізація торкнулася не косметики, а бойової ефективності машини. Носову кулеметну установку замінили на 20-міліметрову автоматичну гармату з боєзапасом 800 пострілів. З’явилися протитанкові ракети Ingwe південноафриканської розробки з лазерним наведенням і дальністю до 5 тисяч метрів — це принципово інший рівень точності порівняно з базовою версією Мі-24. Бортову апаратуру доповнили лазерним далекоміром, тепловізором та оптико-електронною камерою, розміщеними в характерній носовій «кулі». Корпуси вертольотів оновили з використанням композитних матеріалів.
Програма модернізації охопила 33 машини у 1999–2004 роках, і на початок цього року в строю алжирської армії залишалося приблизно 30 таких вертольотів. За оцінкою експерта Defense Express Івана Киричевського, це найглибша модернізація серед усього сімейства Мі-24, що будь-коли проводилася.
Чому це суттєве підкріплення для Нігеру
До отримання алжирської допомоги авіаційний парк Нігеру виглядав украй скромно — лише два ударні Ми-35 та один транспортний Ми-17. У цьому контексті передача двох SuperHind Mk.III та двох Ми-171 виглядає не жестом ввічливості, а суттєвим посиленням бойового потенціалу нігерійських збройних сил.
Мотиви Алжиру можуть бути прагматичними: країна також має у розпорядженні до 42 ударних вертольотів Ми-28 російського виробництва, і не виключено, що алжирське командування просто вивільняє парк, передаючи старішу техніку африканським партнерам. Але навіть за такого прагматичного пояснення сам факт залишається показовим.
Геополітичний підтекст
Алжир і Нігер традиційно належать до країн, зорієнтованих на Москву у військово-технічній сфері. Проте ця угода відбулася без участі Росії — держави домовилися напряму, використовуючи техніку, модернізовану за участі південноафриканського та українського оборонпрому. Киричевський прямо називає це однією з ознак поступового падіння впливу Росії на Африканському континенті: партнери Кремля вчаться обходитися без нього навіть у питаннях, де його роль здавалася незаперечною.
Це відбувається на тлі паралельного нарощування Москвою власної військової присутності в Північній Африці — зокрема в Лівії, де активізовано роботу кількох ключових авіабаз, які, за даними американської геопросторової розвідки, можуть слугувати транзитним вузлом для перекидання зброї та техніки в держави Сахелю. Тобто Росія одночасно намагається закріпити стратегічний плацдарм у регіоні і втрачає монополію на технічну співпрацю з тими ж таки африканськими арміями, які раніше цілком залежали від радянської та російської авіатехніки.
Для України цей епізод має непряме, але відчутне значення: участь «Авіакону» в програмі модернізації Мі-24 показує, що українська оборонна експертиза продовжує циркулювати світом навіть через треті країни, формуючи альтернативні ланцюжки постачання техніки поза російським контролем. У довгостроковій перспективі саме такі непомітні на перший погляд угоди й формують реальний вплив Росії в Африці — точніше, темп його ерозії.
