Тринадцять років Європейський Союз не приймав до свого складу жодної нової держави. Востаннє це відбулося з Хорватією, і відтоді блок жив у режимі закритих дверей, попри довгі черги охочих на Балканах і у Східній Європі. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило риторику миттєво — розширення раптово перетворилося з бюрократичної формальності на питання безпеки самого континенту. Але риторика і практика розійшлися, і саме це розходження зараз відкрито обговорюють у Брюсселі.
Суть проблеми не в тому, що кандидати не готові — питання, чи готовий сам Союз. Високопосадовець ЄС, причетний до переговорів з Києвом, сформулював це гранично чесно: українська заявка на вступ найбільше оголила, наскільки блок не має внутрішньої структури для прийому нових членів. Це визнання варте уваги, бо воно означає, що проблема не в Україні, Молдові чи Балканах — вона в самому ЄС, його механізмах ухвалення рішень і готовності виборців у країнах-членах ділитися впливом.
Україна як каталізатор і як незручність одночасно
Ситуація з Україною для Брюсселя парадоксальна. З одного боку, країна має одну з найбільших і найбільш боєздатних армій Європи, і жодна столиця не хоче, щоб ці збройні сили опинилися поза командою, ображеними на периферії. З іншого — офіційні особи ЄС визнають: без російського вторгнення Києву ніхто б не дав старт переговорам про вступ, зважаючи на місце країни в глобальних рейтингах корупції та незалежності судової влади.
Звідси й дилема, яку відкрито формулює один із дипломатів ЄС: привезти в Союз країну з сорокамільйонним населенням і високим рівнем корупції означало б знецінити весь інтеграційний проєкт. Але залишити Україну напризволяще так само неможливо — надто великі політичні та безпекові ставки. Вимога Києва вступити «наступного року» в межах можливої мирної угоди з Росією була, за словами того ж високопосадовця, не реалістичним планом, а криком про допомогу — сигналом, що звичайна процедура вступу для воюючої країни просто не працює.
Поетапна інтеграція замість повного членства одразу
Реакцією Берліна і Парижа стала пропозиція змінити саму логіку розширення Євросоюзу. Замість моделі «повне членство лише після завершення всіх переговорних розділів» — поетапна інтеграція, коли країна отримує частину переваг членства поступово, у міру реального впровадження реформ. Ідея зрозуміла: знизити політичні ризики для нинішніх членів і водночас дати кандидатам відчутний прогрес, а не абстрактну обіцянку через десятиліття.
Але саме тут виникає розкол інтересів. Київ категорично відкидає будь-яку модель, яка не веде до повноправного членства — для України часткова інтеграція виглядає як спосіб назавжди залишити її у передпокої. Белград, навпаки, сигналізує про готовність розглядати таку схему. Різниця пояснюється просто: для Сербії поетапність — це реальний рух там, де раніше був застій, тоді як для України, що платить найвищу ціну війною, будь-яке «членство другого сорту» сприймається як політична поразка.
Формальний прогрес і глибока недовіра
Цифри показують, що рух усе-таки є. З грудня минулого року кандидати разом закрили вісімнадцять переговорних розділів — для порівняння, за попереднє десятиліття було закрито лише чотири. Чорногорія пройшла більше половини з тридцяти трьох розділів, Україна та Молдова відкрили перші розділи влітку, Албанія почала закривати свої. Формально процес пришвидшився в рази.
Проблема глибша за статистику. Кандидати уникають непопулярних реформ, бо не вірять обіцянкам Брюсселя щодо винагороди, а Брюссель дорікає їм за нездатність ухвалити необхідне законодавство. Це замкнене коло взаємної недовіри — і воно небезпечніше за будь-яку бюрократичну затримку, бо підриває саму мотивацію рухатися вперед.
Ставка вища за питання членства однієї країни
Комісарка з розширення Марта Кос формулює це як переформатування європейської політичної та безпекової архітектури, необхідне, щоб Європа могла конкурувати з іншими великими світовими гравцями. Йдеться не про приєднання окремої держави, а про те, чи здатен Союз у принципі адаптуватися до геополітичного тиску, який створює конкуренція великих держав і провокації з боку Дональда Трампа.
Аналітики попереджають: якщо ЄС зараз не продемонструє серйозність намірів, наслідки будуть катастрофічними не лише для кандидатів, а й для самого блоку — постраждає довіра до нього як усередині, так і на глобальній арені. Формула «або зараз, або ніколи» звучить різко, але саме вона відображає ставки поточного моменту.
Не всі члени ЄС однаково зацікавлені у пришвидшенні. Угорщина відкрито виступає проти прискореного прийому України, і цей опір лише підкреслює, наскільки рішення про розширення залежить не від готовності кандидатів, а від внутрішньополітичного балансу в самому Союзі.
