Теза про те, що людство вже перебуває на ранній стадії глобального протистояння, здатного перерости у нову світову війну, звучить різко, але має логіку, якщо дивитися на останні сто років не як на серію окремих криз, а як на одну довгу ідеологічну боротьбу. Саме таку рамку пропонує колумніст The Hill Джозеф Боско, відштовхуючись від 1917 року — моменту, коли Російська революція народила проєкт, що претендував на експорт власної моделі влади в решту світу.
Століття однієї й тієї самої боротьби
За логікою Боско, Перша і Друга світові війни не скасували цього ідеологічного протистояння, а лише тимчасово його перебивали власними, більш класичними територіальними конфліктами. Нацистська Німеччина, фашистська Італія та імперська Японія воювали проти комуністичної Росії, але за суттю переслідували ту саму мету — тотальний контроль над населенням, своїм і чужим. Коли обидві світові війни завершилися розгромом агресорів, США опинилися в ролі головного опонента вже не окремої держави, а цілої системи автократій, до якої з часом додалися Китай, Північна Корея та низка режимів у Азії, Африці й Латинській Америці.
Ключове спостереження автора — ці режими об’єднує не спільна ідеологія в класичному сенсі, а спільна ворожість до демократичної моделі, де зміна влади відбувається через волю народу, а не через силу чи спадкоємність. Це і є той стрижень, навколо якого, на думку Боско, вибудовується сучасне глобальне протистояння.
Розстановка сил: хто і що отримує
Кожен з нинішніх гравців авторитарного табору, за версією колумніста, переслідує власний інтерес у цій боротьбі:
- Росія — захопила частину Грузії, завдала колосальної шкоди території та інфраструктурі України, але, як зазначає Боско, не зламала волю українського народу. Це лише перший етап ширшої мети — відновлення імперського статусу та ролі провідної європейської держави.
- Іран — утверджує себе головним військовим гравцем на Близькому Сході, поступаючись лише Ізраїлю, який іранське керівництво вважає ворогом, приреченим на знищення. Пряме протистояння з США дозволяє Тегерану перебрати на себе лідерство в авторитарній коаліції, відволікаючи американські ресурси від інших загроз.
- Північна Корея — надіславши 50 000 військовослужбовців на підтримку Росії проти українського контрнаступу, отримала бойовий досвід і довела свою цінність як повноправного учасника антизахідного блоку, попутно зміцнюючи власні регіональні амбіції.
- Китай — завдяки економічній потужності претендує на роль незамінного лідера всієї авторитарної осі й виграє найбільше від розпаду західних механізмів колективної безпеки.
Позиція Трампа та ставки для західного проєкту
Боско відкрито визнає, що зовнішня політика Трампа мало орієнтована на моральні категорії — права людини чи верховенство права його адміністрацію турбують менше, ніж силові розрахунки. Але саме в цьому колумніст бачить шанс: якщо Трамп усвідомить, що атака на «м’які» демократичні цінності — це водночас пряма загроза національній та глобальній безпеці, він може діяти рішуче без ідеологічної риторики.
Показово, що термін «вільний світ», яким часто користувався Рейган, Трамп уникає навіть тоді, коли посилається на його ж формулу миру через силу. Для Боско це не дрібниця: мова визначає готовність визнати масштаб протистояння. Автор наполягає, що для стримування об’єднаної групи ворогів у Європі та Азії Вашингтону потрібна чітка публічна заява про готовність підтримувати оборону України, Тайваню, Японії, Південної Кореї, Ізраїлю та інших партнерів безпеки — разом із союзниками, а не поодинці.
Контекст, у якому пишеться ця колонка, має ще один вимір: заяви іранського представника про намір збільшити дальність ракет до рівня, що дозволяв би уражати континентальну частину США, і водночас повідомлення про виснаження американських запасів озброєння після воєнних дій проти Ірану. Ці два факти між собою пов’язані сильніше, ніж здається: якщо ресурсна база США справді просідає на роках вперед, саме зараз Росія і Китай отримують стимул повірити у власну перевагу в разі потенційного конфлікту зі Штатами. Це і є той момент, коли риторика про «початок третьої світової» перестає бути лише публіцистичним прийомом і стає питанням про реальний баланс сил на найближче десятиліття.
