Заява Дмитра Пєскова про те, що Донбас нібито є «суб’єктом Російської Федерації», куди не може втручатися жодна третя сторона, ставить під сумнів саму логіку перемовин, які веде адміністрація Трампа. Ідея буферної зони на Донбасі виникла не як українська поступка, а як спроба знайти формулу, за якою бойові дії припиняються без юридичного визнання територіальних захоплень. Кремль своєю відповіддю дає зрозуміти: він готовий говорити про припинення вогню, але не про статус територій, які вважає вже приєднаними.
Це принципова різниця між тим, як бачать врегулювання Вашингтон і Київ, і тим, як його бачить Москва. Для Зеленського та посередників на кшталт Кушнера й Віткоффа буферна зона — інструмент розведення сторін, тимчасова конструкція під зовнішнім управлінням, яка дозволяє зупинити вогонь без офіційного визнання кордонів. Для Кремля будь-яка згадка про третю сторону на Донбасі — це втручання у внутрішні справи держави, яка нібито вже включила регіон до свого складу.
Чому Москва боїться саме слова «буфер»
Формулювання Пєскова не випадкове. Визнати можливість буферної зони на Донбасі під зовнішнім управлінням означало б визнати, що статус території залишається відкритим питанням, а не завершеним фактом. Це суперечить усій пропагандистській конструкції, яку Кремль будував роками — про «повернення історичних земель» та «референдуми». Якщо територія переходить під контроль третьої сторони, хай навіть тимчасово й у вигляді вільної економічної зони, це автоматично ставить під сумнів легітимність попередніх кроків Росії.
Водночас риторика про відкритість до миру, яку Пєсков повторює паралельно з відмовою від компромісу, виконує іншу функцію — вона адресована не українській стороні, а міжнародній аудиторії та власне американським посередникам. Москва намагається виглядати стороною, яка нібито готова до діалогу, тоді як реальні умови залишаються незмінними: контроль над Донбасом без варіантів.
Позиція Києва та роль американських посередників
Зеленський описав ідею вільної економічної зони як частину пакета, який просувають Кушнер і Віткофф, і в якому обидві сторони роблять «однакові кроки назад». Це принципово інша логіка, ніж та, яку демонструє Кремль: не капітуляція однієї зі сторін, а взаємне відведення сил під наглядом зовнішнього управління, статус якого ще не визначено.
Саме ця невизначеність — хто саме керуватиме такою зоною — і є вузьким місцем усієї конструкції. Українська сторона визнає, що конкретного механізму ще немає, лише напрямок ідеї. Але вже сама готовність обговорювати подібний формат показує, що Київ шукає шлях до зупинки бойових дій без формальної відмови від територій, залишаючи питання статусу відкритим на майбутнє.
Що означає жорстка позиція Кремля для перемовного процесу
Заява Пєскова фактично окреслює червону лінію, яку Москва проводить ще на стадії обговорення ідей, до будь-яких формальних переговорів. Це типова тактика — озвучити категоричну відмову публічно, через провладне агентство, щоб зафіксувати позицію ще до того, як посередники встигнуть просунути власні пропозиції.
- Кремль відмовляється визнавати можливість зовнішнього управління Донбасом у будь-якому форматі.
- Риторика про «відкритість до миру» супроводжується заявою про «переконаність у перемозі».
- Пєсков водночас визнає залежність результату від «поточної ситуації», що залишає простір для маневру.
- Ідея буферної зони на Донбасі залишається на рівні пропозиції американських посередників, без узгодженого механізму.
Ця суперечність — між публічною жорсткістю та застереженням про залежність від обставин на фронті — показує, що позиція Москви не остаточна, а радше розрахована на позицію сили в перемовинах. Кремль воліє почати діалог з максимально жорсткої заяви, залишаючи собі простір для поступок пізніше, якщо ситуація на полі бою чи тиск посередників це вимагатимуть. Для Києва та Вашингтона це сигнал, що будь-яка формула з участю третьої сторони на Донбасі наштовхнеться на принциповий опір, і компроміс, якщо він можливий, шукатиметься в інших формулюваннях, які не називають речі буквально своїми іменами.
