Чому квоти ЄС на сталь можуть роками душити українську металургію

Українська металургія потрапила в пастку, з якої важко вийти економічними методами. З одного боку — руйнування виробничих потужностей внаслідок російських атак, з іншого — торговельний механізм ЄС, який рахує квоти на сталь виходячи з поточних, а не довоєнних обсягів поставок. Поєднання цих двох факторів, за оцінкою “Метінвесту”, здатне зафіксувати обмежений доступ українських виробників до європейського ринку на 5-10 років наперед.

Як влаштований механізм квотування

ЄС планує обмежити сукупний імпорт сталі приблизно до 18 млн тонн і розподілити цей обсяг між країнами-постачальниками у вигляді індивідуальних квот. Для України таким чином передбачено близько 600 тис. тонн. Сама логіка квотування — це захисний торговельний інструмент: він фіксує частку кожної країни на ринку відповідно до її фактичних поставок за попередній період. У мирних умовах такий підхід виглядає нейтральним — хто більше постачав, той отримує більшу квоту. Але в українському випадку цей же принцип працює проти галузі.

Ключова проблема — база розрахунку. У грудні ЄС оцінюватиме обсяги українського експорту сталі за попередні шість місяців і на основі цих цифр визначатиме умови на наступний період. Але саме в цей час “Запоріжсталь”, “Каметсталь” та інші великі підприємства працювали зі зупинками й пошкодженнями через удари по виробничій та енергетичній інфраструктурі. Тобто база, від якої відштовхуватиметься Брюссель, апріорі занижена — не через втрату конкурентоспроможності, а через бойові дії. Якщо квоту прив’язати до цього провального періоду, вона законсервує низький рівень доступу до ринку на роки вперед, навіть коли виробництво відновиться.

Чому металургію не можна просто “призупинити”

Специфіка галузі в тому, що металургійне виробництво — це не конвеєр, який вимикають і вмикають за потреби. Домни та печі потребують безперервного технологічного циклу, а їхня зупинка або пошкодження означає складне й дороге відновлення, а не просте повернення до роботи. Тому кожен удар по інфраструктурі підприємства має ефект, розтягнутий у часі: втрачені обсяги цього місяця — це ще й втрачені потужності на кілька кварталів наперед.

Це напряму позначається на ланцюжках постачання за межами України. Показовий приклад — трубний завод у Румунії, придбаний “Метінвестом”, який мав отримувати листовий прокат із “Запоріжсталі”. Через квоти на ввезення сировини та падіння виробництва в Україні завод працює з неповним завантаженням і, за відсутності достатньої кількості сировини, ризикує зупинитися. Це ілюструє, що обмеження б’ють не лише по українських заводах, а й по вже інтегрованих у європейський ринок виробничих активах.

Вуглецевий механізм як додатковий тиск

Окремим викликом для галузі стає CBAM — вуглецевий прикордонний механізм ЄС, який фактично оподатковує імпортовану продукцію залежно від обсягу викидів під час виробництва. Європейські виробники сталі мають доступ до програм декарбонізації та десятиліття на модернізацію потужностей. Українські підприємства такого доступу позбавлені, а в умовах війни інвестувати у зниження викидів практично неможливо — бракує і коштів, і фізичної можливості проводити масштабну технічну модернізацію під обстрілами. Застосування CBAM без урахування воєнних умов означає, що українська сталь опиниться в нерівних конкурентних умовах порівняно з виробниками, які працюють у мирному режимі й мають підтримку на перехід до “зеленого” виробництва.

Чому це питання виходить за межі однієї галузі

Металургія до повномасштабного вторгнення була одним із найбільших джерел бюджетних надходжень в Україні — сукупні податкові надходження від галузі та пов’язаних із нею секторів оцінювалися близько 200 млрд грн. Це робочі місця, суміжні виробництва, логістика, експортна виручка у валюті. Втрата доступу до ринку ЄС на роки вперед означає не просто проблему окремих компаній, а звуження бази для повоєнного відновлення економіки в цілому.

Логіка українських виробників проста: перегляд квот має враховувати не поточні показники, викривлені бойовими діями, а історичні обсяги поставок і сам факт війни як форс-мажорну обставину. Інакше механізм, задуманий як інструмент справедливої торгівлі, перетвориться на додатковий бар’єр для країни, яка й так втрачає виробничі потужності під обстрілами.