Бухарестський саміт НАТО 2008 року досі залишається одним із найбільш обговорюваних епізодів у дискусії про причини російської агресії проти України. Перший посол Нідерландів в Україні Роберт Серрі в інтерв’ю “Укрінформу” сформулював тезу, яка звучить дедалі частіше серед західних дипломатів: Альянс не розв’язав війну, але своєю нерішучістю створив умови, за яких Кремль вирішив, що Україна належить до його сфери впливу.
Суть претензії проста. Замість того, щоб дати Києву чіткий План дій щодо членства, лідери НАТО обмежилися розмитою обіцянкою прийняти Україну колись у майбутньому – без термінів, без конкретних кроків, без зобов’язань. Формально це виглядало як жест доброї волі. Фактично – як відмова визначитися.
Логіка “сірої зони”
Серрі описує результат Бухарестського компромісу як створення “сірої зони” між Путіним і НАТО. Це поняття важливе, бо пояснює механізм, а не просто констатує факт. Коли держава перебуває поза чіткими союзницькими гарантіями, але при цьому демонструє намір туди потрапити, вона стає найуразливішою мішенню: досить сильною, щоб дратувати сусіда своїми європейськими амбіціями, і водночас недостатньо захищеною, щоб ці амбіції відстояти.
Саме в цій логіці, за словами дипломата, Путін вирішив, що Україна – це його “задній двір”. Наступні кроки Кремля – спочатку Грузія, потім Україна – вкладаються в цю послідовність не як випадковий збіг, а як перевірка меж дозволеного. Якщо Захід не реагує жорстко на першу спробу, стає логічним повторити сценарій деінде.
Чому Заходу було складно вирішити
Серрі не намагається виправдати Кремль, наголошуючи, що відповідальність за війну лежить виключно на Путіні. Але він пояснює, чому НАТО у 2008 році не змогло дати чіткішу відповідь. Україна на той момент справді залишалася для Заходу terra incognita – країною з внутрішньою корупцією, нестабільними інституціями та незавершеними реформами. Заявки на членство в ЄС і НАТО існували, але не сприймалися як реалістичні найближчим часом.
Це поєднання об’єктивних проблем країни-кандидата і суб’єктивної нерішучості альянсу і породило компромісну формулу Бухареста – обіцянку без дороговказу. Для Москви це прозвучало не як сигнал стриманості, а як ознака того, що західна підтримка Києва має межі, які можна перевіряти силою.
Глибша причина – не лише Путін
Дипломат розширює рамку пояснення, вказуючи на фактор, який виходить за межі персональних рішень одного лідера. У російському суспільстві, за його спостереженням, живе відчуття втраченого – території, статусу, спадщини, яка нібито належить Росії за правом історії. Апеляція до Київської Русі як обґрунтування претензій на Україну він називає абсурдною, але визнає, що це відчуття реально впливає на політику.
З цього випливає незручний висновок: якщо ціллю російського керівництва було повернення України під контроль Москви і відновлення імперського простору, повномасштабне вторгнення виглядає не аномалією, а закономірним етапом такої стратегії. Тобто війна могла статися незалежно від конкретних формулювань Бухарестського саміту – невизначеність НАТО лише прискорила і полегшила її початок.
Що це означає для балансу сил зараз
Оцінки з боку самої Росії підтверджують, що ставка на швидку перемогу не виправдалася. Банкір Андрій Клепач публічно визнав: Москва не здатна виграти війну на виснаження, доки Україну підтримує Захід. Санкції та удари по інфраструктурі підвищують витрати, економіка країни після воєнного піднесення перейшла в рецесію і відстає технологічно та економічно від решти світу.
Ця оцінка зсередини російського фінансового кола показує зворотний бік початкового прорахунку 2008 року. Тоді невизначеність НАТО дала Кремлю відчуття безкарності. Тепер саме тривала західна підтримка стає фактором, який робить російську стратегію виснаження нежиттєздатною в довгостроковій перспективі. Дипломатична двозначність минулого і економічна реальність сьогодення – дві сторони одного й того самого геополітичного вузла, який досі не розв’язано.
