“Будучи бійцем десантно-штурмової бригади, ходив на милицях”: сержант розповів, чому перевівся до ТЦК
Володимир Зінченко родом з села Сліпорід-Іванівки Лубенського району. Має освіту вчителя трудового навчання, креслення та інформатики. Коли почалася повномасштабна війна, працював за кордоном – більше трьох років був керівником будівництва в польській фірмі.
Джерело: Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
У січні 2022-го вчергове поїхав до Польщі, а в березні вже повернувся назад до України, де залишалася уся його родина: дружина, донька, батьки. Практично одразу, не сказавши нічого рідним, пішов до ТЦК та СП і пройшов ВЛК. Чекав виклику майже два місяці, а 6 червня вже поїхав до 199 навчального центру ДШВ, де того ж дня прийняв присягу.
– Куди я їду, дізнався вже по дорозі. Мій двоюрідний брат з 2019-го проходить службу за контрактом в десантно-штурмових військах, – розповідає військовий.
Пройшов 30 днів БЗВП. На двотижневій фаховій підготовці навчився працювати з гарматою, отримав ВОС артилериста десантно-штурмової бригади. Далі був зарахований до бойової частини – 46-ї окремої аеромобільної бригади та пройшов два тижні бойового злагодження.
– Нас розподіляли по відділеннях, розрахунках. Визначали, хто буде командиром гармати, хто – навідником чи номерами обслуги тощо. Мене призначили командиром відділення наведення. Моєю задачею було орієнтувати гармату в напрямку стрільби. – розповідає сержант. – Ми отримали нову техніку – “Хамві” (HMMWV – повнопривідний військовий автомобіль), і гармати L119 105-го калібру до них – це десантно-штурмова артилерія. Цю техніку можна скидати парашутами, до речі.
Наприкінці липня підрозділ виїхав на виконання бойового завдання в Миколаївську область. Тоді якраз почався Херсонський контрнаступ, в якому 46 ОАеМБр брала активну участь. Володимир брав участь у боях за Малу Олександрівку, яку визволили на початку жовтня, Дудчани та інші населені пункти, просуваючись у бік Херсона.
Його відділення, каже сержант, працювало по ворогу з доволі великої, як для піхотинця, відстані – з 5 км. Працювали прицільно та швидко змінювали позицію, щоб ворог не встиг виявити та нанести ураження. Працювали чітко і злагоджено – як вчили в навчальному центрі. Військовий зізнається: перший шалений приплив адреналіну отримав під час першого великого обстрілу.
– Почалася ворожа контрбатарейна боротьба по нас. Ми все це проходили на навчаннях, всі знали, як треба діяти, у той момент було важливо не розгубитися. Тоді гармати були відчеплені від тягачів, ми розташовувалися на старій розбитій фермі у звільненому селі на Миколаївщині. Після першого обстрілу в нас були перші поранені і прийшло зрозуміння, що життя дуже крихке, – згадує військовий. – А взагалі, контрнаступ на Херсонщині, коли ми звільняли села – це відчуття ейфорії. Люди ставилися до нас як до захисників. Почувалися, наче якісь герої з Марвела. Нас усі намагалися чимось пригостити, діти несли якісь солодощі… Ми ж щедро ділилися з місцевими хлібом та харчами. Словами не писати, як люди раділи нам! Розповідали, як дівчата молоді сиділи місяцями по погребах, світу білого не бачили – ховалися від окупантів…
Володимир згадує історію, яка трапилася в місці розташування підрозділу між звільненими селами Велика та Мала Олександрівка. З лісосмуги вийшли 11 російських солдатів та здалися в полон першим, кого зустріли – цивільним працівникам служби ремонту електромереж, які відновлювали лінії електропостачання. А вже один з ремонтників приїхав до підрозділу Зінченка та попросив забрати росіян. Його підлеглі вивезли полонених та передали контррозвідці.
Згадуючи службу в десантно-штурмовій бригаді, сержант зауважує, що було багато різних ситуацій. Але загалом позитиву у війні годі шукати – це важка робота, хоч і життєво важлива. Та саме на війні знайшов найкращого друга – справжнього брата по духу.
– На жаль, його вже не має в цьому світі – Вова Приймак загинув на Донецькому напрямку в грудні 2024-го. Я знав його лише два роки, але це найближчий друг, буквально побратим мій. У червні в нього народилася друга дитина, син. Зараз наша родина підтримує його дружину. Коли його не стало, я вже був в районному ТЦК в Лубнах – перевівся влітку торік після тяжких поранень.
Після бойової роботи на південному напрямку бригаду перевели для виконання завдань на Донеччину. Спочатку був Соледар, у березні 2023-го прикривали “дорогу життя” на Бахмут з боку Часового Яру. Потім був Запорізький напрямок – бої в районі Роботиного та Вербового.
– Я тоді приїхав з відпустки. Готувався до бойового виходу. Мені було потрібно зорієнтувати, в якому напрямку працюватиме гармата, розмітити капоніри, визначити місця для розташування особового складу – тоді вже по нас активно працювали ворожі FPV. Це була відбита у ворога посадка. І під час роботи я підірвався на протипіхотній міні. Отримав важкі мінно-вибухові ураження обох ніг та спини. Добре пам’ятаю цю дату: 30 серпня 2023 року. В цей день моя дитина йшла в перший клас на перший дзвоник.
Сержант згадує із вдячністю інструктора з тактичної медицини, з яким провели на навчальному полігоні довгі години тренувань. Та підготовка дуже знадобилася в критичний момент. Не панікував – чітко знав, що має робити. Перший турнікет, який наклав собі, не витримав і порвався. Тоді взяв другий – і зміг самотужки зупинити критичну кровотечу. Це врятувало йому життя.
Коли вже був на евакуації, Володимир зателефонував дружині та вмовив не їхати до нього в госпіталь, бо вона була потрібна вдома доньці.
Лікувався в госпіталях і лікарнях в різних регіонах України 9 місяців. Пережив більше 10 великих операцій. Коли повернувся в рідну частину, постало питання про переведення. Адже після таких поранень військово-лікарська комісія визначила, що не придатний до військової служби в ДШВ.
– Я тоді ще на той момент, будучи бійцем десантно-штурмової бригади, ходив на милицях. І інші підрозділи, в які хотів взяти відношення, мені відмовляли, – зізнається воїн.
Влітку 2024 року сержант Володимир Зінченко переведений до Лубенського районного ТЦК та СП. Нині він – головний сержант, командир відділення у взводі охорони.
Серед його численних обов’язків – також і участь у заходах мобілізації. Як старший мобільного блокпоста, разом із патрульною поліцією перевіряє документи, виявляє осіб, які порушують правила військового обліку, пояснює законодавство й намагається не лише контролювати, а й переконувати.
Сержант наголошує: незнання закону не звільняє від відповідальності. Сучасна війна – не лише “десь там на далекому фронті”. Саме байдужість і небажання брати участь у спільній справі, за його словами, стають причиною того, що війна “рухається далі”.
Володимир бачить свою місію не лише у контролі чи перевірках, а у мотивуванні та чесному спілкуванні з людьми, поясненні їхніх обов’язків і прав.
– Коли ти маєш на що спертися, на знання законів, по яких ти працюєш, з тобою дуже важко поспорить. Коли ти людині формулюєш нормальну відповідь, посилаєшся на статути, закони, положення і так далі, розуміє людина, що відео з TikTok не допоможе, і тут доведеться спілкуватися або ввічливо, або взагалі не сперечатися, – наголошує сержант.
Попри психологічне навантаження й складність роботи з людьми, військовослужбовець твердо переконаний: якщо не діяти зараз, то завтра буде пізно. Він закликає громадян не чекати, коли війна постукає у двері, а долучатися до захисту країни вже сьогодні.
– Війна має бути не тільки у зведеннях з лінії бойових дій, а стати справою кожного громадянина. Не можна жити з думкою “хай гасить хату сусід, а я в стороні постою”, бо в будь-який момент ти сам можеш залишитися без хати. Я не хочу, щоб це сталося, але якщо ми й далі будемо мовчки сидіти – фронт рухатиметься глибше в тил, і зрештою торкнеться кожної родини. Хтось віддає здоров’я і в тридцять років стає інвалідом, а хтось ховається в підвалі та чекає, що його обійде. Але так не буде. Тому діяти треба зараз.
#БезТебеНеЗакінчиться
