Зеленський, Трамп і Путін. Фото: Ілюстрації створені автором за допомогою ШІ
На четвертому році повномасштабної війни, що перетворилася на позиційний кошмар і безжальне перемелювання ресурсів, початкові сподівання сторін на рішучий успіх розвіялися, як дим над руїнами. Україна, попри героїзм та суттєву західну підтримку, веде екзистенційну боротьбу за своє існування, змушена оборонятися, стикаючись із надзвичайно гострою нестачею людей і снарядів. Росія, зазнаючи колосальних втрат і відчуваючи тягар санкцій, не в змозі досягти стратегічного прориву, демонструючи повільне, криваве просування ціною величезних втрат.
Ця похмура реальність війни на виснаження, де рішуча перемога видається недосяжною для обох сторін в осяжній перспективі, а ціна подальшої боротьби — непомірною, ставить перед усіма залученими учасниками життєво важливе питання: як вирватися з цієї безвиході? Пошук шляхів до припинення кровопролиття стає нагальною потребою, проте шлях цей тернистий і сповнений підводних каменів. Серед безлічі сценаріїв концепція «озброєного нейтралітету» України, яка колись перебувала на узбіччі обговорень, дедалі наполегливіше пробивається в центр дискусій як можливий, хоч і вкрай болісний та суперечливий, елемент потенційного майбутнього врегулювання. Тиск суворих реалій на полі бою та мінлива геополітика висувають цю ідею на перший план.
Але чи здатна ця модель, чужа українській політичній традиції останніх років і яка потенційно потребує вкрай важких рішень, справді принести стійкий мир, чи це лише черговий міраж на шляху до справжньої безпеки?
Несправджені надії та геополітичні рифи
Прагнення України до членства в НАТО, що стало частиною національної ідентичності після 2014 року, є абсолютно логічним з погляду пошуку максимальних гарантій безпеки. Здавалося б, що може бути надійнішим за статтю 5 Вашингтонського договору? Однак сувора геополітична реальність і прагматичний аналіз інтересів ключових гравців розбивають ці надії, роблячи таку мету в осяжному майбутньому практично недосяжною.
Непримиренна позиція Росії залишається фактором, який неможливо ігнорувати. Для Москви членство України в Альянсі — офіційно декларована червона лінія, хоча багато аналітиків, включно з професором Ґремом Еллісоном із Гарвардської школи Кеннеді, справедливо зазначають, що це далеко не єдина і, можливо, не головна причина агресії.
Та куди важливіша — неготовність Альянсу, і насамперед США, ризикувати прямим військовим зіткненням із ядерною державою заради України. Про це свідчать обережні формулювання лідерів НАТО та аналітичні викладки таких організацій (наприклад, Defense Priorities), що ставлять під сумнів готовність Вашингтона до прямого втручання.
Мотиви такої обережності складаються з кількох компонентів:
- Побоювання ескалації конфлікту.
- Внутрішні політичні розрахунки в країнах Альянсу.
- Питання розподілу ресурсів на тлі інших глобальних викликів.
Як зазначає Юджин Румер (Фонд Карнеґі), навіть гіпотетичне членство в НАТО не є панацеєю, враховуючи, що Стаття 5 не гарантує автоматичного військового втручання. Відтак, формальне членство без реальної політичної волі воювати може виявитися фікцією або, що ще гірше, небезпечною ілюзією.
Гіркий досвід Будапештського меморандуму 1994 року, коли відмова від ядерної зброї в обмін на гарантії виявилася зрештою порожнім звуком, демонструє ілюзорність захисту без чітких зобов’язань. Крім того, надання Україні формальних, але по суті «порожніх» гарантій НАТО могло б не захистити Київ і підірвати довіру до зобов’язань Альянсу перед його чинними членами.
Уроки минулого та стратегічні розрахунки Кремля
Історія українського нейтралітету свідчить про його непостійність: від декларацій 1990-х до курсу на НАТО після 2014-го країна шукала своє місце в європейській безпеці.
Однак спроби представити нинішню війну виключно як наслідок «провокацій НАТО» і стверджувати, що згода Києва на нейтралітет до 2022 року запобігла б вторгненню, ігнорують справжні мотиви Кремля. Аналіз заяв російського керівництва напередодні вторгнення, включно зі статтею Володимира Путіна «Про історичну єдність…», ясно показує його мету. Йшлося не про загрозу з боку НАТО, а про підкорення України та заперечення її суверенітету. У цьому контексті будь-які поступки з боку Києва, ймовірно, були б сприйняті як слабкість і не зупинили б агресію.
Володимир Путін. Фото: Ілюстрації створені автором за допомогою ШІ
Визнання цього факту має принципове значення. Першопричина конфлікту — не стільки розширення НАТО, скільки неоімперські амбіції Росії та її відмова прийняти суверенний вибір сусіда. Це розуміння є критично важливим для оцінки перспектив миру.
Ба більше, Москва може розглядати сценарій «озброєного нейтралітету» України не як остаточне рішення, а як тактичний виграш. Це дозволило б формально усунути «загрозу НАТО». При цьому в Кремля збереглася б можливість підривати українську державність через гібридні методи, економічний тиск і політичне втручання. Особливо якщо такий нейтралітет передбачатиме обмеження суверенітету чи демілітаризацію України.
Тернистий шлях до врегулювання
Провал російського бліцкригу і стійкість України змусили Москву навесні 2022 року тактично пом’якшити риторику і повернутися до обговорення нейтралітету. Переговори в Стамбулі, хоч і провалилися, намітили контури можливого врегулювання.
Україна була готова обговорювати нейтралітет за наявності твердих гарантій безпеки (порівнянних зі статтею 5), сильної армії та перспективи членства в ЄС. Росія ж наполягала на відсутності реальних гарантій, демілітаризації та обмеженні суверенітету України.
Переговори також оголили прірву в позиціях за низкою ключових напрямів:
- Територіальні питання. Росія вимагала визнання анексій, Україна пропонувала винести Крим і окуповані території Донбасу за дужки на 10-15 років.
- Питання санкцій.
- Статус російської мови.
- Майбутні обмеження чисельності та озброєння ЗСУ.
Ці пункти залишаються головними каменями спотикання і потребуватимуть нестандартних, можливо, багатоетапних рішень у майбутньому. Будь-яке стійке врегулювання потребуватиме знаходження вкрай складних розв’язок з усіх цих питань, де інтереси сторін діаметрально протилежні. Імовірність того, що будь-яка угода вимагатиме від України вкрай болючих рішень, особливо з територіальних питань, дуже висока, і їх ухвалення стане величезним викликом для внутрішньополітичної стабільності.
Озброєний нейтралітет. Прагматизм чи пастка?
В умовах, коли членство в НАТО малоймовірне, а вимоги Росії неприйнятні, модель збройного нейтралітету, підтримуваного Заходом, видається найменш небезпечним, хоча й далеким від ідеалу, варіантом. Цей підхід, що просувається низкою західних прагматиків (наприклад, Раджаном Меноном), передбачає відмову від членства в НАТО в обмін на масштабну західну допомогу для побудови потужної оборони. При цьому важливо розуміти відмінність цієї моделі від класичного нейтралітету Швейцарії або довоєнного нейтралітету Швеції/Фінляндії. Україна має справу з агресивним сусідом, який не відмовився від своїх цілей.
Дрони ЗСУ. Фото: Ілюстрації створені автором за допомогою ШІ
Переваги моделі – реалізм і зниження ризиків зіткнення НАТО і РФ. По суті, це опора на власні сили за твердої зовнішньої підтримки. Можливість такої опори реальна. Український ВПК демонструє стійкість і зростання. Розвиваються нові виробництва, особливо у сфері безпілотників (наприклад, як зазначають експерти SIPRI, доходи АТ «Українська оборонна промисловість» рекордно зросли 2023 року). Теоретично, це могло б зняти одне з ключових формальних заперечень Москви і залишити Україну сильним, незалежним гравцем.
Однак цей шлях не всипаний трояндами і пов’язаний із серйозними ризиками:
- 1. Відсутність колективних гарантій. Без зобов’язань на кшталт статті 5 Україна залишається фактично сам на сам із потенційною майбутньою агресією.
- 2. Неясність статусу «озброєності». Диявол криється в деталях. Чи буде дозволено розвиток сучасних озброєнь, чи Москва наполягатиме на обмеженнях?
- 3. Позиція Росії. Чи погодиться Москва на існування потужної (до 550 тис. активних військових і 450 тис. резервістів, за деякими оцінками), добре озброєної, нехай і формально нейтральної української армії біля своїх кордонів?
- 4. Стійкість західної допомоги. Як гарантувати її сталість та обсяг на десятиліття вперед?
Тягар вибору
Вибір на користь озброєного нейтралітету несе для України величезні виклики.
По-перше, колосальний економічний тягар. Побудова та утримання потужної армії потребуватиме гігантських ресурсів. Це не просто дилема «гармати замість масла», а ризик того, що військові потреби поглинатимуть ресурси, необхідні для відновлення та розвитку.
По-друге, критична залежність від західної допомоги (технології, боєприпаси). Попри зростання власного виробництва (наприклад, артснарядів), Україна далека від самодостатності. Залежність дає важелі тиску, а допомога нестабільна (як показали дебати в Конгресі США). Залежність Європи від США в критичних технологіях велика, і швидко її подолати складно. Як справедливо зазначають експерти в статті Рим Момтаз із Carnegie Europe, залежність Європи від США в критичних військових технологіях велика, і швидке її подолання — складне завдання.
Ключова роль у Європи. Саме вона має нести основний тягар підтримки і нарощувати власну обороноздатність. Наданої Європою допомоги може бути недостатньо, якщо роль США знизиться. Необхідно забезпечити серйозне фінансування і збільшити виробництво озброєнь, зокрема шляхом створення спільних підприємств з Україною (як роблять Rheinmetall, KNDS та інші). Також Європі потрібно переосмислити стратегічну культуру, стати більш єдиною і незалежною. Це титанічні зусилля, і готовність європейців до них — під питанням.
По-третє, критично важливим є внутрішній фронт. Обговорення нейтрального статусу, особливо з болісними поступками, неминуче спричинить найгостріші дебати та ризики поляризації суспільства. Досягнення національного консенсусу стане важким випробуванням.
У пошуках стійкості
Складність проблеми робить швидку угоду малоймовірною. У цих умовах, як зазначає низка експертів, включно з Машею Гедберг зі Школи Передових Міжнародних Досліджень Університету Джонса Гопкінса, найбільш реалістичним може виявитися поетапний підхід.
Він передбачає першочергове досягнення стійкого припинення вогню, розв’язання гуманітарних проблем, створення демілітаризованих зон і механізмів контролю. Тільки після стабілізації ситуації на землі можна буде переходити до болісних перемовин із політичних питань – статусу, кордонів, гарантій (або їхніх еквівалентів).
Володимир Зеленський та Єнс Столтенберг. Фото: Ілюстрації створені автором за допомогою ШІ
Найімовірніше, майбутня модель безпеки України, якщо вдасться її сформувати, виявиться гібридною. Вона поєднуватиме формальний нейтралітет (відмову від членства у військових блоках) із максимальною інтеграцією до економічних і політичних структур ЄС. Важливими елементами також стануть сильна власна армія, якщо Київ зможе відстояти право на неї, та мережа двосторонніх угод про безпеку з ключовими партнерами — подібних до тих, що вже підписані. Ці угоди не є аналогом статті 5 НАТО, але закладають підґрунтя для тісної військово-технічної співпраці та певних політичних зобов’язань. Однак їхня реальна цінність стане зрозумілою тільки у випадку нової кризи.
Важливо розуміти, що довгострокова безпека — це не виключно військовий аспект. Не менш важливою є внутрішня стійкість України: демократичні інститути, економічний розвиток, успішна боротьба з корупцією… Це зміцнює країну зсередини та підвищує її привабливість для партнерів.
Проте надскладним викликом залишиться досягнення внутрішнього консенсусу щодо такого болючого питання, як можлива відмова від закріпленої в Конституції мети членства в НАТО в обмін на інші, але надійні гарантії та можливість зберегти суверенну державу. Це вимагатиме від політичного керівництва країни не просто сміливості, але й здатності чесно пояснити суспільству всі ризики та переваги такого вибору.
Можливо, саме в цьому прагматичному, позбавленому ілюзій підході, що поєднує опору на власні сили з розумним використанням зовнішньої підтримки та готовністю до складної дипломатії, і полягає мистецтво можливого на шляху до миру для України та стабільності для Європи. Проте вибір цього шляху, якщо його буде зроблено під тиском обставин, не стане кінцем історії, а лише початком нового, складного етапу боротьби за виживання та розвиток української держави у вкрай ворожому оточенні. І його успіх залежатиме не тільки від зовнішніх чинників, а й від внутрішньої консолідації, стійкості та мудрості самого українського народу. Результат цієї боротьби матиме значення як для України, так і для майбутнього міжнародного порядку, заснованого на повазі до суверенітету та непорушності кордонів.
Автор: Дмитро Бєлік
