Заява уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця про чергову маніпуляцію Москви стосується не окремого інциденту, а системного елемента російської стратегії ведення війни — використання теми полону як інструменту тиску одночасно на українське суспільство та на західну аудиторію. Публікація списків полонених, яких Україна нібито відмовляється забирати, — це не бюрократична помилка, а розрахований медійний хід.
Як влаштована ця маніпуляція технічно
Механізм, який описав Лубінець, показує різницю між публічною риторикою РФ і реальними діями. Коли з’являється список із іменами, українська сторона за словами омбудсмена одразу надсилає офіційний запит і підтверджує готовність забрати цих людей. Саме на цьому етапі процес зупиняється — російська сторона розпочинає тривалі внутрішні погодження, які не мають чіткого терміну завершення. Формально Росія не відмовляє, вона просто не рухається далі, залишаючи інформаційний ефект від оприлюдненого списку працювати самостійно.
Ця схема вигідна саме тому, що не потребує офіційної відмови, яку можна було б задокументувати як порушення. Затягування процедур погоджень — універсальний прийом, який складно кваліфікувати як пряме порушення домовленостей, але який дає той самий результат: обмін не відбувається, а провина інформаційно перекладається на українську сторону.
Навіщо це потрібно Москві саме зараз
Лубінець прямо вказує на адресата цієї кампанії — родини військовополонених і зниклих безвісти, для яких відсутність інформації є щоденним джерелом травми. Гра на цих емоціях має подвійний ефект: усередині України вона підриває довіру до координаційних структур, які займаються поверненням полонених, а ззовні — формує альтернативну картину подій для тих, хто не має доступу до деталей перемовного процесу.
Це узгоджується з ширшою тенденцією, яку фіксують українські структури: Росія готує окрему інформаційну кампанію, спрямовану на західну аудиторію, з метою показати нібито гуманне ставлення до українських військовополонених. Список імен, яких Україна начебто не хоче забирати, ідеально вписується в такий наратив — він одночасно демонструє публічну готовність РФ до обмінів і перекладає відповідальність за їх зрив на українську сторону.
Факт, який руйнує цей наратив
Реальний стан справ у полоні суперечить образу, який намагається створити російська пропаганда. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими фіксує випадки, коли російські військові після обміну повторно здаються в український полон — станом на кінець липня таких випадків зафіксовано двадцять. Цей показник опосередковано свідчить про умови утримання та ставлення, з якими стикаються військовослужбовці РФ після повернення на бік агресора, і суперечить тезі про гуманне поводження, яку Москва намагається просувати для зовнішньої аудиторії.
Обмін полоненими як елемент стратегії, а не гуманітарна процедура
Практика показує, що обмін військовополоненими давно вийшов за межі суто гуманітарного питання і перетворився на інструмент багаторівневого тиску:
- інформаційний — формування картинки для внутрішньої та зовнішньої аудиторії;
- психологічний — тиск на родини через невизначеність і затягування;
- переговорний — використання списків і темпів обміну як розмінної монети в ширшому контексті перемовин.
Позиція, яку публічно озвучив Лубінець, — Україна готова забирати абсолютно всіх своїх громадян без винятків — знімає з української сторони інформаційне навантаження і перекладає його назад на Москву, чиї внутрішні процедури погодження залишаються непрозорими та невизначеними в часі. Це принципово для подальшого перебігу перемовного процесу: кожна публічна фіксація готовності Києва до обміну звужує простір для маніпулятивних наративів РФ.
