Цифра 375 підтверджених загиблих у російському полоні — це не статистика жертв бойових дій, а результат окремого, паралельного фронту, де людина вже склала зброю або взагалі не мала до неї стосунку. Йдеться про військовополонених і цивільних заручників, чию загибель верифікували через міжнародний механізм — Міжнародний комітет Червоного Хреста. Це принципово: така верифікація означає, що факт смерті в неволі підтверджено не лише українською стороною, а й незалежним інститутом, на який спираються міжнародне гуманітарне право і подальші юридичні процеси.
Чому це не побічний ефект війни, а елемент системи
Омбудсман Дмитро Лубінець говорить не про поодинокі випадки жорстокості, а про систему, яку в Україні неофіційно називають «московськими конвенціями» — за аналогією з Женевськими, але з протилежним змістом. Це не юридичний термін, а робоче визначення практики, яка ламає всю логіку міжнародного гуманітарного права: замість захисту полоненого — катування, замість медичної допомоги — страждання, замість правосуддя — судові інсценування, замість повернення додому — роки ув’язнення або смерть.
Ключовий показник тут не 375, а 95% — саме стільки українських військовополонених, за даними омбудсмана, зазнавали системних катувань у російських місцях позбавлення волі. Коли катування фіксуються не в поодиноких випадках, а майже у всій вибірці, це вже не ексцес окремих конвоїрів чи слідчих, а вбудований елемент утримання полонених як інструменту війни.
Що зафіксовано і як це працює технічно
Спільна робота СБУ, ГУР, Служби зовнішньої розвідки та апарату омбудсмана дозволила задокументувати конкретний масив методів і умов, а не абстрактні свідчення. Це важливо для подальшої юридичної кваліфікації — саме деталізація форм насильства перетворює усні розповіді звільнених на доказову базу.
- 695 задокументованих форм тортур
- 860 зафіксованих фактів неналежних умов тримання
- серед методів — побиття, застосування електричного струму, сексуальне насильство, психологічний тиск, цькування собаками, імітація страт
Такий перелік відповідає критеріям, закладеним у Стамбульському протоколі — міжнародному документі для розслідування катувань і жорстокого поводження. Використання цього стандарту означає, що Україна збирає докази не для внутрішнього вжитку, а з прицілом на міжнародні судові механізми.
Судова машина як паралельний тиск
Окремий шар цієї системи — кримінальне переслідування самих полонених. Станом на травень 2026 року верифіковано 2442 громадянина України, щодо яких Росія відкрила кримінальні провадження, і 1717 із них уже отримали вироки. Це означає, що частина українців у полоні юридично перестає бути «військовополоненими» в класичному розумінні — їх переводять у статус засуджених, що ускладнює процедуру обміну і дає РФ формальний привід затягувати повернення людей.
Саме тут криється оперативна значущість цих цифр для фронту загалом. Обмін полоненими — один із небагатьох працюючих каналів гуманітарної комунікації між сторонами під час активних бойових дій. Якщо частина утримуваних гине до обміну або переводиться в статус засуджених, ефективність цього каналу падає, а тиск на перемовний процес зростає. Кожна нова хвиля повернутих тіл замість живих людей — це не лише трагедія для родин, а й сигнал про те, що інструмент утримання полонених РФ використовує не як спосіб дотримання гуманітарних норм, а як важіль довгострокового тиску.
Міжнародно-правовий вимір
Спеціальна комісія ООН уже кваліфікувала масові й систематичні катування та насильницькі зникнення як елементи спланованої державної політики Росії. Це офіційна міжнародна оцінка, яка виводить питання за межі двосторонньої суперечки й переводить його в площину відповідальності держави за системні порушення. Для подальшого юридичного переслідування — включно з можливими трибуналами — саме така кваліфікація і деталізована доказова база (695 форм тортур, 860 фактів неналежних умов) стають фундаментом, без якого притягнення винних до відповідальності залишається декларацією.
