Історія сержанта з Миколаївщини, який пройшов найгарячіші точки війни.
Для сержанта Андрія з роти охорони 68-ї окремої артилерійської бригади війна почалася ще під час Революції Гідності. Відтоді він пройшов фронт, важкі поранення, розвідку, полон російських найманців та повернення до війська після повномасштабного вторгнення. Історію Андрія розповіли у Миколаївському обласному ТЦК та СП.
Від Майдану до фронту
До війни Андрій працював на харчосмаковій фабриці на Миколаївщині. У 2014 році, після початку російської агресії, добровольцем вступив до батальйону «Київська Русь», а згодом перевівся до розвідувальної роти 72-ї механізованої бригади.
Свій перший бій військовий пам’ятає досі. Під Гранітним на Донеччині їхню позицію накрили артилерією та танками.
Коли вперше потрапив під обстріл, земля підскакувала, і я в бліндажі підскакував разом із нею. Молився й думав: не хочу ані війни, ані зброї, хочу все кинути і поїхати додому. Перебороти страх і втягнутися допоміг командир взводу, який правильно налаштував психологічно, – згадує Андрій.
Важкі поранення і повернення на службу
У 2015 – 2016 роках Андрій разом із побратимами виконував розвідувальні завдання. Під Докучаєвськом група українських військових взяла в полон чотирьох російських найманців. Серед побратимів Андрія тоді був і нинішній офіцер 68-ї окремої артилерійської бригади Руслан Сулименко.
За роки війни військовий отримав серйозні травми — пережив підрив на фугасі, тимчасовий параліч, травму хребта та пневмоторакс. Попереду були тривала реабілітація та відновлення. Втім, після початку повномасштабного вторгнення Андрій вирішив повернутися до війська.
24 лютого 2022 року він прокинувся у Миколаєві від звуків ракет і вже того ж дня вирушив до ТЦК та СП. Щоб потрапити до десантно-штурмових військ, чоловік приховав від медкомісії інформацію про старі травми. Так він опинився у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади та брав участь у звільненні Харківщини, Ізюма та Борової.
«Армія стала покликанням»
Попри всі випробування, військовий намагається не втрачати почуття гумору. Андрій згадує випадок під Харковом, коли українські військові брали полонених:
Брали ми полонених, а один від нас тікав через посадку. В руках тримав… кришку від унітаза. Все кинув, а її не відпускав. Ми ту кришку йому на голову наділи, так до СБУ і привезли
Сьогодні Андрій каже, що вже не уявляє себе у цивільному житті. За його словами, служба стала справжнім покликанням. Він наголошує, що сержант — це не лише дисципліна, а й відповідальність за людей та підтримка побратимів.
За плечима військового — 12 років служби з перервами. Каже, що воює за рідну землю, свою родину та майбутнє України без окупантів.
Андрій
