Формальна заборона на папері та реальні обсяги імпорту — це дві різні речі, коли йдеться про газовий ринок ЄС. Попри задекларований курс на повну відмову від російських енергоносіїв, Європа цього року нарощує закупівлі скрапленого природного газу з Росії, а перший квартал взагалі приніс рекордний з початку повномасштабної війни рівень імпорту. Це не збій системи — це логічний наслідок того, як влаштовані контракти і як довго тривають перехідні періоди в енергетиці.
Механізм залежності, який не зникає за один указ
Рішення ЄС виглядає жорстким лише на перший погляд: імпорт російського СПГ за довгостроковими контрактами має припинитися з 1 січня 2027 року, а повне зникнення російського газу з ринку планується до кінця 2026-го. Тобто йдеться не про негайну заборону, а про плавний вихід, розтягнутий на роки. Поки діють старі контракти, компанії продовжують отримувати вантажі — це юридично законно і економічно вигідно, оскільки альтернативні постачальники часто дорожчі.
Дані Kpler та Urgewald показують масштаб цього процесу: завод «Ямал СПГ» за першу половину 2026 року відправив до Європи 136 танкерів, і це становило близько 97% усіх його поставок. Основними покупцями стали Франція, Іспанія та Бельгія — країни з розвиненою терміналовою інфраструктурою для прийому скрапленого газу. Фактично європейський СПГ-ринок став чи не єдиним стабільним каналом збуту для російського виробника, оскільки трубопровідні поставки до Європи здебільшого зупинені.
Вузьке горло російського експорту
Ямальський СПГ має конструктивну вразливість, яка робить його вразливим до зовнішнього тиску сильніше, ніж здається на перший погляд. Видобуток розташований у полярних умовах, і транспортування вимагає спеціальних криголамних танкерів класу Arc7 — звичайні судна цю трасу не витримають. Флот, що обслуговує «Ямал СПГ», налічує лише 15 таких суден. Це критично мала кількість: втрата навіть кількох одиниць здатна суттєво обмежити пропускну спроможність експортного ланцюга.
Саме тому удари по цих танкерах теоретично можуть завдати економічної шкоди набагато відчутнішої, ніж атаки на самі родовища. Але тут виникає інша проблема — політична. Судна мають західних власників, включно з грецькими, британськими та японськими компаніями. Атака на них — це вже не удар по російській інфраструктурі, а удар по активах союзників, що може спричинити дипломатичне напруження замість консолідованої підтримки.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
Альтернатива у вигляді наземних об’єктів
Другий напрямок тиску — термінали. У Росії наразі працює п’ять таких об’єктів, і два з них, Висоцьк і Портова на Балтійському морі, перебувають у межах потенційної досяжності українських безпілотників. Великі потужності на Ямальському півострові розташовані значно далі, проте Україна вже демонструвала здатність уражати цілі на відстані понад 2000 кілометрів. Подальше нарощування дальності дронів теоретично здатне змінити розклад сил навіть для найвіддаленіших об’єктів газової галузі РФ.
Що це означає для енергетичного сектору
Статистика Єврокомісії показує реальну динаміку: частка російського газу в загальному імпорті ЄС скоротилася з 45% у 2021 році до 12% у 2025-му. Але навіть ця залишкова частка — це близько 36 мільярдів кубометрів за рік, обсяг, який продовжує фінансувати російський бюджет і підтримувати виробничі потужності галузі.
Плановане повне витіснення російського газу до 2027 року вже закладене в стратегію ЄС, і ринок до цього готується заздалегідь, диверсифікуючи постачальників. Українські удари по газовій інфраструктурі здатні лише прискорити цей і без того запущений процес, скоротивши перехідний період та змусивши покупців у Франції, Іспанії й Бельгії шукати заміну раніше запланованого терміну.
