Український військовослужбовець Олександр Гуржов під час обміну полоненими. Фото: кадр із відео
Маріуполець Олександр Гуржов понад три роки провів у російському полоні. Це 1179 днів. Він повернувся додому 25 травня 2025 року.
«Раніше я думав, що неможливо прожити понад три дні без алкоголю та Інстаграму. Виявляється, у полоні можна», – із жарту починає свою розповідь Олександр Гуржов, позивний «Шурупчик».
Про те, що він пережив за цей час, Олександр Гуржов розповів в ексклюзивному інтерв’ю.
Червонодипломник у піхоті
Фото з особистого архіву Олександра Гуржова
Олександр народився в Маріуполі 1995 року. Якийсь період часу жив у Мангуші, до школи ходив у селищі Агробаза. Після закінчення коледжу вступив до ПДТУ і здобув дві вищі освіти.
«Не куплених, справжніх. Два червоні дипломи», – підкреслює він.
Після навчання став працювати. Обіймав посаду адміністратора в різних нічних клубах Маріуполя, а також підробляв кондуктором маршрутки. Олександр завжди був дуже комунікабельним, мав багато друзів і активно вів свою сторінку в соціальних мережах.
«Я – найбільш балакучий і найскандальніший марштурчик міста. Міг виганяти людей із салону. Відео зі мною підривали Ютуб», – з усмішкою говорить про минуле маріуполець.
Сім’ю Олександр завести не встиг.
«Наприкінці 2021 року в мене виникло бажання піти в армію. Чесно кажучи, планував влаштуватися у військкомат, але мене трохи обдурили. Тому прийшов у 54-ту мотопіхотну бригаду», – розповідає він.
Рік маріуполець служив в артилерії, а потім перевівся в піхоту.
«Захотілося бути на «першій лінії». Наші позиції були за 400 метрів від ворога. Мар’їнка, Красногорівка – це все наші місця. Бачив у бінокль, як опоненти в машалатах бігають», – розповідає «Шурупчик».
«Це було як у кіно»
Фото з особистого архіву Олександра Гуржова
Повномасштабна війна для Олександра Гуржова почалася з оборони Волновахи. Його підрозділ висунувся на позиції захищати місто від вторгнення російських військ.
«Ми виконували різні завдання: займалися розвідкою і зачисткою посадок. Прочісували місцевість на наявність цих нехороших елементів. Потім почалося «фаєр-шоу», – каже військовослужбовець.
Група Олександра потрапила під масований обстріл із великих калібрів і була повністю розбита. Він із трьома побратимами дві доби переховувався на горищі покинутого будинку, а в сусідньому базувалися окупанти.
«Залишалися там на свій страх і ризик. Вели спостереження. Одного разу почалася перестрілка і мої хлопці подумали, що вже прийшли наші. Один побратим вийшов на вулицю і його тут же вбили», – розповідає Олександр.
Місце, де ховалися бійці ЗСУ, було розсекречено. Армія РФ почала штурм. У вікна летіли гранати, а по будинку став бити танк. Виникла пожежа і всі побратими Олександра, які вибігали на вулицю, загинули. Він каже, що його врятувала тільки повільність і диво.
«Я вистрибнув із другого поверху, коли загорілася куртка. Відстрілюючись, я втік і сховався в сарай. Сидів там до вечора, Вони заходили і стріляли в темряву навмання. Ще трохи б правіше і все», – каже він.
Коли стемніло, Олександр вирішив вибиратися до своїх. Йшов дворами вже окупованим містом, але трохи не пощастило.
«Вийшов на проїжджу частину і почув як пересмикується затвор автомата. Потім отримав прикладом у голову і почалося все найвеселіше», – каже він.
«Ласкаво просимо в Росію, котики»
Фото з особистого архіву Олександра Гуржова
Олександр Гуржов каже, що щойно він прийшов до тями, окупанти одразу ж йому влаштували допит, зняли всі речі і забрали цінні речі.
«Я розповів, що ховався тут неподалік. Мені зав’язали очі й повели в те місце. Я наступав на тіла людей, які лежали горами», – згадує він.
«Шурупчик» добу провів у комендатурі, потім тиждень на Донецькій Гауптвахті, а потім його етапували на Оленівську колонію. На той час звідти активно відбувалися обміни, проте на жоден із них Олександр не потрапив. Один з обміняних 1 квітня 2022 року повідомив батькам маріупольця, про те, що він живий і відносно здоровий.
«Мене вони представляли як затятого терориста. У своїх соцмережах публікували моє фото, де мало не мільйон доларів просять за мою голову. Ну, який я терорист?», – каже він.
Завдяки величезній кількості підписників на своїй сторінці, звістка про те, що Олександр Гуржов у полоні швидко поширилася. Це зіграло як позитивну так і негативну роль. Маму Олександра проросійськи налаштовані жителі окупованих територій вигнали з дому, а бабусі підпалили дах.
5 квітня 2022 року Гуржова разом з іншими військовополоненими було етаповано до Таганрозького СІЗО
«Лупашили так, що страшно. П’ять або сім осіб жбурляли мене, як кошеня, по всьому коридору. Намагалися бити в пах, тому набили мені грижу. Обличчя теж потім було як у китайця», – розповідає про «прийомку» Олександр.
Наступним місцем його перебування було СІЗО в місті Борисоглібськ. На диво, «прийомка» відбулася доволі спокійно. Військовополонених лише поставили на «розтяжку» і трохи побили шокером. Цілий тиждень ставлення було лояльне. Але все змінилося після Великодня.
«Стали виводити всі камери і бити на коридорі. Палиці, струм, труби. Усе було. Били і говорили: «Ласкаво просимо в Росію, котики». Забивали людей так, що були летальні випадки», – згадує Олександр.
Коли він захворів і горів від 40-градусної температури, медик у камеру прийшов тільки через 2 години.
«Годували просто помиями. Основна їжа в Борисоглібську – це вода з капустою. Як кажуть, від капусти ростуть груди і якби я був жінкою, у мене вже б був розмір 15-й», – жартує Олександр.
Коли із СІЗО Олександра перевели в колонію, він також перебував у камері.
«Ми не бачили білого світла і не дихали свіжим повітрям. За три роки я побував на вулиці разів 10. Це просто на голову не натягнеш», – каже він.
Погіршувало ситуацію й те, що в камеру до «Шурупчика» підселили військовополоненого, який співпрацював з адміністрацією, ремонтував одяг спецпризначенцям, отримував за це винагороду і дуже пишався.
«Я не міг стриматися. Ці козли наших хлопців інвалідами роблять, а він їм рукавички шиє… Виник конфлікт. 80 кг зрадника кидалися на мої 49. Це було смішно. Так, я любитель гострих відчуттів», – розповідає Олександр.
Останні пів року перебування в Борисоглібську до військовополонених практично перестали застосовувати фізичні покарання. Могли лише зрідка побити за серйозну провину.
«Я – хлопець принциповий»
Фото з особистого архіву Олександра Гуржова
Обмін застав Олександра Гуржова, коли він страждав на хворобу шлунка. У той період його постійно нудило, а тут раптово вивели з камери і наказали переодягатися. Військовослужбовець згадує, що думка про те, що це шлях додому, навіть не виникла.
«Аби тільки не в Удмуртію, Мордовію або ще якісь Богом забуті місця РФ», – каже він.
Військовополонених переодягли в старий, цивільний одяг, зняли відео, на якому змусили сказати, що претензій до утримання вони не мають, дали по комплекту термобілизни і завантажили в автозаки.
«Коли везли в автозаку, я, скажімо так, залишав на підлозі сюрпризи. Ригав, тобто. Потім завезли в аеропорт і ми почали між собою боязко жартувати, що це обмін», – розповідає Олександр.
Потім, коли полоненим зав’язали очі і наказали стати «паровозиком», взявшись руками один одному за плечі, Олександр подумав, що це просто черговий етап, і звернувся до конвоїра азіатської зовнішності з проханням дати йому пакет, куди можна блювати, і трохи води.
«Цей вузькоокий Вінні-Пух подивився на мене здивовано і сказав, що ми летимо на обмін і пообіцяв, що протягом доби ми будемо всі вдома. У якомусь амбарі нас смачно нагодували рисом з куркою, поцікавившись, чи не маю алергії на м’ясо, і мені навіть дали солодкий чай», – каже маріуполець.
Після цього слабо зав’язали руки скотчем і очі. Олександр каже, що мав можливість підглядати за тим, що відбувається, а оскільки «руки у мене стали як нитки», навіть знімати стяжки. Групами по 49 осіб військовополонених заводили в літаки й акуратно розсаджували на місця.
«Коли ми приземлилися і я побачив напис «Гомель», стало вже точно ясно, що це обмін. Запросили в автобус і там уже лежали пакети з їжею. Я – принциповий хлопець. Мені ці подачки не потрібні. Випив тільки воду, а їжу викинув разом зі смердючим одягом», – розповідає Олександр.
Обмін відбувався 25 травня 2025 року на кордоні. У полоні Олександр Гуржов пробув 1179 днів. «Щойно ми перетнули кордон Чернігівської області – нас гарно зустріли. Люди тримали прапори і я побачив свою розбиту війною Україну. Рови, канави, замінована територія, обгорілі стовпи і дерева. Серце облилося кров’ю», – каже він.
Коли з’явилася перша можливість зателефонувати – Олександр зателефонував мамі і розплакався. Він каже, що вдячний за підтримку від незнайомих людей, яку вони надавали його батькам.
«Мати постаріла на вигляд років на 25. Вітчима після полону я став називати татом. Він такий суворий мужик був, а зараз сентиментальний став. Ледь що – сльозу пускає», – каже Олександр.
Згадуючи про свої перші емоції, боєць говорить про гнів і злість на РФ.
«Хотілося розвернутися і з чогось важкого вдарити по цій країні, яка вважає себе великою і могутньою. Хочеться мститися. Насамперед за батьків, у яких росіяни забрали все», – гаряче вимовляє він.
Тому не відкидає для себе варіанту повернуться знову в армію. Однак про це зараз говорити зарано. Олександр перебуває на Вінниччині на реабілітації, на нього чекають серйозні операції: потрібно видаляти кісту на нирках і лікувати відбиту пахову зону.
«Не можу сказати, що я раніше був дуже патріотичний і кричав: «Слава Україні!». Зараз не можу звикнути до того, що мене називають «Героєм». Так, я усвідомлено пішов захищати свою країну, так, воював і не зламався в полоні. Але, мабуть, ще не прийшло усвідомлення всього», – ділиться своїми переживаннями хлопець.
Він каже, що отримує масу дзвінків і повідомлень від друзів і знайомих, що дуже підтримує і мотивує.
«Головне, я зрозумів, що нікуди не поїду з України. Це моя країна! Як би не було важко, її треба підіймати та залишатися тут. З військової думки, я «відпрацьований матеріал», але якщо потрібно буде і ситуація стане гіршою, ніж зараз, я візьму рушницю і захищатиму її знову до кінця», – каже він.
