Суперечка навколо малинового хреста на бойових прапорах — це не естетична дискусія, а показовий приклад того, як державна бюрократія відстає від реальності, яку сама ж і породила. Символіка ЗСУ офіційно регулюється законом 2006 року, тоді як армія, яка веде повномасштабну війну, давно живе за іншими візуальними кодами. Між папером і практикою — прірва, і саме вона стала причиною нинішніх баталій у соцмережах.
Звідки взявся малиновий хрест
На початку 2000-х українські дизайнери, працюючи над новою армійською символікою, узяли за основу орден Святого Георгія IV ступеня — одну з головних нагород Російської імперії. Хрест перемалювали, колір запозичили з козацьких прапорів, і в 2006 році ця композиція отримала статус закону. У той момент це сприймалося як розрив із радянською спадщиною — відмова від зірки, серпа і молота на користь чогось історично українського. Для свого часу рішення виглядало прогресивним кроком у вибудовуванні національної військової ідентичності.
Проблема в тому, що джерело запозичення — імперська нагорода — залишилося тим самим, попри зміну кольору і контексту. Коли питання походження символіки зринуло знову вже в умовах повномасштабної війни, це стало зручним приводом для публічної критики, хоча геральдисти наполягають, що форма хреста з 2006 року вже змінювалася.
Як працює механізм оновлення державної символіки
Українські художники та геральдисти кажуть, що нова концепція військової символіки готова давно. Основою мав стати бойовий гранований тризуб — символ, який уже стихійно прижився серед військових без жодного законодавчого рішення. Його носять на формі, малюють на техніці, він фактично витіснив малиновий хрест із повсякденного вжитку задовго до того, як про це заговорили публічно.
Це класична ситуація розриву між нормативною базою і живою практикою: суспільство та армія вже ухвалили рішення на рівні звичаю, а законодавець — ні. Бойові прапори, які офіційно мають бути малиновими з хрестом, насправді існують лише як статутна вимога, тоді як реальні стяги частин — це авторські роботи майстерень, оздоблені гербами бригад, тваринами-символами, вишивкою. Юридично вони не є бойовими прапорами. Де-факто саме вони виконують цю функцію в підрозділах.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
Чому зміни блокуються роками
Відповідальність за паузу лежить не на геральдистах чи військових — вони свою частину роботи виконали. Гальмо — у законотворчому процесі, який не встигає чи не вважає пріоритетним оновлення символічної бази під час війни. Закон про бойовий прапор військової частини не переглядався з моменту ухвалення, і це створює дивну картину: офіційна атрибутика описує реалії двадцятирічної давнини, тоді як підрозділи на передовій ідуть у бій під знаменами, які не мають жодного юридичного статусу.
Історики застерігають і від протилежної крайності — заміни одного запозиченого символу на інший, вузько конфесійний. Вивчення історичних джерел показує, що хрестів у традиційній українській військовій символіці було небагато, і ті, що зустрічалися, мали зовсім іншу форму та колір, ніж малиновий варіант 2006 року. Натомість тризуб — елемент, який має набагато ширшу і послідовнішу історичну традицію використання у війську, включно з періодом УНР.
Що це означає для державного управління символами
- Символіка ЗСУ формується знизу — волонтерськими й фаховими ініціативами, а не державним замовленням.
- Закон 2006 року залишається чинним попри те, що фактична практика військових частин давно його обійшла.
- Бойові прапори з гербами бригад існують поза правовим полем, виконуючи реальну функцію без офіційного статусу.
- Пропозиція щодо бойового тризуба вже має стихійну підтримку в армії, що полегшує можливу легалізацію.
Випадок із хрестом демонструє типову для української державної машини проблему: рішення на рівні символів, гербів і атрибутики ухвалюються повільніше, ніж змінюється сама армія. Поки депутати не внесуть відповідні зміни до закону, символіка ЗСУ продовжуватиме існувати у двох паралельних вимірах — юридичному, застиглому у 2006 році, і практичному, який давно живе своїм життям.
