Заява Дональда Трампа про те, що Україна має припинити удари по паливній інфраструктурі Росії, виглядає як приватне прохання одного лідера до іншого. Насправді за нею стоїть значно складніша конструкція інтересів — енергетичних, фінансових і суто військових. Президент США пов’язав дефіцит дизельного пального в Росії саме з українськими атаками на нафтопереробні заводи, і в цьому він має рацію: до серії ударів РФ мала профіцит виробництва і спокійно експортувала до п’ятої частини дизелю. Зараз ситуація протилежна.
Що насправді втрачає Росія від ударів по НПЗ
Механізм болю простий і водночас показує вразливість російської економіки війни. Внутрішнє споживання пального в Росії — величезне, і коли власні заводи не справляються, країна змушена шукати заміну на зовнішніх ринках. Проблема в тому, що профіцитних нафтопереробних потужностей у світі мало — більшість країн будують НПЗ під власний ринок, а не на експорт. Практично єдиним постачальником готового дизелю у потрібних обсягах залишається Індія.
Звідси й виникає та сама схема, яку описує військовий експерт Павло Нарожний: танкер із сирою нафтою йде з Балтики чи Новоросійська до Індії кілька тижнів, там розвантажується, завантажується вже готовими нафтопродуктами і повертається назад. Росія продає сировину з великою знижкою і купує готовий продукт з великою націнкою. Різниця вимивається з бюджету — того самого, який фінансує війну. Це не просто логістичне незручність, а прямий фінансовий удар по спроможності Кремля утримувати темп бойових дій.
Важливо і те, що глобальне зростання цін на дизель останніх тижнів пов’язане не з українськими ударами, а з перекриттям Ормузької протоки, через яку раніше проходили десятки мільйонів барелів на добу. Альтернативні нафтопроводи здатні пропустити лише частку цього обсягу, і саме це підняло світові ціни на третину. Проте у публічному дискурсі відповідальність намагаються перекласти на Україну — і це вже питання не економіки, а політичної риторики.
Чим США можуть тиснути на Київ
Реальність полягає в тому, що Україна критично залежить від американської військової допомоги, і саме в цьому криється справжній важіль тиску Вашингтона. Мова не про абстрактну підтримку, а про конкретні системи, без яких українська оборона втрачає ефективність:
Читайте нас у Telegram
Підписатися
- ракети для комплексів Patriot, потреба в яких постійно зростає;
- авіаційні боєприпаси та запчастини для F-16;
- артилерійські боєприпаси різних калібрів, зокрема для ATACMS;
- бронетехніка американського виробництва, включно з машинами типу «Хаммер»;
- доступ до супутникових даних, критичних для розвідки та цілевказання.
Саме ця залежність і є головним інструментом впливу США на Україну — набагато потужнішим, ніж будь-які дипломатичні заяви. Питання лише в тому, чи готовий Вашингтон обмінювати частину цієї допомоги на конкретну поступку щодо ударів по НПЗ, і чи погодиться на такий обмін Київ, враховуючи, що втрата фінансового удару по Росії може виявитися дорожчою ціною, ніж отримана техніка.
Асиметрія важелів між Москвою і Вашингтоном
Показово, що дзеркального інструменту тиску на Росію в США практично немає. Торговельний обіг між двома країнами мізерний і жодного економічного болю Кремлю не завдає. Санкційний інструментарій уже вичерпав очевидні можливості, а обговорюваний у Вашингтоні законопроєкт про жорсткі, так звані «пекельні» санкції проти будь-кого, хто торгує з Росією, теоретично міг би змінити правила гри для всієї світової торгівлі. Але ймовірність його ухвалення оцінюється як низька.
Ця асиметрія — коли на Україну є десятки прямих важелів, а на Росію практично жодного дієвого — сама по собі описує розстановку сил у нинішній фазі війни. Україна змушена балансувати між збереженням підтримки Вашингтона і збереженням одного з небагатьох реально працюючих інструментів економічного тиску на агресора. Удари по НПЗ — саме такий інструмент, який б’є по бюджету війни напряму, без посередників і без залежності від рішень третіх країн.
Тиск з боку Трампа, найімовірніше, триватиме незалежно від рішення Києва. Але ціна, яку США готові запропонувати за відмову від ударів по паливній інфраструктурі Росії, поки що виглядає непропорційно малою порівняно з тим, що втратить українська сторона, відмовившись від одного з найефективніших способів послабити фінансування ворожої армії.
