Олег Жарков на «суді». Фото: «Підтримка політв’язнів. Меморіал»
Практично два роки в Росії тривав показовий процес над українцями, яких взяли в полон у Маріуполі. Більшість із полонених навіть не тримали в руках зброю під час повномасштабної війни, а працювали в полку «Азов» як цивільні. Наприкінці березня всім «підсудним» винесли вироки від 13 до 23 років колонії суворого режиму. Один із них Олег Жарков. У нього дві хронічні виразки і хворе серце. Його дружина Галина змогла вирватися з окупованого Маріуполя до Фінляндії разом із маленьким сином. На тлі пережитого в неї розвинулася невиліковна хвороба. Вона розповіла «Новинам Донбасу» про свою сім’ю, полон чоловіка, своє захворювання і те, що Олег може зараз померти в колонії.
Якщо люди без дітей прожили 18 років – це показник
Олег і Галина давно разом. Познайомилися на початку дев’яностих, у черзі в магазині. Галина була зі своєю подругою, а Олег – зі своїм другом. Їхні друзі були знайомі між собою, розговорилися. Того ж вечора Олег пішов проводжати Галину додому. Вона згадує, що вечір був холодним і чомусь не ходили тролейбуси. Обом тоді було 22 роки, вони одразу ж закохалися. Почали жити разом. Економічна ситуація тоді була складною, вони думали, як вижити, а не про гарне весілля. Сім’я жила бідно, знімали половину будинку в однієї бабусі. Потім пара вирішила виїхати в Італію на заробітки слідом за друзями. Тітка Галини працювала в РАГСі в Талаківці, селі поруч із Маріуполем. Дівчина попросила розписати їх якнайшвидше, щоб вони змогли виїхати. Пара на той момент була разом уже шість років, у них тоді навіть не було грошей на свято. У підсумку поїздка зірвалася, а сім’я залишилася разом.
«Коли молодий, воно все здається просто. Раніше все було легко і ми не відчували ніякої тяжкості. Олег працював провідником, а я на заводі «Азовсталь» операторкою».
Вид на завод «Азовсталь», грудень 2021 року.
Олег із Галиною дуже хотіли дитину, але дуже боялися, що вона житиме впроголодь, як вони самі в той час. Сім’я поставила собі за мету – заробити достатньо грошей, щоб ростити дитину в достатку і комфорті.
«Ми боялися злидні на світ плодити, тому ми заробляли гроші, щоб дитина наша не жила так, як ми жили – бідно і гірко».
Сім’я відкрила свою точку на ринку, де вони продавали овочі, потихеньку почали збирати гроші. Через кілька років змогли купити будинок, але на ремонт довелося ще довго збирати гроші. Кілька років вони робили ремонт, потім завели великого собаку – сенбернара. Коли я запитую Галину про їхні з чоловіком стосунки, вона пояснює мені все двома фразами:
«Якщо люди без дітей прожили 18 років – це показник. Деякі стільки навіть із дітьми не можуть прожити. Ми один одного доповнювали, Олег дуже спокійний у мене, а я ураган».
Олег Жарков у Маріуполі до початку повномасштабної війни.
Тільки в 41 Олег і Галина стали батьками, у них з’явився довгоочікуваний син Ваня. Було складно, Ваня багато хворів, коли був маленьким, але батьки все одно були щасливі. Галина каже, що в них у сім’ї взагалі ніколи не було поділу на «чоловічі» і «жіночі» обов’язки щодо побуту і виховання – вони все робили разом. Олег дуже любив вчити з сином вірші та пісеньки:
«Олег у мене дуже начитаний і в нього хороша пам’ять. Найбільше мені запам’яталося, як він Вані читав Гафта напам’ять. Вони дуже любили цей вірш:
Отчего так предан Пёс,
И в любви своей бескраен?
Но в глазах – всегда вопрос,
Любит ли его хозяин.
Оттого, что кто–то – сек,
Оттого, что в прошлом – клетка!
Оттого, что человек
Предавал его нередко.
Я по улицам брожу,
Людям вглядываюсь в лица,
Я теперь за всем слежу,
Чтоб, как Пёс, не ошибиться».
Вони доробили будинок, навколо нього з’явився сад – Олег дуже любив ним займатися, там ріс виноград, фруктові дерева, малина, багато овочів і фруктів. Ваня ріс, Галина продовжувала займатися точками на ринку, а Олег влаштувався працювати як вільнонайманий у батальйон «Азов» – за документами він значився водієм, але насправді займався обробленням м’яса для їхньої їдальні. Нарешті сім’я зажила спокійним ситим життям – Олег, Галина та їхній син Іванко були щасливі й насолоджувалися простими речами. Але почалася повномасштабна війна.
Олег Жарков у Маріуполі до початку повномасштабної війни.
Я навіть у страшному кошмарі не могла уявити, що не впізнаю свою кохану людину
Сім’я Жаркових жила на Східному – цей мікрорайон у Маріуполі почали обстрілювати одним із перших. Галина була впевнена, що потрібно виїжджати, але чоловік був спокійний. Вранці 24 лютого він сказав дружині, що все буде гаразд і поїхав на роботу. Того ж дня зовсім поруч із їхнім будинком був приліт:
«Я схопила Ваню і побігла в підвал, я взагалі не розуміла що роблю. Я запам’ятала, що наш бідний кіт Кузя по–пластунськи сходами з нами сповзав у підвал. Я думала, що нас зараз там завалить, ми так і помремо, поховані живцем».
Мікрорайон »Східний« на Лівобережжі Маріуполя, січень 2022 року. Фото: Новини Донбасу
Галина зателефонувала Олегу і попросила вивезти їх із сином у центр міста, чоловік одразу ж приїхав. Галина згадує, що була в істериці, весь час плакала. Олег вивіз сім’ю, передав картку з грошима дружині і поїхав назад на роботу. Тоді вони ще не знали, що не зможуть побачити одне одного ще дуже довго.
Обстановка у Маріуполі під час наступу російських військ та блокади Фото: телеграм–канал Маріуполь Зараз.
Галині під час блокади і наступу на місто російської армії довелося кілька тижнів ховатися з сином у підвалах різних будинків, з чоловіком зв’язку вже не було. Тільки 15 березня Галина і Ваня змогли виїхати, у них навіть не було плану, куди вони поїдуть:
«Я вирішила, що краще жахливий кінець, ніж жах без кінця – потрібно хоча б спробувати вирватися з Маріуполя. У дорозі я просто завмерла і тримала Ваню, я була неначе у комі. Мій мозок відмовлявся приймати таку дійсність».
Бойовик «ДНР» зупинив мешканця Маріуполя, квітень 2022 року.
Дорогою колона, в якій їхали Галина і Ваня, кілька разів потрапляла під обстріл. З Галиною зв’язалася племінниця – вона запропонувала приїхати до неї в Румунію. У Галини не було іншого плану, вона погодилася. Коли Галина перетнула кордон України, їй зателефонувала знайома з Маріуполя і сказала, що бачила Олега, він шукав їх із Ванею по всьому місту. Тільки в цей момент Галина усвідомила, що її чоловік залишився в Маріуполі під обстрілами:
«Я ридала як білуга після цього, але так я хоча б зрозуміла, що він живий. З цього моменту я вже не переставала плакати».
Галина з сином доїхала до Румунії, вона каже, що тоді була в стані перманентної істерики і навіть не могла думати що робити. Їй зателефонував невідомий номер, вона підняла слухавку і почула голос Олега:
«Мене взяли в полон, я в Донецьку. Починайте життя з нуля, я вже не повернуся» .
Галина не встигла навіть відповісти, вона почала ридати з новою силою і ніяк не могла зупинитися. Вона каже, що була тоді «царівною–несміяною». Інша подруга Галини з Маріуполя вмовила її виїхати до Фінляндії, Галина нечітко пам’ятає, як узагалі знайшла в собі сили на переїзд і як пройшла дорога. У Фінляндії Галина відразу ж отримала допомогу від влади, Ваню влаштували до школи. Сама жінка все ще не могла прийти до тями:
«Я взагалі не розуміла де я, що відбувається, чому Олег не зі мною – я просто плакала і плакала. Допомогли люди навколо, у мене весь цей етап як у тумані. Тільки заради Ванечки я якось збиралася і щось робила. Я не хотіла, щоб він бачив, що я весь час в істериці. Він на навчання – я в сльози, потім заспокоювалася і посміхалася синові. Тільки завдяки синові я не померла від горя. У мене нікого немає, крім нього й Олега. Мій чоловік, з яким я прожила 30 років, залишився там, у полоні, я взагалі не розуміла живий він чи ні».
Весь час Галина намагалася знайти чоловіка у списках загиблих і полонених, вступала в різні чати, де були такі самі дружини й матері, як вона. Жодної інформації про Олега ніде не було. Інші жінки в чатах підказали Галині, що їй потрібно робити. Вона почала займатися документами – зареєструвала його як полоненого в особистому кабінеті на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Вона писала запити в СБУ, поліцію, військову частину, Червоний Хрест, ООН. Російська сторона не підтверджувала, що Олег перебуває в полоні. Весь цей час Галина не знала, чи живий Олег. Понад рік у неї не було жодної інформації про чоловіка. Найбільше вона переживала за здоров’я чоловіка – Олег уже немолодий, у нього хворе серце і дві виразки – шлунка і кишечника. Ще до початку повномасштабної війни Олега забирали на операцію, тоді лікар сказав, що його ледве вдалося врятувати і можливі рецидиви виразки.
У червні 2023 року в один із чатів, де рідні збирали інформацію про полонених, хтось надіслав статтю про суд над українцями, яких узяли в полон на заводі Азовсталь. Галина відкрила статтю, подивилася фотографії і не побачила там чоловіка. Потім ще раз переглянула фотографії:
«Раптом я усвідомила, що обтягнута шкірою худа людина – мій чоловік. Я навіть у страшному кошмарі не могла уявити, що не впізнаю свою кохану людину, з якою 30 років прожила разом! У камеру дивився в’язень концтабору, я тільки по очах його впізнала. Спочатку я просто зраділа, що він живий, а потім усвідомила, в якому він страшному стані. Сказати, що я була в жаху – нічого не сказати».
Виявилося, що в статті було написано про перше судове засідання в Ростові, на якому 24 українських полонених «судили» за участь у «терористичній організації» і «вчинення злочинних дій, спрямованих на насильницьке захоплення влади в Росії». Більша частина «обвинувачених» навіть зброї в руках ніколи не тримала – Олег один із них. На друге засідання суду Галина вмовила поїхати літню маму Олега – вона залишилася в окупованому Маріуполі, звідти тепер відносно легко дістатися до Ростова. Свекруха не встигла до початку засідання, її не пустили до зали. Тоді Галина знайшла іншу родичку полонених, яка жила в окупації, і поїхала на суд. Їй вдалося передати привіт від Галини та Вані:
«Після засідання вона написала мені: «Я стала кричати на весь суд: Олег Жарков, твоя дружина Галина та Ванечка у Фінляндії, вони живі і передають тобі привіт». Вона сказала, що до цього він стояв похмурий, а потім посміхнувся.
Галині вдалося зв’язатися з адвокатом, який захищає Олега та інших полонених українців. Його ім’я Галина не розкриває. Він розповів їй, що Олег лежав у 2023 році в тюремній лікарні, але не розкрив причину. У лютому 2024 року всіх «обвинувачених» полонених перевели із СІЗО в Донецьку до СІЗО №1 у Ростові. У червні 2024 року в цьому СІЗО стався бунт із захопленням заручників. Після цього всіх полонених перевели до іншого СІЗО №5 у Ростові.
«Я знаю, що їх усіх катували. Багато свідчень є про те, що всіх азовців жорстоко б’ють. Я точно знаю, що їх катували струмом, виводили голими на мороз, змушували співати гімн проклятої Росії. Коли їх везуть до суду, конвоїри можуть тягнути їх обличчям униз по сходах».
Про «суд» і стан Олега весь цей час Галині вдавалося дізнатися вкрай мало. Засідання тривали практично два роки.
Олег Жарков. Фото: Медіазона
Син нічого не знає, крім того, що його мама стала клишонога
Галина вирішила нічого не говорити синові про полон тата – вона не хоче травмувати дитину. Каже, що тато воює і повернеться, коли Україна переможе. Вані зараз 12 років, за словами мами, він дедалі більше стає схожим на тата. Навіть пішов у Фінляндії на кулінарні курси, щоб готувати так само смачно, як батько. Галина радіє, що син і характером схожий на Олега – він спокійний і врівноважений. Мама намагається постійно згадувати про чоловіка, щоб син не забував його. Їй це дається дуже важко:
«Я одразу починаю плакати. Але мені треба старатися заради сина, я хочу, щоб він пам’ятав про Олега. Я не можу здатися, війна і так забрала в моєї дитини нормальне дитинство. У нас у сім’ї до війни була така традиція – ми щоранку цокалися чашками з кавою або чаєм і бажали одне одному гарного дня. Тепер ця традиція у нас із сином трансформувалася. Ми з Ванею цокаємося водичкою вранці за те, щоб тато швидше повернувся додому».
На тлі пережитого в Маріуполі та полону Олега, Галина дуже серйозно захворіла. Їй діагностували мієліт, запалення спинного мозку. Наша редакція пропонувала Галині відкрити збір грошей для її лікування. На жаль, за словами героїні, це не допоможе. Річ не в грошах, а в тому, що її хвороба практично невиліковна. Це дуже рідкісне, ще не до кінця вивчене захворювання.
«З кожним днем мені потроху гірше. Я ходжу ледве–ледве з паличкою, руки німіють, їх сковує. Вночі все німіє, я щогодини прокидаюся. Груди болять, спина болить, якщо я сідаю, я падаю назад, у мене порушена координація руху. Ось ця моя нікчемність, вона мене дратує, тому що я звикла завжди бути живою, активною людиною».
Галина не знає, що буде з її сином, якщо з нею щось трапиться. Із родичів у них залишилися тільки літні батьки Олега, які вирішили жити в окупованому Маріуполі.
«Син нічого не знає, крім того, що його мама стала клишонога. У нас родичів немає, нікого–нікого немає. Що буде з Ванечкою, якщо я помру раніше, ніж Олег вийде на свободу? Якщо зараз щось трапиться, Ваня залишиться у Фінляндії, у дитячому будинку. Вийде Олег – де він буде його шукати? Відправляти сина в країну, що воює, я теж не можу».
Редакція звернулася до благодійного фонду «МАМА плюс Я», щоб допомогти Галині знайти шляхи вирішення на крайній випадок. Директорка фонду Анастасія Грищенко розповіла нам про те, який у них план:
«Ситуація насправді дуже важка і всі, до кого ми зверталися, також не розуміють, що з цим робити. Але ми окреслили з чим вже зараз можна спробувати працювати. За всіма правилами, якщо дитина залишається сама, якщо мами не стане, то виходить, що обов’язок захищати дитину несе країна перебування. В випадку Галини це Фінляндія. Вже потім там зазвичай шукають прийомну сім’ю або направляють в дитбудинок саме у Фінляндії. Дружня нам організація звернулася до української Нацсоцслужби, вони взяли час подумати, бо готових і передбачених механізмів реагування на потенційне залишення дитини без батьківського опікування за кордоном не існує. Ще думаємо, що можливо вдасться звернутися до уповноважених у справах дітей.
Ми ще знайшли через наших партнерів організацію в Фінляндії. Вона міжнародна і співпрацює з Урядом України щодо захисту прав наших дітей за кордоном. Можливо, місцевий їхній координатор допоможе її на місці розібратися з документами, з усіма, що треба буде робити.
Плюс, запропонували онлайн–психологічні консультації мамі. Галина написала, що їй потрібна психологічна підтримка, я зараз також буду домовлятися, щоб ми організували її сесії з психологом».
Якщо він міг би терпіти біль, він ніколи б у житті не дозволив викликати швидку
26 березня цього року «суд» у Ростові–на–Дону виніс вирок у «справі 24–х». колонії строго режиму, іншим з цієї групи дали до 23 років. Більшість «обвинувачених» не служили на момент повномасштабного вторгнення в полку «Азов». Олег працював там на кухні, проте його засудили як військового. Судила українців трійка суддів – зовсім як сталінська трійка. Олегу дали 13 років колонії суворого режиму, іншим із цієї групи дали до 23 років.
В своєму останньому слові яке опублікувало видання «Медіазона» Олег звинувачує російських військових у злочинах і посилається на Варлама Шаламова. Одна із суддів вимагала, щоб він «висловлювався коректніше»:
«Я хочу повернутися: російські військовослужбовці, які чинили мародерство, насильство і вбивство мирних громадян, за що нас теж судять, – вони теж, виходить, фашисти, згідно з теорією цього експерта, якого тут викликав шановний прокурор? Тоді виходить якась нісенітниця: вони теж фашисти, і вони служили у фашистській армії. Тоді фашисти судять фашистів за фашизм, от як!»
Одне із засідань суду у Ростові–на–Дону. Фото: Медіазона
Під час винесення вироку Олегу стало погано, йому викликали швидку. Судячи з усього, у нього загострилася виразка, за яку так переживала Галина. Вона дізналася про це з новин, адвокат нічого їй не говорив на прохання чоловіка. Адвокат спочатку просто попросив купити ліки, тільки після прямого запитання Галини про швидку допомогу під час суду, він зізнався, що це був напад виразки:
«Мені зателефонував адвокат і попросив купити ліки від шлунка. Протягом двох років, скільки я не намагалася Олегу передати, купити, попросити, щоб купили ліки, мені щоразу говорили, що це марно, треба йти Олегу особисто до лікаря. Якщо лікар вважатиме за потрібне, тоді він пропише лікування, і тільки після цього родичі можуть купити ці ліки і передати. Олег відмовлявся йти в полоні до лікаря, він дуже терплячий. Якщо він міг би терпіти біль, він ніколи б у житті не дозволив викликати швидку допомогу. Він панічно боїться лікарів, узагалі він не любить до себе уваги привертати. У якому він мав би бути стані, щоб він дозволив собі викликати швидку допомогу? Йому потрібна професійна медична допомога, інакше він, по–моєму, помре».
Зараз захист подаватиме апеляцію, це може тривати пів року. На цей час Олег та інші «засуджені» залишаться в Ростові, після чого їх переведуть уже в колонії суворого режиму. Галина в розпачі, вона намагається зробити все, що від неї залежить, але вона дуже погано почувається.
«Я не можу фізично битися, тому що я практично не ходжу. Я не можу перебувати весь час під координаційним штабом і брати участь у демонстраціях. Я не місцева жителька Києва, мені ніде жити. Тут я сиджу на допомозі. Я не можу надовго виїжджати з Фінляндії, тому що мене позбавлять виплат. Єдине джерело доходу для мене зараз – це допомога. Я вже скрізь писала про стан Олега – і в особистий кабінет, і в Червоний Хрест, і Лубинцю. Мені ніхто не відповідає, максимум «спасибі за інформацію, тримайтеся». Його виразка смертельно небезпечна, як мені говорив лікар, за великим рахунком, я сиджу і чекаю, коли він помре. З ним сидів Саша Іщенко, він уже помер».
Від авторки:
Ми з Галиною знайомі з 2023 року. Тоді я вперше зв’язалася з нею і зробила матеріал про Олега Жаркова. Усі ці роки ми намагаємося підтримувати зв’язок. Я знала, що вона почала почуватися гірше в останні місяці, тому намагалася не турбувати її. Коли Олег виголосив у суді останнє слово, я написала їй про те, який він герой. Незабаром після цього Олегу винесли вирок. Я акуратно запитала, чи в змозі вона дати мені інтерв’ю про Олега, але вона відмовилася – їй було занадто важко. Але 28 березня Галина написала мені сама тривожне повідомлення з проханням про допомогу, коли з’ясувалося, що Олегу викликали швидку. Незважаючи на свій стан, Галина вирішила поговорити зі мною – їй важливо зробити все, щоб спробувати витягти чоловіка з полону.
Галина під час розмови весь час плакала, вона змогла заспокоїтися і навіть посміхнутися, лише коли я перевела розмову на їхнє з Олегом минуле – вона завжди розквітає, коли згадує про їхнє життя до повномасштабної війни. Вона згадує, який Олег зробив сад біля будинку і гойдалку – їй дуже подобалося гойдатися на цій гойдалці.
Галина знає, що може не дожити до звільнення чоловіка з полону. Але боїться вона не за себе – всі її думки і сльози тільки про чоловіка і сина.
Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»
