Євген Ткачов під час чергової евакуації на Донеччині. Фото з facebook героя публікації
Євген Ткачов з Часів Яру вже одинадцятий рік рятує людей з прифронтових територій. В пріоритеті — старенькі, хворі, лежачі, які до того ж опинилися у найгарячіших місцях російсько-української війни. Скільки життів Євген врятував, починаючи з 2014 року, підрахувати складно, та він, мабуть, і не рахує, просто щодня прямує в черговий населений пункт, щоб під обстрілами, під нав’язливим «залицянням» дронів, знаходити своїх «клієнтів», умовляти евакуйовуватися, виносити на руках, а потім на власному авто вивозити у більш безпечне місце, щоб передати суміжникам.
Євген не в захваті від того, що дехто каже про його героїзм, і терпляче пояснює: «Я просто виконую свою справу, бо інакше не можу. Ну, як музикант не може не грати, художник не малювати картини, а журналіст — не ставити запитання».
«Запобіжники від Всевишнього»
Колись у Харкові Євген вивчився на ветеринара. З притаманним йому гумором пояснює, що стати людським лікарем не зміг через нестачу знань, а воно й добре, бо хтось казав, що в голодні роки останніми помирали священик та ветеринар: «Але я, мабуть, і те, і те, бо людина віруюча, тож іноді виконую обов’язки капелана, в тому числі під час медичної евакуації».
Євген з дружиною. Фото з facebook Євгена Ткачова
Фото з facebook Євгена Ткачова
Про себе Євген розповідає лаконічно: «Я родом з Часів Яру, ніякого креативу — народився, одружився, хрестився, нормальний протестант. Жінку мою звати Інна, у неї найкращий в світі фах — бути дружиною Євгена Ткачова. Є дорослі донька й син, п’ятеро онуків. Наша родина віруюча, ми завжди займалися допомогою нужденним. В нас є хоспіс для стареньких, реабілітаційний центр для нарко- та алкозалежних, дитячий притулок і табір. Одним з етапів нашого, так би мовити, благодійного розвитку була допомога людям в Африці (в 2011, 2012, 2013 та в 2021 роках), які пережили жорстокі війни та геноцид».
Місія у Африці. Фото з facebook Євгена Ткачова
А в травні 2014 року війна прийшла вже на малу батьківщину Ткачових — в Часів Яр на Донеччині. Саме тоді з’явилися «носії георгіївських стрічок», почався захват Слов’янська, його оточення, і Євген зі своїм товаришем Олександром Решетніком (зараз він капелан однієї з бригад тероборони) почали завозити в місто гуманітарну допомогу, а звідти евакуйовувати людей.
Діяльність ця представників незаконних збройних формувань дратувала, тож волонтерів заарештували, машини забрали, а самих хлопців звинуватили у вивезенні «прикриття» — людей, за якими можна було ховатися в Слов’янську від так званих «нациків». А коли взнали, що волонтери — протестанти, то приписали їм розстрільну статтю «Ідеологічна диверсія», бо вирішили, що вони американські шпигуни.
«В полоні ми тоді пробули три доби. Нарешті виспалися та відпочили, — Євген навіть про таке розповідає, посміюючись. — Жорстко нас не допитували. Побачили мій закордонний паспорт, а там візи Кенії, Уганди, Руанди, тож цікавилися, що я там робив. Ну я й розповідав цим допитливим казки про пригоди Ай-Боліта в Лімпопо».
Так сталося, що «денеерівці» заарештували волонтерів буквально перед власною втечею із Слов’янська, і так швидко накидали п’ятами, що забули полонених у тюрмі, а ті вийшли до своїх і продовжили вивозити людей. Тепер вже з Горлівки, Вугледара та Дебальцевого. Аж поки не були затримані росіянами, коли захлопнувся Дебальцевський котел.
Дебальцеве, Донецької області, 2015 рік. Фото з facebook Євгена Ткачова
Дебальцеве, Донецької області, 2015 рік. Фото з facebook Євгена Ткачова
«Це були кадрові військові з Сибіру, на той час більш адекватні, ніж “денеерівці”. Відкрили машину, подивилися, що там поранені старенькі, й сказали: “Не хотим брать грех на душу, езжай отсюда”».
Як потім зізнався Євген, на небезпеку він не звертає особливої уваги: «Це не моя заслуга і не героїзм, просто вірю, що Всевишній поставив запобіжники». В якості прикладу розповів про випадок, коли їхав до села Логвинове Дебальцевської громади. Зазвичай Євген любив на своїй машині прилаштовуватись за військовими колонами, щоб не стояти на блокпостах. А того разу затримався буквально на десять хвилин, щоб забрати ще одну бабусю. Доїжджає до Логвинова і бачить страшну картину розстріляної колони — горять автівки, всюди багато поранених та загиблих. Їхню машину росіяни зупинили, а потім відпустили. Тож Ткачов з товаришем та евакуйованими людьми проскочили ту халепу живими й непошкодженими.
Перейшли на інший рівень
Євген в благодійному фонді АСАП славнозвісного волонтера з позивним «Хоттабич»
Під час евакуації влітку 2025 року. Фото з facebook Євгена Ткачова
Ткачов це коментує, посміхаючись: «Так, в мої 56 років спина вже нікуди не годна, але ж хтось повинен це робити. До того, є щось набагато важче, ніж виносити стареньких. Це вислухувати розповідь про їхню долю, про те, що з ними сталося. Але й це Господь з пам’яті стирає, бо інакше я б, мабуть, вже не зміг. Знаю багато волонтерів, які дуже страждають через враження від почутого.
Неприємно казати, але деякі з врятованих замість вдячності звинувачують мене, називають посібником окупантів. Однак я продовжую рятувати — Бог мене помилував, чим я краще, ніж ти люди? Я несу за них відповідальність, бо як би це пафосно не звучало, це мої люди, мої земляки. Тож, просто я роблю для них те, що можу».
Евакуація маломобільних з Донеччини, 2025 рік. Фото з facebook Євгена Ткачова
Деякі живуть у кам’яному віці
Починаючи з 2014 року кількість евакуйованих Євгеном Ткачовим сягає близько десяти тисяч осіб. З 2019-го він надає допомогу та рятує людей з прифронтової зони в рамках гуманітарної організації «Проліска», яка зараз працює під патронатом однієї зі структур ООН. За час своєї волонтерської діяльності Євген встиг побувати в полоні, отримати смертний вирок, бути звільненим з підвалів бойовиків «ЛДНР», та пережити декілька контузій, й багато разів потрапити під прицільні удари російської зброї.
Розбитий будинок у Костянтинівці, Донецької області. Фото з facebook Євгена Ткачова
За його словами, те, що прийшлось пережити до 2022 року, — це дитячі забавки в порівнянні з тим, що відбувалося під час евакуації з Лисичанська, Сіверськодонецьк, Сіверська, Бахмуту, Торецька, Нью-Йорка, Часів Яру, Костянтинівки, Опілля, Покровська та інших населених пунктів. Каже, серед людей, які залишилися на тих територіях, так званих «ждунів» близько 20%. Більше тих, що чекають не «руського миру», а можливості возз’єднатися з ріднею по ту сторону держкордону. Бо через стан здоров’я та відсутність фінансів нема можливості виїжджати на безпечну територію через країни Балтії чи Польщу.
Євген розповідає, що половина тих, що мешкають на прифронтових територіях, — не старі люди. Багато тих, кому близько п’ятдесяти, і вони розуміють, що до пенсії далеко, а якщо виїдуть в Україну, не факт, що будуть мати житло та роботу і зможуть придбати хоч якесь майно. Чоловіки мобілізаційного віку не хочуть їхати, бо бояться призову до війська, хоча в умовах постійних обстрілів і «полювання» дронів можна загинути швидше, ніж в армії.
Поранена жінка. Фото з facebook Євгена Ткачова
Пожежа після “прильоту”. Фото з facebook Євгена Ткачова
«Там логіка вже не діє: до якогось періоду людина ще адекватна, а потім усі запобіжники перегорають, і дехто навіть наближається до тваринного стану. От уявіть Сіверськ! Вони три з половиною роки живуть у кам’яному столітті. Спочатку я думав — ну, прикольно: куліш варять, збираються по дворах, спілкуються, а як настане зима — зразу порозбігаються. Але ні, спустилися у підвали, живуть там своїми дивними спільнотами і, мабуть, отримують від цього якесь незрозуміле задоволення. І це не тільки про старше покоління, яке має досвід, як піч топити, дрова рубати, на відкритому вогні готувати. Це і про молодь, звиклу до супутникового телебачення та інтернету.
Сумно, що навіть у найнебезпечніших місцях ще залишаються діти. Кілька місяців тому росіяни показали жінку з 6-річною дитиною, яка вийшла з Часів Яру в бік Росії. Днями з району Сантуринівки жінка вийшла з двома дітьми, були й ті, хто йшов з Костянтинівки. На щастя — у бік України».
Люди готують собі їжу біля будинку. Фото з facebook Євгена Ткачова
Фото з facebook Євгена Ткачова
Ткачов каже, що готовий вивозити всіх, хто звертається. Але особливість евакуації, якою займається саме він, — це вивіз найбільш проблемних, безпорадних людей: з інвалідністю, маломобільних та зовсім лежачих.
Під час чергової евакуації на Донбасі. Фото з facebook Євгена Ткачова
Волонтери — держава в державі
Офіційно Євген Ткачов працює керівником донецької команди в Гуманітарній місії «Проліска» — проєкті Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. «Але ж “Проліска” очікує, що буду сидіти в офісі та писати звіти, — беззлобно бурчить Євген, — проте я частково волонтер, бо всі поїздки відбуваються на моєму транспорті, за мій кошт». За міжнародним гуманітарним правом маркування «Проліска» має захищати від вогню. Але, як то кажуть, це не точно: на війні немає гарантій, є тільки віра та надія. Так, на Великдень ворог спалив дронами одну з автівок волонтера — добре, що люди вціліли.
На моє зауваження, що він зі своїми однодумцями робить те, що повинна робити держава, Євген парує: «Але всі ж волонтери і роблять те, що держава не може. Взагалі-то ми — держава в державі: без нас людям було б складніше, але деяким чиновникам — легше, бо багато чого залишалося б невідомим для суспільства. Наприклад, нещодавно до Донецької області приїздили журналісти зі Швейцарії. Їм розповідають про евакуацію: що ось там автобусами вивозять, там “Білі янголи” рятують на броневиках, а, на жаль, є місця, куди вже ніхто не може доїхати — наприклад, Часів Яр чи Нью-Йорк. А журналісти кажуть: “Так ми позавчора там були з Ткачовим!”».
Щоб не відбувалося на фронті, карусель евакуації триває. Волонтери вивозять людей з найнебезпечніших місць, потім передають «Пролісці» та іншим організаціям, а ті організовують більш цивілізоване перевезення в тил підконтрольної Україні території. Працювати дуже непросто: «Іноді можна доїхати до населеного пункту за 2—3 кілометри від лінії фронту. А іноді неможливо потрапити навіть за 10—12 кілометрів. Коли росіяни наступають, то за допомогою дронів вибивають всю логістику».
Але крім цих проблем, є ще людський фактор. Саме тому волонтерів зустрічають вулиці без назв на табличках, будинки без номерів, люди, яким родичі не повідомили про замовлену евакуацію, а ще — не зібрані речі й «невикопана картопля».
«Колись евакуйовував одну родину з тоді прифронтового, нині вже окупованого Калинового. Через кілька тижнів, як відвезли вглиб України дружину, вона повернулася вмовляти чоловіка. Той із сусідом очікує транспорт, щоб вивезти майно. Замість транспорту прилетів снаряд 122-мм гармати — обоє загинули.
Інший випадок — евакуювали лежачу бабусю, дідусь залишився “копати картоплю”. Проїздили через тиждень: приліт просто у двір, дідусь поранений, кулею вистрибнув у нашу автівку, забув навіть викопану картоплю.
Уже двічі намагалися вивезти реально маломобільне літнє подружжя — відмовка та сама: картопля! Палають багатоповерхівки, пропоную мешканцям сусідніх будинків виїхати. Кажуть: “Ні, за пару днів заб’ємо вибиті вікна — тоді поїдемо”».
Донецька «Проліска» рухається назустріч фронту
«Фронт все ближче, все гучніше, все більше цивільних гинуть під обстрілами та від прицільного полювання нелюдів-дроноводів. “Проліска” Донецька продовжує рух назустріч фронту, щоб встигнути врятувати якомога більше людей», — написав у липні Євген Ткачов на своїй сторінці у Facebook.
А щоб тим, хто не «в темі», було зрозуміло, як саме відбувається евакуація, в серпні він коротко це описав:
«Маленькою машинкою або броньовиком ми з Олегом Ткаченком вихоплюємо стареньких із проблемних райончиків і веземо до Дружківки, де наші колеги — Денис Наумов і команда Людмили Кривошапко з більш “комфортної” “Проліски” везуть їх углиб України, подалі від фронту. Це дозволяє економити багато часу на евакуації та пришвидшує потрапляння людей до кінцевого пункту призначення. До речі, супергероїчний капелан Олег Ткаченко вчора знов потрапив під атаку дрона, але сьогодні в строю, хоча його автівка потребує ремонту».
Напередодні Дня Незалежності України Євген писав, що в той час, коли десь лунають святкові промови, відбуваються урочистості, ворог стирає з обличчя землі Костянтинівку. За три евакуаційні рейси протягом дня було сім «прильотів» чогось великого, мабуть, КАБів. Один із дронів вибухнув у десяти метрах від Олега Ткаченка — весь екіпаж і пасажири (серед яких багато лежачих), на щастя, залишилися цілими. А вже за кілька днів Євген отримав привід відсвяткувати ще один День народження разом із журналістом Сергієм Горбатенком:
«Думали: чим раніше, тим безпечніше. Але московитам не спалося. Над нами зробив пару кіл якийсь “мікрошахед” і пішов в атаку. Дякувати Богу та гуманітарним емблемам “Проліски”, в останню мить шахед передумав, змінив напрямок атаки та бахнув у сусідньому дворі. Ще десяток врятованих слабких людей поїдуть у безпеку».
Журналіст Сергій Горбатенко в Костянтинівці. Фото з facebook Євгена Ткачова
Майже вщент знищений будинок. Фото з facebook Євгена Ткачова
У День Незалежності «евакуаційний День Сурка» продовжився. Знов Костянтинівка зі своїми понівеченими вулицями та наляканими мешканцями. Цього разу сміливці вивезли 14 громадян України. На жаль, без підтримки держави. Хоча в прифронтовій зоні подібні експедиції коштують дорого, до того ж машини швидко «зношуються».
«Чим темніша ніч, тим яскравіші зірки», — каже Євген у відповідності до власної аксіоми: чим сильніше московити намагаються знищити українців у тій клятій «СВО», тим більше людей намагається врятувати «Проліска» у своїй Спеціальній гуманітарній операції. Деяких навіть рятували тричі. Так одну літню пару півтора року тому взимку вивозили з-під обстрілів із селища Нью-Йорк Бахмутського району, навесні — з Катеринівки і ось тепер — з Костянтинівки. Подружжя прагнуло жити десь ближче до дому — а раптом мир настане.
«Є евакуації, які я називаю “обнуленням сіл” — коли вивозимо людей до останнього мешканця. Так було в Катеринівці, яка потерпала від нещадних обстрілів, а половина села сиділа на валізах, чекала на інавгурацію Трампа, сподіваючись, що з ним і мир прийде. Потім упродовж тижня ми та інші волонтери вивезли всіх. Цих людей треба зрозуміти. Одне діло — в містах люди купили готову квартиру і зробили ремонт, а в селах самі будували дім, сарай, заводили худобу, очищали землю від каміння та трави. На це пішло все життя! Тож ці люди, як дерева, на одному місці вже 70 років. Спробуй їх пересадити в інший ґрунт!».
Антистресова їжа та жарти
Наприкінці вересня Євген взяв невеличку відпустку і поїхав на Хмельниччину навідати сина та подивитися, як справи в евакуйованому з Донеччини та Луганщини хоспісі, яким той керує. У відео, що виклав на своїй сторінці в Facebook, він у доброму гуморі інспектував хоспісну кухню і показував, чим будуть в обід годувати підопічних. Весело помішував у каструлі напрочуд наваристу юшку, зі знанням справи милувався свіжонарізаним салатом з тунцем. «Будемо балувати наших стареньких. Пригостимо ще ковбасками, пловчиком — дякувати Богу!».
Чоловік знає, що попереду — повернення на війну, в міста та села, які дні й ночі потерпають від нищівних обстрілів, — до своєї небезпечної роботи. Мабуть, як кожна людина, він боїться смерті, полону, важкої травми, але тримають віра та впевненість у тому, що рятувати людей — це його місія. Тих, хто хвилюється за безпеку волонтера, Євген заспокоює: черговий вояж на евакуацію для нього — така ж буденна й звична справа, як випити ранкову каву. Почувши це і заразившись «ткачовським оптимізмом», мимоволі посміхаюся, згадавши один із його фейсбучних перлів: «Та нічого “нового”. Я знов “при бабках”».
Євген допомагає готувати у релокованому хоспісі. Фото з facebook Євгена Ткачова
