Фото надане дочкою співрозмовника
74-річного донецького шахтаря на пенсії Віталія Атаманчука, звільненого під час обміну полоненими 14 серпня 2025 року, було засуджено окупантами до 17 років позбавлення волі. Його звинуватили у «шпигунстві для українських спецслужб» та «тероризмі». Він провів у полоні сім років. Більшість із них — у бараку з засудженими за кримінальними статтями. У цей барак колонії №32 в окупованому місті Макіївка Донецької області на перший поверх поселяли всіх полонених з інвалідністю, які мали проблеми з пересуванням. Атаманчук, внаслідок перенесених у полоні побоїв та тортур, змушений пересуватися на ходунках.
«Один мій сусід по бараку — рецидивіст, трохи повоювавши, домігся… повернення до колонії»
— Мені потрібна операція і, можливо, не одна, — Віталій Трохимович Атаманчук розповідає про стан свого здоров’я та про те, як отримав свої травми. — У полоні на першому ж допиті мене так сильно били по голові, що я почав періодично непритомніти і падати. У результаті, зламав куприк і двічі ламав ногу.
Цікаво, що згодом на запити моєї дружини про стан мого здоров’я, зі «служби виконання покарань міністерства юстиції ДНР» їй незмінно відповідали, що зі здоров’ям у мене все гаразд, госпіталізації та операцій я не потребую.
У колонії був медпункт, табірною мовою — «хрест». Але шукати там допомоги було марно. Тюремні медики відверто зізнавалися мені: «Якщо ми тебе лікуватимемо, то начальство буде косо на нас дивитися».
А операцію мені пообіцяли лише у тому випадку, якщо я прийму російське громадянство. Але я категорично відмовився. Сказав: «Я є, був і буду громадянином України».
— А ті засуджені, хто погодився на російське громадянство, отримували обіцяне: лікування чи свободу?
— Здобували свободу разом із підписанням згоди йти на війну проти України — це навіть не обов’язково був контракт, який росіяни добре оплачують. Жоден «політичний» засуджений на це не погодився — лише кримінальники. Мабуть, міркували так: а раптом не вб’ють? Мовляв, гроші хоч якісь заплатять, почну життя спочатку.
Від сусідів по бараку знаю, що декого з них засудили несправедливо, явно завищивши їм терміни покарання. Таким чином їх змушували воювати проти України в лавах російської армії. Пропонували їм те саме, що й засудженим у російських в’язницях пропонують: волю, але тільки в окопах…
Однак рецидивісти, для яких в’язниця, що рідна хата, здебільшого, воювати не дуже й хотіли. Та й не всі вони це вміли — це ж не одне й те саме, що товариша по чарці вбити в п’яній бійці. Чув, що багато хто з тих, хто достроково звільнився таким способом, полягли в перших же як їх називають військові «м’ясних штурмах». Як склалася далі доля зеків, що вижили, повернулися з фронту, важко поранених, наприклад, я не знаю. Але були і «прозрілі».
Знаю одного такого — мій сусід по бараку — рецидивіст із чималим тюремним «стажем», трохи повоювавши, домігся… повернення до колонії. За черговий злочин його засудили на більш тривалий термін, ніж він розраховував. Чинний Кримінальний кодекс він, як і всі рецидивісти, чудово знав. І, повірте, і Кримінальний, і Кримінально-процесуальний кодекси досвідчені зекі не тільки добре знають, а стежать за їх змінами не менш ретельно, ніж просунуті юристи. Тому досвідчений зек і підрахував, що йому мали дати менший термін.
Він оскаржив вирок. Проте розгляд його апеляції з різних причин довго відкладався. А тим часом йому пропонували прийняти російське громадянство за прискореною процедурою і піти «захищати республіку» — так би мовити: «змити свою провину кров’ю».
Не дочекавшись перегляду свого вироку, зек з відчаю погодився та взяв російський паспорт. І відразу його відправили до російської армії для подальшої участі в так званій «СВО» — «спеціальній військовій операції».
Його не вбили, як це сталося з більшістю таких «добровольців». І навіть не поранили. Не встигли! Тому що він незабаром повернувся до колонії, відбувати свій термін далі.
Як йому вдалося добитися повернення за ґрати, не розповідав — тільки хитро посміхався і казав, що зробити це було нелегко. Натомість пояснив, чому ухвалив таке рішення. Розповів: «Командири на штурми нас женуть. А ми йдемо просто як на розстріл: українці вбивають нас пачками. А ще я бачив, як від розриву снаряда людина розлітається на шматочки. Загалом, надивився я. Краще вже сидітиму».
«Кримінальники просили мене, не бити їх»
— Як ви вважаєте, чому окупанти вас так довго не включали до списків на обмін? Адже вони хоч і неофіційно, але фактично визнали вас людиною з інвалідністю? Ну, якщо вас розмістили на першому поверсі в бараку саме разом з людьми з інвалідністю, які мають труднощі з пересуванням.
— Можливо тому, що зухвалий я. До нас у колонію якось російські журналісти приїхали, — розповідає Віталій Атаманчук. — Підводили їх і до мене. Вони мене запитують: «Ви проситимете Зеленського, щоб вас обміняли? Ви можете зробити це на камеру прямо зараз». А я їм відповідаю: Ні, не буду. Хто я такий, щоби звертатися до президента України? Он скільки ще людей чекають на обмін. Якщо буде потрібно, буду сидіти до 2035 року — поки у мене не закінчиться мій термін покарання. А ще я їм сказав: «А коли я вийду на волю, прийму мусульманство, щоб завести собі чотирьох дружин. Одна в мене вже є, а я ще трьох молодих заведу. А для любовних втіх мені потрібний килимок. Ось килимок мені можна надати прямо зараз».
Співрозмовник усміхається, згадуючи, як один із співробітників адміністрації колонії пообіцяв йому, що дасть килимок, якщо Атаманчук перестане знущатися з представників російських ЗМІ і все ж таки звернеться до Зеленського. Але засуджений продовжував спілкуватися зі своїми політичними опонентами у своєму «стилі». У результаті килимок йому не дали.
— А навіщо вам там був потрібний килимок? Його ж могли у вас і відібрати ваші сусіди по бараку. А взагалі, засуджені за кримінальними статтями вас не ображали?
— Та я, звичайно, і не сподівався на той килимок. А потрібний мені він був для зарядки. Я зі спортом все життя дружу. І у колонії себе фізичними вправами підтримував. Намагався відтискатись, як я це робив до отримання травм, 100 разів на день.
А ображати мене кримінальники, звичайно, намагалися. Але я давав їм відсіч. І проводив серед них роз’яснювальну роботу.
У мене був радіоприймач, який мені вдалося забрати з собою (на фото). В колонії я ловив передачі українських каналів, розповідав своїм сусідам по нарах про новини з мирної території України та доводив їм, що нічого доброго в окупації на них не чекає. Пояснював їм, що окупанти прийшли на нашу землю лише для того, щоб вбивати та грабувати, і що відродження Донбасу може настати лише у тому випадку, якщо сюди повернеться українська влада.
Віталій Атаманчук із тим самим радіо. Фото авторки матеріалу
Так ось один сусід по бараку заявив мені, що не дасть мені слухати українські радіопередачі. При цьому встав у мене на шляху, закривши собою дверний отвір, і запитав із загрозою: «І що ти мені зробиш?». Він же бачив, що руки у мене зайняті — я ж пересуваюсь на ходунках — не очікував, що я можу йому врізати. А я вдарив його головою в живіт із такою силою, що він упав.
Сила в мене досі є. Я ж у молодості самбо та боксом займався, а в зрілому віці штангу підіймав, м’язи качав. Робота в шахті вимагала підтримувати себе у добрій фізичній формі. Так що і іншим кримінальникам від мене теж діставалося так, що вони навіть просили мене їх не бити.
А взагалі, кримінальники досить швидко перестали до мене чіплятися і зарахували мене до касти «мужичків». На зоні це, можна сказати, звання. «Мужичків» на зоні поважають. «Мужички» у колонії — це ті, хто себе образити не дає, і стежить за собою — тримає себе в порядку, вчасно миється та речі свої пере. Я стежив за собою. Ображати себе не давав. І не боявся сказати правду.
Якось кримінальники щось там святкували і стали хором кричати: «Слава крадіям!». Запитали мене, чому я це гасло не підтримую. Я відповів: «Як я можу таке кричати, коли все життя пропрацював?!». Ось «Слава Україні!» прокричати — це я можу. Я собі на бейджик, де вказані дані засудженого та номер загону, вручну додав «СУ». Коли питали, що це означає, я відповідав: «Слава Україні».
«Якось мені довелося попрацювати в одній компанії з Денисом Пушиліним»
— Під землею скільки років пропрацювали? Під завали потрапляли?
— У шахті я відпрацював 26 років, потім у метробуді — 12 років. Маю 38 років загального підземного стажу.
На шахті імені Скочинського, одній з найглибших підземних шахт Донбасу — понад 1200 м завглибшки, я потрапляв і під викиди, і під завали. У 1980 році потрапив під підземний електровоз, що зірвався з рейок, була травма. Але після реабілітації я продовжив роботу.
І четвертого квітня 1998 року я також був у зміні, коли на шахті ім. Скочинського стався найруйнівніший за всю історію цієї шахти вибух метано-повітряної суміші, пожежа та обвал породи. Тоді загинуло 63 гірники, 51 — отримали травми. Ми з моїми товаришами по ділянці, на щастя, були не в епіцентрі вибуху. Але й у нас на ділянці, пилюка піднялася така густа, що ми своїх рук у ній не бачили! Ми стали дихати через саморятувальники та намацуючи руками рейки для електровоза, майже поповзом дісталися стовбура. А там уже нас у кліті підняли на поверхню. Повітря в саморятувальниках, на шлях до підйому на поверхню, на щастя, всім вистачило. Загалом нам тоді пощастило.
Віталій Атаманчук – перший ліворуч. Фото надане співрозмовником
Я багато років працював начальником шахтної ділянки. Звільнився я з шахти 2001 року. І вирішив спробувати себе у малому бізнесі. Довелося мені якось попрацювати в одній компанії з Денисом Пушиліним.
— Де це ви з нинішнім так званим «головою ДНР» перетнулися?
— Це було на початку 2000-х, коли я вирішив спробувати себе в комерції. Там наші шляхи з Пушиліним ненадовго і перетнулися. Пушилін і його напарник (не пам’ятаю, як звали того чоловіка) були торговими агентами. Їм доручили поширити партію слабоалкогольних напоїв у торгових мережах. Побачивши, що ця парочка миттєво впоралася із поставленим завданням — за день вони поширили всю партію, керівник компанії обох підвищив до супервайзерів.
А за місяць обох вигнав. Виявилося, що вони викупили всю партію, яку їм дали для поширення. Таким чином, напевно, хотіли підняти свій рейтинг: мовляв, ми найперспективніші співробітники компанії. Подальша доля товару мені невідома, але з новою роботою вони не впоралися, а обман розкрився.
Після цього Пушилін пішов працювати у всім відому фінансову піраміду «МММ», де досяг успіху. У таких конторах якраз і потрібні люди з його описаними вище здібностями.
Я з комерції теж швидко пішов — зрозумів, що це не моє. А у 2005 році покликали мене майстром на будівництво Донецького метрополітену. Я вважаю, що у мирні часи процвітаючому місту-мільйоннику, в якому ставало дедалі більше транспорту, метро було вкрай необхідне. Там мене невдовзі підвищили до начальника дільниці. Я встиг побудувати ствол однієї з майбутніх станцій — у Будьонівському районі Донецька — у районі лікарні енергетиків. Але коли у 2016-му році керівництво компанією перехопили «ДНРівці», я звідти звільнився. Хоча вони просили мене лишитися. Але я з окупантами працювати не хотів.
«Коли я прийшов до тями, то побачив на підлозі свого сина. Його били ногами по голові»
– Як вас заарештували?
— Про мою проукраїнську позицію всі чудово знали. Окупанти, як я потім дізнався, встановили за мною стеження. Одна людина навіть попередила мене, що за мною скоро прийдуть, і порадила їхати з міста. Але я сказав, що тікати із рідного Донецька нікуди не збираюся.
Спіймати мене окупантам не було на чому. Мабуть, тому їм довелося піти на фальсифікацію доказів. Під час обшуку у мене в гаражі вони підкинули мені якийсь пакет. Я навіть не бачив, що в ньому було. Так звані «правоохоронці ДНР» спочатку стверджували, що там була вибухівка. Хоча в вироку написано, що там нібито була зброя, але я навіть не знаю, яка саме зброя.
Це була неприкрита фальсифікація. Навіть запрошені ними поняті здивувалися. Коли обшук у моєму гаражі (до речі, власноруч мною побудованому, зазначу) закінчився, «поліцейський ДНР» сказав, що нічого в мене не знайшли, і наказав усім розходитися — мовляв, усі вільні. Але як тільки я і поняті вийшли, він за хвилину покликав усіх назад, продемонструвавши пакет у себе в руках — ось, мовляв, таки знайшли вибухівку.
Я, звичайно, заперечував, говорив про те, що пакет підкинули і експерт не виявить там моїх відбитків пальців на ньому. Але їм не цікавили мої аргументи. Якщо окупанти вирішили свого політичного опонента запроторити за ґрати, то зроблять це за будь-яку ціну.
І якщо вас звинуватили за «політичними» статтями, то навіть найкращі адвокати на окупованій території не зможуть домогтися вашого виправдання. Втім, я мав дуже порядного адвоката. На жаль, його старання захистити мене були марні — результат моєї справи, як я вже казав, від нього аж ніяк не залежав. Натомість коли я вже сидів у в’язниці, він допомагав мені підтримувати зв’язок із моєю сім’єю.
Четвертого вересня 2018 року 22:30 одразу після описаного вище обшуку «на підвал», як це заведено говорити на окупованих територіях, відвезли всіх членів сім’ї, які на той момент були в будинку: Віталія Атаманчука з його дружиною та їхнім сином. Пощастило лише їхній дочці, яка на той момент проживала у Києві.
— Накинули всім на голови мішки та привезли нас у будівлю колишнього ОБОП — Донецького міського відділу боротьби з організованою злочинністю на вулиці Ходаковського, — згадує співрозмовник. — Усіх допитували спочатку окремо. Усіх одразу били. Дуже сильно били. Я знепритомнів. А коли прийшов до тями, то побачив на підлозі свого сина. Його били ногами по голові. Мені сказали, що мене зараз підвісять на дибу і різатимуть. Довелося «зізнатися» у всьому, що вони від мене вимагали. Але я нікого не здав і ні на кого не наговорів зайвого — окрім самого себе, звісно.
Дружину та сина Віталія Атаманчука невдовзі звільнили. Дочка Віталія Трохимовича після цього забрала маму до себе на мирну територію.
А ось синові Атаманчука виїхати не вдалося: окупанти заборонили йому виїзд за лінію розмежування. Після того «допиту» він впав у депресію, втратив роботу і 27 вересня 2019 року помер у віці 49 років.
Віталія Атаманчука залишили під вартою, помістивши спочатку до ізолятора тимчасового тримання, а потім – до слідчого ізолятора в окупованому Донецьку. Довгий час рідні в’язня не мали про нього жодних звісток.
Дочка Віталія Трохимовича тим часом розгорнула боротьбу за те, щоб її батько потрапив до списків на обмін.
Але окупанти завзято не підтверджували перебування Атаманчука у місцях позбавлення волі так званої «ДНР».
І лише після винесення Атаманчуку «вироку суду ДНР», дочці вдалося роздобути фотокопію відповіді «міністерства юстиції ДНР», яка підтверджувала той факт, що її батько перебуватиме в катівнях окупованої частини Донеччини.
10 жовтня 2019 року так званий «суд ДНР» засудив Віталія Атаманчука до 17 років позбавлення волі за низкою статей: «шпигунство для українських спецслужб» (за цією статтею обвинуваченому загрожує щонайменше 10 років позбавлення волі), а також – «тероризм» та «зберігання зброї».В обмін, що відбувся у грудні 2019 року, до якого потрапили цивільні полонені, Атаманчука не включили. Потім розпочалася повномасштабна війна, у перші роки якої сторони обмінювалися лише військовополоненими.
У результаті Віталій Атаманчук провів за ґратами окупантів сім років. І, якби не зусилля української влади, Атаманчук просидів би ще 10 років. І вийшов би на волю, справді, у 2035 році. На той час йому вже б було 84 роки.
Автор: Олена Смирнова
