Маріуполець Олександр Толкачов — захисник України та колишній військовополонений РФ.
Пройшовши через полон і тортури, маріуполець Олександр Толкачов повернувся до України, але через вісім місяців довелося виїхати до Німеччини, де він перебуває наразі.
Олександр намагається привертати увагу європейців до жахливих умов знаходження українців у російському полоні. Продовжує надавати посильну допомогу підрозділам ЗСУ.
«Не думайте, будь ласка, що всі, хто виїхав з України, забули про неї! Українці в Німеччині намагаються надавати посильну допомогу Батьківщині щодня, ми любимо її та намагаємось допомагати!», — каже маріупольський доброволець Олександр Толкачов. Про те, що він пережив, і як українці допомагають ЗСУ за кордоном, він розповів «Новинам Донбасу».
Зубний технік та страйкболіст
Олександр Толкачов — корінний маріуполець. Він народився і виріс у Приморському місті, закінчив 8 класів школи, вступив до училища. Освіту завершував у вечірній школі. Як і багато жителів міста, свою роботу розпочинав на комбінаті «Азовсталь», у РБЦ (цех з виробництва рейко-собального прокату), у дружньому колективі металургів. Проте за волею випадку кардинально змінив професію.
«У 1996 році я дізнався, що є така цікава професія, як зубний технік. Завдяки своєму другові я познайомився з техніками, лікарями, — розповідає Олександр, — таким був мій вхід до професії. Вдень я працював на заводі, а ввечері приїжджав практикуватися до стоматологічної поліклініки».
Це цілком захопило Олександра. 2003 року він звільнився із заводу «Азовсталь» і поїхав вступати до Горлівського медичного училища. Після двох років навчання пішов працювати за фахом до міської лікарні №4. Потім була невелика перерва на заняття сімейним бізнесом у м’ясному магазині у Приморському районі Маріуполя. Але у результаті знову повернувся до стоматології. Працював старшим техніком у приватній клініці в Будинку Побуту на проспекті Нахімова, до першого дня початку повномасштабного вторгнення РФ.
Робота йшла паралельно з хобі — аірсофтом. Коли вистачало часу, Олександр відвідував страйкбольні ігри, відпрацьовуючи тактичні навички, але водночас щиро сподівався, що вони не стануть у нагоді в реальному житті. Серед страйкбольних гравців було кілька прихильників «русского мира».
«Так, такі виродки, опинилися у дружній спільноті страйкболістів. Хтось із них радісно, з розсунутими ногами зустрів москальських загарбників, пішовши в “рабсійські війська”, щоб безкарно займатися мародерством, ставши по суті манкуртами, хтось із них “донатить” окупантам. Сподіваюся, що Бог, кожному з них, віддав у міру їхніх заслуг», — каже Олександр.
Добровільно у ЗСУ
24 лютого 2022 року Олександр не вийшов на роботу. Він зібрав свої речі та приєднався до одного з добровольчих формувань ЗСУ.
Під обстрілами знаходили провізію у розбомблених складах, потім відвозив її до гуманітарного хабу «Халабуда» або одразу на зазначені локації: бомбосховища, лікарні, житлові двори. Качали солярку із розбитих заправок, потім відвозили для заправки генератора у лікарні. Багато місцевих підприємців, навіть ті, кого не було в місті допомагали «Халабуді». На той час телефонний зв’язок ще функціонував. Бачачи те, що почалася повномасштабна війна, маріупольці свідомо виходили на керівництво, даючи своє «добро», на передачу особистих активів у «Халабуду» для порятунку мешканців.
«Аптеки, продовольчі магазини, звичайні свідомі українці стали пліч-о-пліч, у цей важкий час, показавши свою громадянську позицію. Зрозуміло, що імена я називати зараз не буду, можливо, що вони, чи їхні близькі перебувають в окупації… Зі мною їздив звичайний мешканець, позивний “Генератор”, сподіваюся він, та його родина змогли вижити», — каже Олександр.
Пізніше він одержав завдання охороняти Центральний ринок від мародерів.
«Як можна охороняти цілий ринок удвох? Це нереально. Тим більше, коли навколо гинуть люди, руйнуються будинки, а ті, що вижили, миттєво за забаганкою старого божевільного диктатора стають сиротами, голодними, босими, голими, бездомними. Навіщо і для кого його охороняти, і від кого? Я звернувся з цими думками до головного поліцейського Донецької області Михайла Вершина, і він дав розпорядження запускати людей на територію ринку, щоб вони хоч якимось чином змогли вижити. Після цього я з напарником патрулював територію Критого ринку, з якого відвантажувалися залишки продуктів для доставки містом. 16 березня від мого безпосереднього командира надійшов наказ: спробувати залишити місто малою гупою, а другий — від Вершиніна, для тих, хто планував залишитися в місті», — розповідає Олександр про той час.
Маріуполець не хотів залишати позиції. Він зібрався та приїхав до заводу СРЗ, був готовий воювати.
«Але потім мене переконали, що треба все ж таки йти. Завод був у низині, могли просто “закидати” мінами з мінометів. “Треба, значить треба”, — сказав я і сів у автомобіль до товаришів. Після цього ми поїхали до залізничного вокзалу біля драмтеатру. Драмтеатр був зруйнований і горів…», — згадує Олександр.
Вранці він попросився до машини до цивільних, які планували евакуюватися з міста. Проте евакуація була не вдалою. Літнього маріупольця, який досі перебуває в полоні, затримали на першому блокпосту, одразу за містом, причина, мабуть, у тому, що комусь сподобалася його машина.
«Я, з Божою допомогою, пройшов перевірку на цьому блокпості, хоча у мене на шиї був коловрат, я про нього забув, бо ніколи не знімав, «дировець», побачивши його, зрадів, ніби «знайшов свастику», але я його відразу розчарував, переконав, що це не свастика, а Коловрат — символ «руського» язичництва. Майже правда, лише замінив слово «слов’янського» на «руського». Мабуть, йому стало соромно, що він не знає свою «руську» історію, тому він посадив мене в переповнену машину з незнайомими мені людьми. Я був у ній сьомим або восьмим. З цими людьми доїхав до блокпоста, на в’їзді в місто Бердянськ, де машину зупинили і всіх з неї затримали. Покидали лобами на підлогу і доставили до дисциплінарного ізолятора колонії в місті Бердянськ», — розповідає про своє затримання Олександр.
Зламані пальці та «тапік» на вухах
Одразу Олександра помістили до ДІЗО та почалися допити.
«Катували як “спецназівця”. Два місяці в “одиночці” та тортури. Ламали пальці, били, ламалися гумові кийки об ноги, разом з ногами, нижче за поперек, до ступнів тіло було чорного кольору, топили, імітували розстріл. Робили все, що підказувала маньякам хвора фантазія. “Тапік” підключають до всього, до чого можна підключити. Коли «тапік» підключають до вух, то в голові спалахи такі, що, здається, світиться прожектор паровоза, тільки з голови, назовні… Знаєте, навіщо одягають пакет на голову, коли катують струмом? Щоб катів не засліпив промінь цього прожектора, що виходить з очей», — розповідає про пережите Олександр, і навіть намагається іноді жартувати.
Катуваннями займалися лише приїжджі співробітники ГРУ та ФСБ.
«Українці краще ставляться до худоби, аніж вони ставилися до нас. Ставлення більшості “рабсійських” військових до нас було терпимим. Хоча серед них було двоє закінчених мразей, один ґвалтував регулярно жінку, із сусідньої камери, а другий, мусульманин, приходив п’яним, і все збирався битися з нами, “фашистами”. Були серед них і більш людяні, віруючі мусульмани, їх можна з натяжкою, назвати людьми, тому що вони намагалися покращити умови, в яких жили полонені. Знову ж таки, ці люди ставилися до нас, як до військових, на місці яких вони можуть опинитися завтра самі в полоні… Апріорі, це вороги, бо прийшли в Україну зі зброєю вбивати, але мабуть усвідомлюють, що за все у цьому світі доведеться відповідати», — каже Олександр.
З харчуванням на той момент проблем не було, воно було 3-разове, розмір порції як для полону — задовільний. Страшними були допити. Олександр приходив із них і мочився кров’ю. Тепер він знає, як струм спалює хрящі в суглобах, і як від побоїв відходить окістя. Від впливу струмом сів зір, з’явилися опіки на серці. Через тортури він скинув 16 кг.
«За два місяці перевели у загальну камеру, тоді мої допити припинили. Знову прибулих до ДІЗО допитували постійно. Ти знаходишся в камері і чуєш не крики болю, а крики з пекла, такий сюрреалізм “Божественна комедія”… Ставлення військового медика до нас було лояльним, намагався надавати допомогу. Відсутність медикаментів навіть для “рабсійських” солдатів, для нас відповідно також», — розповідає він.
Все літо Олександр пробув у ДІЗО Бердянська, а 16 вересня його вивели з камер, знову затягли стяжки на зап’ястях та кинули до «Уралу».
«Нам сказали, що це обмін. Але додали, що якщо ми намагатимемося тікати, то просто ліквідують. Це одразу насторожило. Навіщо тікати, якщо на обмін їдемо? Стягнули руки так, що стяжки розрізали шкіру до м’язів та повезли у невідомому напрямку», — згадує він.
Казарми Криму
Привезли військовополонених до окупованого Криму та поселили до казарм інституту імені Ушакова.
«Я переживав, що доведеться в новому місці пройти знову всі кола пекла. Але був здивований. По відношенню до нас, у цьому місці тортур не застосовувалося, навіть матом полонених ніхто не називав. Чи може причина в тому, що в Криму служать теж люди, яких виховувала Україна? Загалом, ставлення було таким, яким має бути, згідно з Женевською Конвенцією щодо поводження з військовополоненими», — каже Олександр.
Охороняли військовополонених військовослужбовці, виводили до туалету, 5-6 разів на добу. У цій кімнаті були умивальники, два душі, вбиральні. Можна помитися, випрати одяг, підстригтися, поголитися. Зубними щітками забезпечувалися. У цій же кімнаті черговими по казармі мився посуд після їжі. Медичну допомогу, необхідну пораненим і хворим, надавав медик з-поміж полонених. Якщо була необхідна допомога у шпиталі, то медик звертався за цим, та організовували поїздку. Допити проходили без застосування фізичної сили та загроз. У казармі в порядку черговості проходило чергування, вологе прибирання — 3 рази на добу. Там же була невелика бібліотека, настільні ігри, телевізор, якими можна було користуватися згідно з розпорядком дня.
«За час мого перебування у Севастополі було кілька етапів, нібито на обмін. Етап пішов, решта в казармі щиро раділи за товаришів. Через деякий час, з першого етапу, привезли чоловік сім, повністю перебитих та поламаних. Коли везли, кинули як м’ясо один на одного у фургон “пиріжка”, Слава Богу, що доїхали живими», — каже він.
Виявилось, їх возили до Таганрогу. Севастопольські охоронці були приголомшені таким ставленням до полонених, або майстерно вдавали, що не знали до цього про таке ставлення до полонених в інших місцях утримання: “Яка звірина живе в Таганрозі? Для чого калічити?”
У п’ятницю, незадовго до Покрови, начальник зміни увійшов до казарми. Оголосив шикування, зачитав список, серед названих прізвищ було прізвище захисника Маріуполя і сказав, що їм слід бути готовими їхати на обмін.
«Я, звичайно ж, сподівався, що це інформація правдива, але повірити боявся, бо розчарування, це дуже боляче, якщо ще й до цього себе налаштував. Вирішив для себе, що буде етап у якесь інше місце, оскільки вплинути на ситуацію я не зможу, то й не варто турбуватися. Вклав свою долю до рук Всевишнього, з надією, що він допоможе! Лише віра в Бога, в ЗСУ, і в те, що про нас пам’ятають рідні, і Батьківщина допомогла залишитися при своєму розумі, перебуваючи в полоні. Напередодні обміну не спав і майже не їв, але на папірці записав адреси побратимів, які просили зв’язатися з їхніми рідними», — каже він.
До ночі неділі Олександр зібрався і морально був готовий до чого завгодно. Однак уранці машина не прийшла. Ніхто не прийшов і у вівторок. Чоловік почав думати, що це була просто «хибна тривога». Похмурі будні ув’язнення потягнулися своєю чергою. Проте 13.10.2022, на Покрову, о 5:00, зайшов начальник зміни та зачитав список тих, кому треба їхати.
«Нас почали готувати до етапу, в голові була одна думка: “Куди?” Руки затягли скотчем, але не сильно. У машині я розв’язав їх повністю. На об’їзній, біля Сімферополя я і ще 1 полонений завантажили зі “швидких” тяжко поранених у нашу машину. Конвоїри побачили мої розв’язані руки і нічого не сказали. Тоді я вже обнадіяв себе тим, що нас везуть на обмін», — каже маріуполець.
Перехід через міст
Обмін відбувався на території Запорізької області.
«Я сидів в автобусі і чекав, коли приїде автобус з російськими полоненими. А його не було й не було. Або так просто здавалося. Це були найдовші хвилини у моєму житті», — згадує чоловік.
Але все пройшло за планом. Дві групи військовополонених синхронно перейшли зруйнований міст під контролем силовиків та прицілом БМП.
«Я почув від офіцера, який нас зустрічав слова: “Доброго дня, хлопці!” і не вірив вухам. Я думав, що це якась провокація. Просто розучився вірити в щось хороше», — згадує маріуполець.
Олександр Толкачов не хоче розповідати про місце, де він проходив реабілітацію. Коротко каже, що там було добре та спокійно.
«Лікували добре, але свою м’язову масу я досі не набрав. Досі німіють пальці, болить поперек, по всьому тілу проходять судоми. Здоров’я вже не повернеш. Але живий і слава Богу», — каже він.
Після курсу реабілітації Олександр вісім місяців прожив у Тернополі.
«Тернопіль зустрів мене дуже тепло. Влаштувався працювати до Тернопільської поліклініки за своєю професією. Я вдячний Тернополю та його мешканцям, співробітникам СБУ за все те добро, що я від них отримав. У Тернополі зустрів чимало земляків зі свого міста, а співробітники “Я Маріуполь” також поставилися до мене з теплотою і чуйним ставленням”, – підкреслює Олександр.
Інтегруватися у Німеччині
«У мене сталося горе. Померла дорога мені людина. Після похорону я залишився жити на північному заході Німеччини, неподалік Голландії», — розповідає Олександр.
Наразі він продовжує працювати зубним техніком і навіть іноді знаходить час на заняття страйкболом.
«Намагаюся інтегруватися. А що робити? Тут все продумано так, що держава не дасть тобі більше, ніж потрібно і не менше, ніж потрібно. У самий притик тому відкласти нічого не вийде, але й від бідності не пропадеш», — ділиться враженнями від життя в імміграції Олександр Толкачов.
Зараз він продовжує вивчати німецьку мову, правда вже за власні гроші. Зарплата за місяць у нього виходить близько 1300 євро. Але це за 40 робочих годин на місяць. Проте левову частку цього доходу забирає держава, але водночас з іншої кишені вона ж і доплачує. Олександр продовжує спілкуватися з багатьма маріупольцями онлайн та заводить знайомства в Німеччині. Він вдячний Німеччині, її мешканцям за їхню допомогу та ставлення до українців та України.
«Німців з дитинства привчили, що “Війна – це погано”, “Немає нічого гіршого, ніж воювати”. Цим вони мені імпонують. Військовослужбовці Німеччини розуміють, що Росія – ворог та агресор. Жителі Німеччини нічим не відрізняються від жителів України, лише розмовляють німецькою мовою, і Віру в Бога, вбирають із молоком матері, цим вони мені дуже нагадали жителів Тернополя», — розповідає він.
У Олександра з’явився знайомий, батько якого був у полоні в СРСР під час Другої Світової війни, і повернувся додому хронічно хворий з вагою 50 кг.
«Такі люди теж розуміють, що російський солдат — це мародер, садист, ґвалтівник. Час минає, фашистський режим рабсії змінює вивіски — але не змінює свою звірячу, нелюдську суть», — додає він.
Олександр намагається брати активну участь у проукраїнських акціях по всій Німеччині та каже, що є частина свідомих німців, які поділяють нашу позицію та збирають гроші на ЗСУ.
«На жаль, згодом цього стає дедалі менше. Але дещо відсилати навіть на військові підрозділи виходить. Не завжди це фінансова допомога, чим люди можуть допомогти посильно, тим і допомагаємо. Іноді доводиться заощаджувати навіть на своєму шлунку, щоби щось послати в Україну», — каже Олександр.
Нещодавно він брав участь у пішому поході на честь земляків, які досі перебувають у полоні, був на акції до Дня Незалежності України, готується до забігу «На згадку загиблих Героїв» і дякує німецьким друзям за підтримку та чуйність.
«Члени діаспори тут дуже активні і не забувають свою Батьківщину. Не думайте, що ті, хто поїхав, тільки про себе думають. Ми також любимо Україну та робимо для неї, що можемо», — стверджує маріуполець.
На цей момент він пов’язує своє життя з Німеччиною, варіант повернуться в Україну також розглядає, але бачачи, що для ВПО немає реальних програм на купівлю житла — цю ідею залишає на майбутнє.
«Повернутися можна, але куди і ким? Так вийшло, що моя військова частина про мене і про тих, хто був зі мною, чомусь забула, про тих, хто зараз у полоні, про загиблого Героя «Їжака», про його сім’ю, з усіма наслідками, що з цього випливають… Подарунок “Є-набір” від мера, як наслідок, пішов туди ж… То таке… Не про гроші думав у 22, але осад на душі залишився. Повернувшись, погасив довоєнні кредити, довелося сплачувати відсотки банку за той час, що був у полоні…
Реально, хто надав мені допомогу і підтримку, це українська влада, Національне Інформаційне Бюро, Координаційний Штаб, співробітники СБУ, фонд заснований Рінатом Ахметовим «Серце Азовсталі», звичайні небайдужі українці. Вони за власним бажанням йшли мені назустріч, намагаючись надати необхідну допомогу. Якщо про когось забув, вибачте. Після такого ставлення до мене, я не хочу і не маю права бути осторонь. Плюс борг перед тими хлопцями та їхніми родинами, які досі в полоні! Тут, у Німеччині, я працюю, професійно розвиваюся, маю квартиру, певну стабільність. Повернутися — це означає знову почати все з нуля, що зовсім не легко. Чи буде допомога військовим від держави — впевнений, буде. Я знову «пролечу» повз неї, статусу немає… А починати з нуля, знову, без підтримки важко, здоров’я не залишилося. Життя йде, воно коротке, як спалах, скільки його залишилося невідомо, про це знає лише Всевишній», — каже Олександр.
