Шлях у вільну Україну. Фото: Helping to Leave
Після більше ніж трьох років повномасштабної війни Росії проти України коридор Мокрани-Доманове через Білорусь з пунктом пропуску у Волинській області залишається тим верблюжим вушком, крізь яке можна дістатися підконтрольної Україні території. Порівняння з «вушком» виправдано тим, що для проходу через нього необхідно мати відповідні фізичні можливості та документи. Складність полягає в тому, що і перше, і друге мають не всі.
Перший етап – поінформованість
Дванадцятий рік російської агресії, четвертий рік повномасштабної війни. Стільки ж років життя в окупації. Багато українців і далі залишаються на ТОТ з різних причин — від фінансових та адміністративних до особистих. Тим часом, через різні людські обставини рух з тимчасово окупованої території до підконтрольної безупинно триває. І мабуть, попри всі складності, він був би ще більш активним, якби всі зацікавлені особи мали повну інформацію про свої можливості. Саме з цього — з інформування — і починається робота низки волонтерських організацій, мета яких допомогти українцям виїхати з пункту А в пункт В. Однією з таких організацій, яка була створена відразу ж після початку повномасштабного вторгнення, є міжнародний благодійний проєкт «Helping to Leave», який допомагає евакуювати людей з окупованих та прифронтових територій.
«В нашій організації є два канали, по яким люди можуть з нами зв’язатися. — Розповідає координаторка “Helping to Leave” Софія Гедзенко, яка відповідає за організацію виїзду і відрізок шляху від дому до українського кордону. — Це бот в Телеграм-каналі (https://t.me/helpingtoleave_bot або @helpingtoleave_bot) та наша Гаряча лінія (+38 (093) 17-76-458). Не всі люди на ТОТ можуть зателефонувати на Гарячу лінію, але багато у кого є можливість зв’язатися з нами через бот і залишити заявку. Якщо ані першим, ані другим способом скористатися не виходить, то родичі, які знаходяться на підконтрольній території або в країнах ЄС, звертаються до нас і можуть залишити заявку на евакуацію. Після цього з майбутнім бенефіціаром зв’язується наш оператор. За допомогою уточнюючих запитань він намагається зрозуміти ситуацію, скільки людей збирається їхати, яка саме потрібна допомога. Іноді достатньо й консультації, іноді потрібна евакуація від і до. Коли ми розуміємо, що людина вже готова, організуємо процес».
Координаторка Софія Гедзенко з чоловіками, які скоро поїдуть у шелтер у Ковелі, один із етапів евакуації з окупованих територій. Фото: Helping to Leave
Наразі єдиний шлях, який залишився для евакуації українців з ТОТ та Росії — гуманітарний коридор Мокрани-Доманове. Але щоб до нього дістатися треба спочатку виїхати на територію РФ, потім в Білорусь.
Шлях з проходженням блокпостів, фільтрації, трансфером з кількома пересадками може зайняти й тиждень. Тож, перш ніж взятися за справу, для представників «Helping to Leave» важливо знати про наявність чи відсутність необхідних документів, обтяжувальних обставин, які можуть стати проблемою при проходженні фільтрації та перетину кордонів, і звичайно про стан фізичного та психічного здоров’я людини, рівень її мобільності.
Евакуація з окупованих територій безкоштовна. Фото: Helping to Leave
Паспорти український, російський та Посвідка на повернення
Яка б категорія українців не прагнула евакуюватися з ТОТ чи Росії на територію вільної України — літні люди чи молоді, одинаки чи мами з дітьми — мабуть, все ж першим питанням для них є наявність необхідних документів.
«Від цього залежить чи перетне людина необхідні кордони та яким видом транспорту зможе скористатися. — Розповідає координаторка Софія Гедзенко. — Для перетину всіх трьох кордонів, російського, білоруського і українського, достатньо внутрішнього українського паспорту. Але треба розуміти, що відсутність російського паспорту однозначне приведе до ускладнень при проходженні фільтрації на кордоні з РФ, утискань й більш прискіпливих перевірок з боку російських силовиків. Не виключно, що з ТОТ можуть так і не випустити. А якщо пощастило, з одним українським паспортом без російського на територію Білорусі неможливо буде заїхати автотранспортом, тільки потягом (квитки є не завжди, особливо — на нижні полиці) або літаком через аеропорт Шереметьєво, що по-перше, дуже дорого, по-друге, майже не доступно для людей з обмеженими можливостями, які потребують супроводу».
Усі пасажири зібралися. За кілька хвилин вирушать у Ковель. Фото: Helping to Leave
Якщо у людини є паспорт РФ, але з якихось причин немає внутрішнього українського (був втрачений, втоплений, згорів при пожежі, вилучили або знищений представниками російської влади) це також ускладнює процес. Для перетину гумкоридору Мокрани-Доманове, щоб випустили білоруси і прийняла українська сторона, людина повинна пред’явити валідний (дійсний) український документ. В іншому разі доведеться їхати в Мінськ, звертатися в консульство України і там отримувати Посвідку на повернення чи як її ще називають Білий паспорт, який дає можливість перетнути державний кордон України.
Морально треба готуватися, що необхідний документ в консульстві видадуть не одразу, так у липні люди були змушені чекати від двох тижнів до місяця. А значить, десь і за якийсь кошт жити. Ситуація ускладнилась через те ще, що нещодавно Польща перестала пропускати на свою територію українців, в яких немає закордонних паспортів, тож і ця категорія наших людей була вимушена звертатися до консульства у Мінську.
«Особливо складно перебувати в очікуванні особам, які мають серйозні проблеми із здоров’ям. Недавно чотири тижні чекала на свій документ жінка, яка страждає через деменцію та має онкологічне захворювання. На щастя, за нею було кому доглянути й надати медичну допомогу. А на жаль, інша хвора людина Білого паспорту не дочекалася і померла в лікарні. Це ще раз про те, що не треба відкладати рішення про евакуацію до того моменту, коли організм буде в критичному стані, робіть важливий крок вчасно», — закликає Софія Гедзенко.
Софія розповідає, що значна доля бенефіціарів, які звертаються про допомогу, це люди вразливих категорій зі складним фінансовим становищем, в тому числі молоді матері з дітьми, деякі з них рятуються від домашнього насильства.
Окрема категорія — молодь із Донецької та Луганської областей, які були окуповані ще в 2014 році. Ці юнаки та дівчата опинилися досить в специфічний ситуації — в них ніколи не було українського паспорту, але вони хочуть дістатися підконтрольної території. Коли їм настає 18 років, їх батьки чи вони самі звертаються до волонтерів та їдуть. Для них отримання Посвідки на повернення, а потім і українського паспорта — дуже складний процес, бо інформації про таких громадян в українських базах дуже мало або вона взагалі відсутня. Іноді навіть немає Свідоцтва про народження.
«Всі бази, які були в Донецькій та Луганській областях, втрачені в 2014 році. І тому отримання даних про людей ускладнено. Але треба вірити, що ситуація не безнадійна, ми в “Helping to Leave” та інші організації, наприклад, “Право на захист”, робимо все можливе, але це складний і довгий процес, тому потрібно мати терпіння. Ситуацій різних дуже багато. Молоді люди чекають, поки їм не виповниться 18 років і тікають від проросійських батьків. Дорослі люди не їдуть, бо прив’язані до літніх родичів, за якими вони доглядають, і тільки після їх смерті вирішують виїжджати. Буває, що люди не думають про евакуацію, бо чекають на деокупацію, це стосується перш за все мешканців Херсонської області. Спільне у всіх одне: треба мати дуже багато волі, щоб зважитися відбудовувати життя з нуля», — роз’яснює представниця «Helping to Leave».
На мапі у волонтерському вагончику люди відзначають, з якого вони міста. Фото: «Helping to Leave»
Краще не чекати поки стане гірше
На питання, яка категорія станом на зараз складає більшу частину тих, хто намагається виїхати на підконтрольну Україні територію, Софія підкреслює, що може сказати тільки про тих, хто звертається саме до «Helping to Leave». Бо є й інші благодійні організації, а деякі люди взагалі користуються послугами приватних перевізників. Однак за її спостереженням, більшість тих, хто прагне евакуації, це літні люди. Декілька років тому, незважаючи на бойові дії та окупацію, вони не збиралися покидати рідні домівки. Багато хто так і казав: «Буду свій вік у власній хаті доживати». Тож що сталося?
«Для людей категорії 60+ дуже складно наважитися їхати. — Пояснює Софія Гедзенко. — Багато хто хотів цього весь час, але були речі, які зупиняли. Мешкати в окупації нікому не подобається. Втім їм здавалось, що вони зможуть дати собі раду, дожити життя на своїй землі в своїй хаті. Розмовляючи з родичами літніх людей, ми чули, що тривалий час ті справлялися, а ось тепер вже ні. Умовно кажучи, люди чекають, коли їм стане гірше, і тільки тоді погоджуються їхати. Про це можна лише пошкодувати: бо легше долати важкий шлях, поки стан здоров’я кращий, ніж навпаки».
Доїхали! Українці втомлені, але щасливі після перетину КПП «Доманово-Мокрани». Фото: Helping to Leave
Ускладнений процес евакуації також людей з інвалідністю та лежачих хворих. Тож, коли волонтери отримують заявку, завжди уточнюють, чи може людина самостійно ходити, переміщуватися, який рівень її мобільності, чи потрібна медична допомога в дорозі, чи є ще якісь ризики, з якими може буде пов’язане її переміщення. Наприклад, чи не було щодо неї переслідувань через проукраїнські погляди — до речі, останній критерій важливий для будь-якої категорії. Все це загалом оцінюється і відповідно до потреб будується маршрут евакуації, вирішується, яким транспортом вона буде відбуватися, при цьому враховується багато інших деталей.
Люди з обмеженою мобільністю потребують якнайбільше допомоги на своєму шляху, який передбачає багато пересадок, а головне — на гуманітарному коридорі, бо треба буде пішки долати нейтральну смугу між білоруським і українським кордоном.
«Зараз на смугу можуть заїхати тільки прикордонники. Відповідно, якщо людина не може самостійно пройти ці 700 метрів, потрібно, щоб у неї було крісло колісне (придбати його слід заздалегідь), а ще необхідно знайти особу, яка перевезе її на переході та перенесе речі. — Підкреслює Софія. — Важливо розуміти — ця особа не може бути волонтером, тільки тим, хто теж перетинає коридор, бо він працює виключно в один бік. І це є найбільшою складністю».
Треба бути готовим до того, що й сам шлях, який передбачає багато пересадок та переміщень, є складним для людей, які не можуть ходити взагалі чи самостійно через наслідки інсульту, перелому шийки стегна або важкі ознаки деменції. Переміщувати таких людей неможливо без постійного супроводу.
Але складно не значить неможливо. «Helping to Leave» береться безкоштовно організувати евакуацію всіх, хто цього потребує, в тому числі лежачих хворих. Головне — звернутися на Гарячу лінію чи в Телеграм-канал і надати всю необхідну інформацію.
Змучені, але щасливі
Тих, хто подолав на своєму шляху всі перепони, після гуманітарному коридору зустрічають не тільки українські прикордонники, а й волонтери. Олена Гарматюк, координаторка напрямку зустрічі на Волинському гумкоридорі, сама двічі переселенка, розповідає, що люди потрапляють на українську землю змучені, але раді та щасливі.
«Хтось шукав свій варіант, можливо, й не один рік, не знаючи, що можна виїхати за допомогою волонтерів, а не за власні кошти. Люди дуже раді бачити український прапор, чути мову, навіть якщо самі нею не спілкуються, бо приїхали з тимчасово окупованих російськомовних регіонів. Ми допомагаємо зареєструватися на отримання грошової допомоги від NRC (Норвезька рада у справах біженців) — 10800 грн на людину. Видаємо сім-карти, щоб люди могли зв’язатися з родичами на території України. За наявністю роздаємо рюкзачки для дітей від ЮНІСЕФ та гігієнічні набори для людей з інвалідністю. Далі чекаємо, поки в мікроавтобус набереться вісім людей і транспортуємо їх до Ковеля, де є транзитний центр при церквах. Люди перебувають там один-два дні, у них є можливість відпочити, поїсти, помитися. Далі їм допомагають з купівлею квитків, транспортують на автовокзал або залізницю».
Спальня в шелтері готова до прийому нових гостейє. Фото: «Helping to Leave»
За словами Олени, люди евакуюються з ТОТ через моральний тиск — заборону української мови, примус дорослих до отримання російських документів, дітей — до навчання в російських школах, через дуже тяжку психологічну атмосферу і відсутність базових послуг, медичних, комунальних.
«На ТОТ люди їдуть з усіх регіонів. Наша організація більше вивозить мешканців з Херсонської області, бо там про нас добре знають і звертаються за допомогою. Але ми допомагаємо і жителям інших областей, в тому числі Донецької, Запорізької. Більшість з тих, хто перетинає кордон, вже мають плани. Інформацію про тих, в кого таких планів немає, ми передаємо в наш відділ адаптації, співробітники якого зв’язуються з людиною і підшукують їй безкоштовне житло або пропонують з того, що є на даний час — гуртожитки, прихистки. Влітку потік людей збільшується, можливо це пов’язано зі вступною компанією, бо та кличе в дорогу молодь, яка планує отримати якісну освіту. А взагалі щодо вікового діапазону, їдуть і однорічні дітки, і старші люди, яким вже 97 років», — підкреслює Олена.
«Ну все, це мій останній вояж!»
Дівчата з «Helping to Leave» дуже люблять історію про бабусю з містечка на окупованій частині Херсонщини, яку евакуювали рік тому. На момент звернення їй було 97 років. Вона не мала жодного документа: український паспорт був втрачений, а російський не отримала.
«Дуже довго ми намагалися зрозуміти, що робити. Бо без документів вона не пройде жодного блокпосту. Аж ось навесні минулого року нам вдалося отримати для бабусі тимчасовий спеціальний документ, яких взагалі то зробили не більше декілька десятків. Забирати її з дому було вкрай складно, бо він був на території, де відбувалися надзвичайно активні обстріли, але це нам теж вдалося. Це був якраз той період, коли без російського паспорту не можна було навіть потягом їхати. Вдалося зробити так, щоб літня жінка літаком дісталося Ростова, потім Москви та Мінську. І вже потім через гумкоридор до доньки у Херсон. Уявіть, замість того, щоб проїхати якісь 10 км, вона подолала ось такий шлях! На момент евакуації їй було вже 98 років. А в лютому цього року виповнилося 99. Донька надсилала нам фотографії, як вона на день народження сидить з квітами, щаслива, що вони разом і є ще час побути вдвох. Знаєте, ця літня жінка протягом надважкого шляху трималась таким молодцем! Коли їхали в аеропорт, вона тому, хто її супроводжував, каже на посадці: Ну все, це мій останній вояж, більше я нікуди не поїду», — пояснюють співробітниці «Helping to Leave».
Доволі оптимістична історія вийшла і з рідними луганчанки Ірини, яка виїхала до Дніпра в 2014 році і дуже переймалася долею тата та хворої на ДЦП сестри, які залишилися вдома в окупації. В той час батько мав достатньо сил, щоб обслуговувати себе і доньку. Але минуло десять років і ситуація змінилася. Батько важко захворів і вже не мав сил турбуватися про доньку, яка провела значну частину життя в інвалідному візочку.
Ірина розповідає, що спочатку шукали перевізників, але ті жадали за свої послуги хто 5, хто 6 тисяч доларів, яких у неї не було. Аж якось жінка знайшла в Інтернеті номер телефону «Helping to Leave», зателефонувала дівчатам, ті сказали: «Зачекайте, ми спробуємо». За декілька днів знайшли оптимальний варіант і навіть хвилювалися, чи встигнуть чоловік з донькою зібратися.
«А що їм збирати? Батько все одно не міг нічого нести, до того ж йому потрібно було візочок з сестрою штовхати. Дівчата такі молодці! Посланці Бога! Якби не вони! — Хвилюється, розповідаючи, Ірина. — У батька важка неврологічна хвороба, яка дуже швидко прогресує. Тож, евакуацію потрібно було організувати дуже швидко, щоб він зміг разом з сестрою самостійно подолати піший перехід на гуманітарному коридорі. А коли зважитися на важкий, але необхідний крок, звертайтеся до волонтерів, до благодійних організацій, вони безкоштовно вам допоможуть і проведуть максимально безпечним шляхом з окупації на вільну територію, де непросто починати з нуля, проте вільно дихається». Але спочатку вони їхали на північ, потім на захід, а коли перетнули кордон між Україною і Білоруссю — в зворотному напрямку, з заходу на схід, зі сходу на південь. Дуже важкий шлях, але іншого вибору не було. Перетинати коридор рідні мали вдвох і це було дуже важко — батько з останніх сил пхав коляску дорогою, час від часу відпочиваючи на відбійниках. А потім вже на українській частині пішого переходу їх побачили наші прикордонники, допомогли татові дійти і візочок забрали. Це відбулося у квітні. Уявіть, на все про все, від звернення до дівчат до нашої зустрічі з рідними на кордоні пішло всього чотири доби! А якщо б ще декілька тижнів зволікань, тато вже не зміг би подолати цей шлях. Тож настільки все було вчасно!»
Спілкуючись з дівчатами з «Helping to Leave», а також з людьми, яким вони допомогли, я обіцяла донести до читачів «Новин Донбасу» головний меседж:
«Дорогі співвітчизники, якщо ви мрієте потрапити на підконтрольну Україні територію, покваптеся, бо ситуація ускладнюється з кожним тижнем».
