Вільдан Канюшев, захисник з Маріупольскої ТРО. Фото з особистого архіву
«Прикипів я до всього українського». Так просто говорить про свої почуття Вільдан Канюшев, татарин за національністю, який народився в Дагестані, юність провів у Росії, і переїхав жити до Маріуполя лише у 90-х роках. Вільдан без вагань підписав контракт з Територіальною обороною ще в 2015 році і пішов захищати Україну, що стала рідною, у 2022-му.
«Дикі звичаї»
Вільдан народився у місті Махачкала 19 січня 1963 року.
«Це мусульманське середовище. Це не “Рашка”. Там не люблять росіян за їхнє пияцтво, хамство та бардак», — каже чоловік.
Однак у підлітковому віці йому з родиною довелося переїхати до російської Сизрані, де він навчався на помічника машиніста електротяга і продовжував неприємно дивуватися диким звичаям росіян.
«Тяжко асимілювався я там. У них норма, коли молодий посилає матом старшого, коли негарно ставляться до дівчаток і жінок, коли загалом безкультурно поводяться. Мені як підлітку це було дико», — каже про свої враження Вільдан.
Відслуживши в радянській армії, чоловік вступив до фізкультурного університету, бо завжди любив активний спосіб життя. Захопився лижним спортом і досягав вершин у цьому виді діяльності.
Зі своєю першою дружиною Вільдан познайомився коли був у Бендерах, що у Молдові. Але шлюб був невдалим. Щойно спалахнув конфлікт на Придністров’ї, він уже з новою дружиною переїхав до Маріуполя і у пари народився син.
«Це були суворі 90-ті роки. Треба було заробляти гроші. Вчителям у школі платили мало. Я подався у будівельний бізнес із головою», — каже Вільдан.
До 2014 року чоловік їздив працювати на різні заробітки, зокрема у 2012 році був у Москві.
«Вже тоді я розумів, що вже щось не те. Діти підбігали до будівництва, де ми працювали і кричали: «хОхли, щоб ви здохли», а дорослі ставилися упереджено та зі зневагою, як і до інших іноземних робітників, хоча не хотіли звільняти, тому що ми працювали якісно і на совість», — згадує він.
У Територіальну оборону не за «золотими горами»
2014 рік для Вільдана Канюшева остаточно все розставив на свої місця. Він зрозумів, що РФ має агресивні плани щодо України, яку він полюбив усім серцем.
«Україна мені відразу сподобалася. Я приїхав сюди не просто так. Прикипів до всього українського, не знаю як пояснити», — розповідає Вільдан і додає, що часто сварився з сусідами, котрі обзивали українську мову «свинячою», хоча самі жили в українському Маріуполі.
На так званий референдум у травні 2014 року Вільдан пішов, щоб проголосувати «Проти».
«Просто очманілий народ. Здивувався, тому, що вишикувалися черги в Лівобережному районі Маріуполя, щоб у цю “парашу” залізти. Хотіли манни небесної, але Росія ще нікому добра не принесла», — розповідає він.
У 2015 році, коли про територіальну оборону практично ще ніхто не чув, Вільдан Канюшев підписав контракт резервіста і став відвідувати військові збори.
«Золотих гір» там ніхто не обіцяв. Люди йшли за позовом серця і вчилися захищати рідне місто та землю. Там я познайомився з активними та ідейними чоловіками, з якими пізніше утворилося своє коло спілкування», — каже він.
У 2019 році Вільдан взяв участь у глобальних навчаннях ТРО і пройшов до групи «КДБ» — контрдиверсійної боротьби, яка тренувалася за особливим планом і мала більше практичних занять.
Вільдан Канюшев. Фото з особистого архіву
Мама згоріла у квартирі
Ранок 24 лютого 2022 року для Вільдана розпочався як і для всіх маріупольців. Чоловік прокинувся від того, що російські війська обстрілювали околиці міста.
Зруйнований росіянами будинок в Маріуполі. Фото: Маріупольська міськрада
«Я зібрався і одразу пішов у військкомат. Погодував перед цим стареньку маму і приніс їй води з крамниці. Більше її не побачив. Вона згоріла у своїй квартирі», — сумно згадує він.
Для чоловіка розпочалися військові будні. Свою мирну професію він змінив на солдатську службу. Вільдан спочатку ніс бойове чергування у військовому госпіталі, потім на ЛШМД (станції швидкої медичної допомоги, яка стала також шпиталем). Звідти його із побратимами перекинули на завод ім. Ілліча.
«Там ми дали їм трохи “прикурити” спочатку», — згадує свій перший бойовий досвід Вільдан. Пізніше його відправили в команду, яка займалася облаштуванням евакуйованого на завод госпіталю, що було також важкою і потрібною роботою. Під обстрілами бійці ТРО забезпечували побут шпиталю, евакуювали поранених та носили їм їжу. Ці завдання Вільдан виконував до попадання у полон.
«Всі 10 маріупольців виконали свій обов’язок до кінця. Ніхто не пішов у СЗЧ, ніхто не дав задню. Підполковник в останній день на бункері потиснув кожному руку і сказав, що якби не «Маріки», як він нас називав, госпіталю довелося б тяжко», — з гордістю більше за побратимів, ніж за себе, вимовляє чоловік.
Проте Вільдан не погодився мовчки вийти у полон. Він хапався за хибний шанс і пішов на прорив.
Металургійний комбінат ім. Ілліча. Фото: ГО “Військові медики України”
Скільки літер у гімні РФ?
Вільдан та ще кілька людей знайшли авто, на якому можна було виїхати із заводу. У колоні, без світла фар у повну невідомість, вони їхали першими.
«Нас уже чекали. У наше авто потрапили з РПГ і ми влетіли прямо у «ДНР»-івській блок-пост. Мене поранило в ногу, ще одній людині куля перебила стегно. Ми ледве вилізли із перевернутої машини і на нас одразу направили автомати», — каже він.
Водія окупанти добили пострілами, а решту військовополонених просто побили та відправили «на ангари», у селищі Сартана.
«Там я пробув недовго. Днів 2-3. Потім на Оленівську колонію. А звідти одразу на СІЗО селища Камишин, що у Волгоградській області. Опинився я там у 20-х числах вересня 2022 року», — каже він.
Про важкий період у полоні боєць говорить дуже скупо, але ділиться тим, як внутрішній опір допоміг зберегти розум.
«Постійно били. Прям жорстоко. Про лазню взагалі згадувати не хочеться. Намагалися показати, що ми для них ніхто. Допомагала триматися лише внутрішня злість. Думав постійно: «А ось хрін вам, козли. Я не зламаюсь», — каже Вільдан.
Потім його етапували до Каменська-Шахтинська (Ростовська область). Цей короткий термін в один тиждень він пробув на бараку, а потім знову перебував у камерах СІЗО Курська. Там він пробув півтора року, де побиття було трохи рідше ніж у Камишині, проте кожен вихід із камери супроводжувався побоями.
«Це час постійного голоду та хвороб. Але був добрий колектив. Поруч були хороші морські піхотинці, які змогли налагодити порядок і дисципліну в камері, вирішувати суперечки під час розподілу мізерної їжі та підтримувати моральний дух. Я вдячний цим хлопцям», — розповідає чоловік.
20 серпня 2024 року Вільдана етапували в одне із найстрашніших місць, де утримують захисників України. У Мордовію.
«Ця жесть не забувається. Камишин просто відпочиває. Гірше нічого я не бачив у житті», — розповідає Вільдан. Щомісяця до СІЗО приїжджали нові зміни спецназу, які з дикою жагою жорстокості били військовополонених.
«Потрібно було знати скільки букв у гімні Російської федерації, скільки голосних, скільки приголосних, ком і крапок. До маразму. За неправильні відповіді били ціпками так, що сідниці та ноги були постійно фіолетовими», — згадує він. За скаргу на свій фізичний стан були фізичні покарання. Перебуваючи 24 години на добу під прицілом відеокамери не можна було дозволити собі жодного порушення режиму.
Щоб якось організувати свій побут та налагодити дисципліну, у камері створили «Парламент».
«Ми виносили на обговорення питання, дискутували та вирішували спільні проблеми. Це було як гра, але це допомагало залишатися людьми, не оскотинитися за тих умов. Добре, що були молоді лідери, які могли своїм словом взяти владу і м’яко, без грубостей ставити на місце тих, хто втрачав контроль», — каже Вільдан.
Співробітники адміністрації неодноразово пропонували маріупольцю перейти на їхній бік. «Давили» на те, що, мовляв, Маріуполь уже захоплений, йти йому нікуди і в Україні на нього ніхто не чекає.
«Лякали Колимою. Але я не відмовлявся від обміну. Загалом мало хто відмовився. А хто відмовився — рідкісні тварюки. Навіть не тому, що зрадники, а просто люди не порядні», — каже він.
У рвані, але додому
Все найкраще трапляється раптово. Вільдан каже, що їхня камера знаходилася неподалік кімнати, де співробітники СІЗО дивилися новини по телевізору. Тому він знав про масові обміни, що почалися наприкінці весни 2025 року, але про те, що він потрапить до цих списків, міг тільки мріяти.
«Раптом викликали, попитали для формальності, чи хочу я на обмін. Хлопці вже в цей день обіймали і вітали мене, але я казав їм: “Почекайте, ще нічого не ясно”. Однак те, що я поїду додому, вже відчувалося», — розповідає він.
І справді, наступного дня Вільдана та ще 40 військовополонених переодягли у рвані та брудні речі та змусили записати відео про те, що претензій до Російської Федерації у нього немає, його ніхто не бив і медичну допомогу він отримував своєчасно.
Вже в аеропорту конвоїр оголосив українцям, що вони летять додому і попросив поводитися культурно.
Маршрут пролягав через Білорусь. На митниці була невелика затримка, бо чекали на автобус із російськими військовополоненими.
«Я дивився на них і не бачив жодного такого виснаженого бійця, як у нас. «Доходяг» там немає. Напевно, десь у наших в’язницях теж є «пресинг», зрештою, це вони до нас прийшли, а не ми до них, але виглядали вони в рази краще», — розповідає він.
Вільдан згадує, як уперше за такий тривалий час в автобусі заспівав гімн України та на очах виступили сльози. А коли побачив людей із синьо-жовтими прапорами — емоції зовсім переповнили його. Тому день обміну – 19 червня 2025 року – тепер для чоловіка наче другий День народження.
Обмін полоненими 19 червня 2025 року. Фото: СБУ
Обмін полоненими 19 червня 2025 року. Фото: СБУ
Жити лише в Україні
Вільдан пройшов стандартний перший медичний огляд у Чернігові. Потім був на лікуванні у Києві, де у нього видалили грижу, а зараз проходить реабілітацію у Вінницькій області.
Чим займатиметься далі — поки що не вирішив. Насамперед хоче відновити здоров’я, а далі, швидше за все, знову підробляти на будівництві.
Вільдан каже, що дружина та син зараз проживають у Німеччині. Побачитися з сім’єю чоловік, звичайно хоче, але варіант переїзду за кордон для себе не розглядає.
«Хочу залишитись жити у Вінниці. Мені тут все подобається. Обираю вже приватний будиночок в оголошеннях. Хочу жити лише в Україні! Кажу ж, прикипів я тут», — розповідає він.
