Вона перебувала на Азовсталі разом із чотирічною донечкою.
А потім потрапила в полон. Це Вікторія Обідіна, військова медикиня.
"В бункері я навчала Алісу буквам та цифрам. Донечка допомагала мені роздавати ліки пораненим.
Звісно, було страшно, обстріли постійні. Вона навіть одного разу запитала: "Мамо, це наш останній день?" "Ні, все буде добре, ми будемо жити!" – відповіла я.
Коли Червоний Хрест здійснював евакуацію, мене відправили разом із донечкою. Та на виїзді з Маріуполя я не пройшла фільтрацію, а донечку вдалося вивезти у Запоріжжя до родичів.
Мене повезли у Мангушський райвідділ, де намагалися вибити показання. Коли зрозуміли, що я не розповідаю, що їм треба, мене просто закрили на дві дні у камері. І 9 травня мене забрали у Донецьк й там знову намагалися вибити показання.
Потім мене перевели до ізолятора у Донецьку. Умови утримання там були жахливі.
Їжа була огидна, у ній іноді траплялися таргани, а їсти хочеться. Повітря свіжого не було, вікна були завжди зачинені, витяжки не працювали. На прогулянки нас не виводили, засобів гігієни не було. Спали, як оселедці в діжці – коли хтось повертався на правий бік, всі змушені були повертатися разом із ним.
1 липня мене перевели в Оленівку, годували також три рази на день, але їжа – ніяка. На сніданок давали перловку, в обід – коли суп, коли борщ. Але це важко назвати супом або борщем, тому що у тарілці – вода, і, може, два-три шматочки картоплинки плаває. Якщо борщ, то іноді могла попастися капуста. А ввечері – пшенична чи ячна каші. Відповідно, ніхто її не промиває, вона з камінням, з лушпинням, без солі… І маленький шматочок хліба. Воду нам привозили зі ставка, у пожежних машинах. У серпні вона почала бродити, була з присмаком плісняви. Водили в душ з льодяною водою, ми були змушені там митися.
Мене заселили у двомісну камеру, там нас жило 11 осіб. Потім переселили у шестимісну, де розміщувались 24 людини. Спали, де вийде: і на підлозі, і під шкінками, і по дві людини на шкінках.
У Таганрозі нас били найжорстокіше, змушували ходити зігнутими та із заплющеними очима. Я навіть до цього часу їм швидко і безсвідомо тримаю руки за спиною. До дівчат було дуже жорстоке ставлення. Нас допитували по-різному…
Та найважче було слухати крики тих полонених, кого катували.
Й ти не мав права сказати ні слова, повинен був тільки слухати.
Вони, думаю, усім пропонують перейти на їхній бік. Постійно говорили, що медиків не вистачає. Мовляв, якщо хочеш, можемо й тобі роботу дати, і гроші на першу пору, і квартиру. І все в тебе буде, тільки залишайся. Але як зрадити Батьківщину? Я б просто не змогла там жити, знаючи взагалі, що вони роблять. Тому я одразу відмовилася від цього.
Коли повернулася в Україну й зустрілася з донечкою, це було найбільше щастя. Вона в мене така розумничка – не видала росіянам, хто насправді її мама".
Мужня.
