Скрин з відео пропагандистів. Момент здачі в полон Олександра Гуділіна
З чого починається свобода після полону? Коли робиш свій перший крок з автобуса на українську землю? Коли дорогою до Чернігівського госпіталю бачиш людей із синьо-жовтими прапорами? Або коли ти сидиш навпочіпки в аеропорту Таганрога, а російський спецпризначенець каже: «Хлопці, завтра будете вдома»? Або наступного ранку в реабілітаційному центрі, коли ти прокидаєшся й усвідомлюєш, що все це був не сон, і ти справді вдома?
Ні. Вона приходить поступово, заповнює тебе як тепла вода ванну. Коли ти йдеш із цивільної лікарні з піднятою головою. Тебе обганяють машини, а сніг, пестячи, приємно падає на шию. Коли незнайома медсестра посміхається і плаче одночасно. Коли можна увімкнути будь-яку музику на телефоні та знайти будь-яку інформацію в Інтернеті. Коли ті родичі, які залишилися на окупованій території, пишуть СМС-ки з текстом: «Вибач. Ти, напевно, мене ненавидиш».
Полон — це не тільки стіни, камери, колючий дріт, голод, страх і побої. Це відсутність свободи, відсутність права обирати. У тебе забирають усе: твій одяг, твою мову, твої звички, дні, місяці, роки життя, але єдине, що можна спробувати зробити – це залишитися собою. Не як казковий герой, а як просто людина, яка хоче зберегти свою совість.
У французькій мові є гарне слово — témoignage. Воно означає «свідчення» і «бути свідком» одночасно. Те, що ви наважитеся прочитати, це не просто розповідь про страждання. Це відкрита публічна констатація жорстокості від першої особи, яку потрібно залишити після себе заради тих, хто (ще чи вже) не може висловитися сам
«Тобі нирки опустити, тербатівець?»
Про те, що в полоні у росіян не буде ніякої «Женевської конвенції» тобі дають зрозуміти в ангарі селища Сартана під Маріуполем на першому обшуку. «Опонент», підбираючи витонченіші слова, наказує викласти все з кишень. Там і так немає нічого небезпечного: телефони розбиті під час переходу мосту, патрони, які носилися розсипом, викинуті ще на заводі. У тебе знаходять один пакетик протизапального порошку і це злить росіянина.
— Тобі нирки опустити, тербатівець? — цікавиться він, і ти отримуєш удар у район лівого бока. Нічого, нормально. Просто хитнуло.
Олександр Гуділін у лавах ТРО у Маріуполі, Донецької області. Фото надане автором
Ви розміщуєтеся на землі в ангарі. Поруч ще чоловік 300, подібних до тебе. Піддонів вистачає не всім. Настає ступор, емоційне оніміння. Ви просто сидите на землі й не знаєте, про що можна поговорити. Бачите, як росіяни завішують зовні єдине вікно і ставлять відра біля входу, для того, щоб можна було сходити в туалет.
— Зараз приїдуть чеченці, будуть змушувати вас кричати: «Аллах Акбар». Але ви не робіть цього. Ми ж слов’яни, християни, — робить оголошення якийсь росіянин і виходить з ангара. Перспектива візиту чеченців аж ніяк не тішить, але нічого не лишається як мовчки чекати незвіданого.
Дивно, але незабаром полоненим порційно приносять їжу. Ти дивуєшся, що можна це все з’їсти поодинці, але найбільше дивуєшся шматку хліба. Його то ти давно не тримав у руках!
Час в ангарі не має значення. У напівдрімоті й напівтемряві зовсім не зрозуміло, минуло 20 хвилин чи 3 години. Надійшов наказ вишикуватися в чергу і сказати свої установчі дані представникам російської сторони. Після цього знову можна впасти в кататонію. Стає зрозуміло, що вас будуть кудись відвозити. Це не дивно, вас же не можуть тримати вічно неподалік від місця ведення боїв. Дуже швидко, з криками, але без фізичних зусиль, тебе і ще двох Тероборонівців вантажать у КАМАЗ, переважно з морпіхами. Це називатиметься перший етап.
Здача в полон українських захисників у Маріуполі, 2022 рік. Скрин із пропагандистського відео
«Не б’ють, просто лякають»
Приїхали. Пункт призначення — відома Оленівська колонія, але ти поки що не знаєш про це. Ти поки що взагалі нічого не знаєш.
— Там що, б’ють?
— Та ні, просто лякають, мабуть.
Олександр Гуділін під час перебування у полоні. Фото надане автором
КамАЗ вже заглушили. Ви стоїте й чекаєте команди вистрибувати з кузова. Хтось кмітливіший здогадався, що камуфляжний одяг, бафи й синьо-жовті шеврони будуть зайвим подразником у нашому місці перебування. Засмучують поодинокі глухі звуки, які лунають, коли людина зістрибує на землю.
— Чому тут на одного менше, ніж потрібно? Одного зжерли, чи що, по дорозі? — кричить працівник колонії.
Настає черга «десантуватися», і перше, що ти отримуєш, — пекучий удар кийком у спину. Тобі наказують бігти кудись під стінку, і ще пару разів прилітає по дорозі. Потім люто кричать матом, що треба сісти на корточки, покласти руки за голову й назвати свій рід військ та звання.
— Єб…і тербати! — Ти отримуєш удар ногою в плече, а людину поруч забивають палицями на землі. тербати! — ти отримуєш удар ногою в плече, а людину поруч забивають палицями на землі. Хлопець плаче й обіцяє переказувати гроші в Росію, а вертухай кричить, що в харківській колонії забили його земляка ще в 2015-му. Потім, коли ви забігаєте в барак строго по одному, ти бачиш, що на вході стоїть вартовий і тримає палицю у двох руках. «Так удар буде сильніший і точно нікого не пропустить», — розумієш ти.
Вже в самому бараку вперше в житті тебе ставлять на розтяжку. Виявляється, це така поза, коли руки з вивернутими долонями й ноги розведені максимально широко в боки та впираються в стіну. Абсолютно беззахисний. Так тебе дуже зручно бити по ребрах і ногах та кричати на вухо: «Стріляв?»
Вас заганяють у приміщення, роздягають, знову б’ють і відбирають, ніби при звичайному гоп-стопі, а не при військовому конфлікті, всі речі. Падальники не гидують обручками й натільними хрестиками. Приміщення наповнене криками й стогнанням. Повітря можна різати ножем. Комусь дістається більше через звання, посади й тату. Все, що відбувається, здається сюрреалізмом. Здається, що це якась гра, що все можна зупинити, варто лише побажати, але ти забув «стоп-слово». Вашу партію вже побили й до вас втратили початковий інтерес. Чекають наступну й паралельно навчають кричалкам типу «Слава Росії», «Путін — наш президент», а на гасло «Слава Україні», виявляється, треба відповідати не «Героям слава», а «У складі Росії». За перший варіант б’ють ручкою кийки в лопатку.
Люди сидять навпочіпки вже кілька годин. Занімілі ноги не тримають — і вони падають на коліна, але за це також можна «отримати». Хтось починає проситися в туалет. Це заборонено і пропонують зробити «в себе». Коли довго стримуватися, сечовий реально ріже болем, як при апендициті. Терпіти стає нереально. Але знаходиться вихід. Пошепки вибачаючись перед сусідами, ти наважуєшся на щось соромне. Уявити в нормальному житті, що ти коли-небудь зробиш таке — неможливо. Знімаєш із себе футболку і стоячи на колінах, щоб не заляпати підлогу, йдеш у туалет у неї.
— Це ваші апартаменти. Не люкс, звісно, але розташовуйтеся, — каже вартовий, і військовополонені падають на підлогу.
Пару днів ви знайомитеся, вчитеся ходити строєм до їдальні, лежите на піддонах, жалієтеся один одному на побої, але, виявляється, що вам пощастило. За день до вашого приїзду на «прийомці» було два летальних випадки.
Ростовське СІЗО
— Готуйтеся отримувати п…ди від пацанів із Криму, Чечні, Донбасу і Ростова! — такими словами вас зустрічають співробітники Ростовського СІЗО.
Ви їхали туди вночі на автобусах із головами, опущеними на руки. Конвоїр рекомендує все ж таки закривати голову й обличчя, коли будемо пробігати організованим живим «коридором».
— Отримуйте, собаки! — кричить хтось із кавказьким акцентом.
Палиці, кулаки й ноги летять з усіх боків. Втрачаючи взуття, ти якимось чином без падінь добігаєш до прогулянкового дворика, куди заштовхують усіх військовополонених і садять навпочіпки. Там побиття тривають. Жорсткіше, різкіше, сильніше. Палками зверху сидять. У перервах, коли втомлюються бити, змушують присідати або стояти в стійці «півтора».Це коли ноги зігнуті в колінах лише на половину. У такій позі ти вихоплюєш поставлений удар ззаду в ліву нирку, намагаєшся вдихнути глибше, але не виходить.
Люди починають непритомніти. Приходять чеченці, запитують, чи є серед нас мусульмани, і дають воду. Її вистачає по кілька ковтків, але основна маса йде на те, щоб повернути до тями тих, кому дуже погано. Тут ти дізнаєшся, що за підняті очі на співробітника слідує удар, за підняту голову теж, що руки мають бути за спиною, а пальці «в замку». Інакше — звичайно, теж удар. Єдині фрази, які прийнятні — «Так точно, громадянин начальник» і «Не можу знати, громадянин начальник». Мовчати, коли ставлять запитання, теж не можна. Підкорятися наказам беззаперечно, інакше можна розпрощатися із залишками здоров’я назавжди. Все інше — дізнаєшся пізніше.
Люди починають боязко відпрошуватися в туалет. Починаєш цінувати просто можливість полегшитися. Зігнувши навпіл, виламавши руки, тебе тягнуть у якусь камеру. Ось вона, справжнісінька тюремна параша. У всіх сенсах слова. На туалет 30 секунд. На зворотному шляху кілька разів заїхали коліном «під дих». Нормально. Далі було обрізання нігтів. Дивно зловити серед водоспаду болю відтінок полегшення, коли засолене волосся впало на підлогу і голова пекельно перестала свербіти. На одному з етапів приймання, після душу, потрібно було переодягатися в зеківську робу. Усе потрібно було робити максимально швидко, а то палиця надавала додаткового прискорення.
Співробітник, дізнавшись, що ти — маріупольський журналіст, став кричати, що ти всіх змушував говорити українською. Ти відповідаєш, що твоя редакція завжди писала російською мовою і сам ти розмовляєш російською теж. Він ловить невеликий ступор і своїм ключем навіть допомагає зробити отвір для ґудзика на штанях.
Форма на кілька розмірів більша. «Невже російські зеки такі відгодовані?», — поки що притримуєш штани, а тебе луплять і тягнуть у якесь приміщення. Стусанами заганяють у кімнату, де вже сидять побиті побратими і вас примушують вчити гімн Російської федерації.
Етап перебування в Ростовському СІЗО можна поділити на два відрізки. У першому ти перебуваєш у бараку, але з позначкою «Суворі умови утримання», скорочено СУУ.
День тут минає так: Ви піднімаєтеся з ліжок командою «П…ри, підйом!» і в зігнутому положенні шикуєтеся обличчям до стіни, потім вибігаєте на вулицю, щоб заспівати гімн РФ і ще кілька пісень на кшталт «Катюша», «Маруся» і т. п. Потім забігаєте в приміщення денного розташування, щоб посидіти там із руками за спиною до сніданку. Поївши щось гаряче за дві хвилини, вас шикують впритул один до одного і змушують присідати, «засвоювати їжу». Потім знову потрібно сидіти годинами з руками за спиною, розвага – поспівати пісень і поприсідати, разів 300-400. І так день у день, а будь-яке переміщення супроводжує спецназ разом із місцевими вертухаями, які б’ють палицями
Але були справи й кумедніші. Одного разу прийшли співробітники та наказали підняти руку тих, хто родом із Донецької чи Луганської областей. На 75 людей знайшлося четверо. Нас вивели та влаштували особливо «гарячі розборки». Наче ми воювали «проти своїх». Після цього ти думаєш, як взагалі жити, якщо такі акції будуть щодня?
Також яскравий приклад заїзду нового спецназу. День проходив, у принципі, як зазвичай. Ми сиділи з руками за спиною після вечері. Хтось один читав вголос підручник «История России 5 класс». Але раптово з останніх лавок стали по черзі висмикувати людей і витягувати в коридор. Для чого було незрозуміло. Але пізніше стали долинати моторошні крики. Останні ряди кинулися на перші або вирішили рятуватися в туалеті. Але ти думаєш, що доля бути просто так побитим новим спецназом тебе не мине, і залишаєшся на місці. Тебе витягує за комір, як кота, спецпризначенець і ще кілька осіб чекають у коридорі. Вони кричать і вимагають назвати ім’я, прізвище та військову спеціальність. Який у цьому сенс? Просто підбадьорити себе. Твоя поза звична – біля стіни у вигляді «зірочки» тільки отримуєш удари дуже професійно. По кожній із чотирьох кінцівок по черзі. Після кількох кіл, завершальний удар ти отримуєш у потилицю і сповзаєш на підлогу.
— Вставай, а то гірше буде, — каже хтось у масці й екзекуція повторюється. Потім тебе витягують на вулицю і ставлять біля стіни поруч з іншими побитими військовополоненими.
— Згадуєте всі ваші пісні, всі ваші молитви, — походжаючи вздовж строю і періодично завдаючи ударів, говорить голос із кавказьким акцентом. «Зараз будуть імітувати розстріл», — чомусь думаєш і стає спокійніше. Однак усе припинилося несподівано, як і почалося. Цю дію вважав свавіллям хтось зі старших в адміністрації і припинив одним словом.
Друга частина ростовської епопеї проходить у камері ДІЗО. Перший досвід реальної ізоляції. Спочатку чотиримісна, а потім тримісна кліть. Режим — стоячий, але є можливість дурити вертухаїв. Твої сенсори загострилися до такої міри, що ти відчуваєш запах його дешевих парфумів, коли наглядач тільки з’являється в коридорі. Спочатку ти навіть жартуєш про те, що їжу приноситимуть тобі як у ресторані. Але потім розумієш, що якщо в СУСі били весь день потроху, то в ДІЗО б’ють один раз на ранковій перевірці, але так, щоб запам’яталося до наступного разу. Буває, звісно, що тобі щастить. Чомусь здається, що частіше, ніж іншим. Але моментами заповзаючи в камеру, ти робиш собі холодний компрес і дивишся на стегна кольору космічного простору. На цих ранкових перевірках ти розумієш, що б’ють однаково жорстко всіх, але найбільше дістається рому, якого посадили спеціально в «одиначку».
«Люди, які позиціонують себе як борці з нацизмом, б’ють рома за те, що він циган» , – ця думка не дає тобі спокою.
Із низки цих божевільних днів можна виділити випадок, коли на прокурорській перевірці один полонений вирішив сказати, що йому холодно. Весь наш поверх прийшла «гріти» зміна всім складом. Побитих, нас загнали в камеру, попередньо забризкавши її сльозогінним газом.
Олександр Гуділін під час перебування у полоні. Фото надане автором
«Криваві лазні» Волгограда
….Виводять із камер, і переодягають у твій смердючий, але рідний піксель. «Обмін?», — боязко миготить десь усередині голови. Хочеться вірити, але всередині ти переконаний, що не цього разу. Навряд чи перед обміном пробивають кулаком у груди, а після того як замотали очі б’ють по голові.
Вас привезли на аеропорт, змусили стати «паровозиком» і ходити з піснями, потім завантажили в літак. Коли летіли, цікавилися, чи не душить скотч. Тоді була надія. Вона розтанула з перевантаженням в автозак під гавкіт вівчарок і почутої фрази конвоїра: «Знову їх годувати».
Дорога, скрегіт воріт, знову гавкіт службових псів.
«Знову в’язниця», — каже пошепки побратим із ТРО і ти мовчки киваєш.
І вам не пощастило. Ви розумієте, що привезли вас у Волгоградську область, точніше в СІЗО селища Камишин із мальовничим видом на Волгу.
— Тут б’ють? — запитує у водія автозаку один із полонених.
— Не без цього, — добродушно відповідає він і ти відчуваєш запах ковбаси на його бутерброді.
А не пощастило подвійно, бо «прийматимуть» ваш автозак одним із останніх. Тобто ви будете сидіти в машині всю ніч із зав’язаними руками й очима і пропускати через себе крики болю тих, кого будуть калічити раніше. Ти намагатимешся заснути, щоб не чути їх, але тільки марно. Переконуватимеш себе, що все можна витерпіти, але від цього не легше.
«Не думай про зелених мавп», — якось сказали тобі на психологічному практикумі і ти не зрозумів, як можна виконати це завдання. Не думати про те, що за пів години або годину ти будеш кричати замість тих людей, які кричать зараз — також нереально. Розмови співробітників СІЗО. Вони хваляться один перед одним, що порвали не одну пару рукавичок на приймальнях і ламали кийки. Жах і нетерпіння диявольським коктейлем вирують у тебе всередині. «Швидше, починайте вже швидше!», — думаєш ти.
Двері автозака відчиняються, тебе волочать навколішки по землі і ставлять біля стінки. Розумієш, що шокер найболісніше б’є по пальцях і в шию. Вони ходять біля, посміюються. Напевно, почуваються чудово. Зв’язківця змушують співати пісню про зв’язок і б’ють шокерами. Навіть через пов’язку на очах, ти розумієш як ніжно світить сонце і який прекрасний літній ранок. Але не для тебе. Під ударами тебе тягнуть у кімнату, де проводять початковий допит. «Ім’я, прізвище, посада, стріляв? Вбивав?». За те, що твоє місце цивільної роботи (сайт 0629.сom.ua) звучить як номер військової частини отримуєш ще й ще.
Потім новий квест: Тебе штовхають у душ, де побиття продовжуються під наглядом жінки-лікаря, яка дає свій вердикт, кого бити ще, а кому вже вистачить. Чоловік-лікар, другий слуга клятви Гіппократа, каже, що тебе зараз каструють і питає, відрізати ліве чи праве вухо. Ти кажеш: «Яке вам буде зручно» і приймаєш подобу душа.
Потрібно швидко переодягатися у «зечку».
— У тебе п’ять секунд. Раз, два, три. Ти не встиг, — кажуть спецпризначенці і втрьох починають «гасити» тебе у вузькому коридорі так, що ти розумієш, що фраза «не торкатися землі» — зовсім не гіпербола.
— Звідки? Із терборони? Ви там були круті, так? — цікавиться спецназер і обіцяє контузити додатково. За спробу прикрити ліктями нирки, каже, що зламає руку.
Тебе заштовхують у камеру, там є вже люди. Тут 24 на 7 на вас дивиться відеокамера і потрібно робити виснажливу зарядку тричі на день, перебуваючи у двох комплектах одягу. Одного разу ви присіли 1700 разів під синхронний рахунок. Очі заливає солоним потом і згадується Азовське море і дитинство.
«Українські гниди»
<pФраза Петлюри про «українських гнид, які страшніші за московських вошей» знаходить нові сенси.У Ростові ти чув як з інших камер кричали: «Громадянин начальник, у мене є інформація» і здають побратимів. У Камишині така гнида сидить із тобою. Це старий морпіх — сердечник, якого «коронували» чеченці.
— Це — батя у вашій «хаті». Хто не буде батю слухати — тому кінець. Ясно? — сказав спецпризначенець. Після цього у «баті» зірвало «дах». «Батя» не займається прибиранням камери, «батя» не співає пісні, «батя» обзиває сусідів по камері, примушує відтискатися від підлоги, погрожує «здати» спецпризначенцям за неслухняність, а на молодих юнаків піднімає руку. «Батя» на колінах каже «Спасибі російській медицині!», коли йому приносять пігулки, і навіть у розмові між нами користується риторикою окупанта. Маріуполь називає «звільненим містом», Зеленського — «фашистом», а тероборону — «дебілами, яким захотілося постріляти». А ще він дуже гидко «сербає» чай…
«Може просто задушити його вночі подушкою?», — миготить у голові ідея.
Вас змусили сидіти цілими днями на верхніх «шконах». Спускатися потрібно тільки на виконання гімну і коли залізним ключем постукають у двері. Постійно перебуваючи у висячому положенні, ноги набрякають гірше, ніж від стояння. Передавлені судини, стрес, відбиті ребра і ноги, знемога роблять свою справу. Ти відчуваєш жар усередині голови і розумієш, що в тебе дуже висока температура. Скаржитися не можна. Ти чув як били людину з сусідньої камери за звернення до лікаря. Тож просто сидиш, втупившись сльозяними очима в стіну і згадуєш тексти всіх відомих тобі пісень. Впадаєш у напівзабуття і чекаєш на скрип візка з їжею, який баландер штовхатиме коридором.
Що за дива? Звідки в камері взялася чорна кішка?Похмурим поглядом ти вловлюєш, як звір метається по підлозі, залазить під нари і застрибує на «кармушку». Благо, вистачає адекватності зрозуміти, що це всього лише галюцинація і просто продовжуєш спостерігати хаотичні переміщення хвостатої.
Але найстрашніше, що було в Камишині — це «криваві лазні».Ваш поверх купають щочетверга, але морально готуватися потрібно з п’ятниці.
—Тут як у бібліотеці. Має бути тиша, — каже садист-банщик, коли б’є електричним струмом. Ти розумієш що вода — реально хороший провідник.
Іноді просто забивають палицями, іноді додають шокери. Чеченці відпрацьовують удари на вас або інспектори та спецпризначенці змагаються, хто сильніше може пробити полоненому в діафрагму. Ти задихаєшся лежачи на кахлі й чекаєш команди повернутися в камеру, яка здається найбезпечнішим місцем на землі. Найпринизливіше — вибачаться один перед одним у камері, коли вас примусили бити один одному ляпаси. За спробу «смухлевать» і бити слабкіше чеченець влупив так, що хруснув шийний хребець. «Нічого, нормально», — думаєш ти, коли по гучномовцю в тисячний раз слухаєш млосний голос диктора, який розповідає рандомні історії про Юрія Долгорукого і правила поведінки в камері.
Звучить твоє прізвище. На вихід із камери. Зігнутим навпіл тебе ведуть туди, звідки цілодобово на проліт чути крики болю. Людей катують під «тапіком» і ти розумієш, що, по ходу, настала твоя черга. На голову одягають білий мішок, і ти чуєш своє собаче дихання. Однак тобі пощастило. Вкотре. ФСБшники вирішили не «шити» на тебе жодних справ, тож усе прходить без насильства. Просто записали парочку пропагандистських відосів із привітами рідні, українському штабу і намагалися «вербанути», давши псевдонім «Фройд».
Через кілька днів знову вихід із камери. Цього разу вже з постільною білизною. Учора тобі пропонували прийняти російське громадянство і запевняли, що якщо не відмовишся від обміну — сидітимеш дуже довго. Від громадянства ти відмовився, а від обміну ні, тому йдеш на новий етап.
Тебе ведуть коридором і одні вертухаї кричать, що «ти щасливчик». Інші — що їдеш «на розстріл». Але в підсумку тебе в складі невеликої партії просто довозять до вокзалу і вантажать у «столипінський вагон». Ти розумієш, що тут — усі вихідці з Донецької та Луганської області, тому здогадуєшся — що повезуть сидіти на окуповану територію через Таганрог, але поки не можеш зрозуміти, добре це чи погано.
Таганрог
«Прийомка» особисто для вашої партії в Таганрозькому СІЗО пройшло досить спокійно. Пару палиць і запотиличників у тому місці, де забивали на смерть людей — звучить як неймовірне везіння.
Туди добиралися потягом. У сусідніх заґратованих купе були російські зеки і зечки, які знайомилися між собою і вигукували АУЕшні гасла, провокуючи конвоїрів.
До речі, на диво, конвоїри попалися дуже адекватні. Їм було приємніше спілкуватися з українськими військовополоненими, ніж зі своїми співгромадянами. Вони приносили окріп, цікавилися про сім’ї і хто які функції виконував на війні, без грубощів виводили до туалету і загалом були доволі милими людьми, хоч і просоченими кремлівською пропагандою.
У Таганрозькому СІЗО тобі продовжує щастити. Ти потрапляєш у двомісну камеру, яка призначалася для неповнолітніх. До того ж по сусідству чуєш голоси українських жінок. Взагалі краса. Іноді вони співали і ти кайфував від арійського «Штилю» (пісня “Штиль” гурту “Арія”).
«Ви кого в дупу цілували, щоб так сидіти?», — питає інспектор на одній із перших перевірок.
Тут і справді доволі комфортно: багато світла, є хоч і не робоча, але все ж плазма, а на стінах намальовані кольорові геометричні фігури. Ти майже забув, як звучить електрошокер. Б’ють через раз, дають читати книжки, такі «шедеври» радянської літератури як Некрасова. Похід у лазню навіть був без застосування насильства, що нас із сусідом по камері дуже здивувало і потішило. Дозволили сидіти за столом і набряки ніг за два тижні практично минули. Було, звичайно, і кілька неприємних інцидентів. У чеченського спецназу своєрідні розваги. Коли вони ставлять тебе на розтяжку, то з розгону б’ють у спину з ноги так, щоб ти врізався обличчям у стіну. Великі багряні краплі падають на підлогу, але зуби залишаються на місці.«Нормально», — думаєш ти, і повертаєшся в камеру. Два тижні проходять цілком стерпно, але це лише підготовка перед новими знущаннями.
Вибух у Оленівці
Знову в колонію №120, що в Оленівці, везли в КАМАЗі на голій підлозі. Вас посадили «ялинкою» і зав’язали очі. Стрибати з борту на асфальт наосліп – дуже незручно. За весь етап і «приймання» ти отримав лише три удари. Але всі, як на зло, під ребра ззаду зліва і тому в камеру влітаєш із думкою, що з відбитими нирками полон здасться пеклом.
Як минули два тижні на ДІЗО в Оленівці? Вас фізично не чіпали, але помістили в жахливі побутові умови. У камері людей на 15 вас було 50, а потім у двомісній — 22.Духота, голод, антисанітарія і чотири ковтки води на день тухлої води з канави. Ви домовилися віддати спальні місця цивільним пенсіонерам, а самі спите на підлозі. Твоє місце — під столом. Це краще, ніж біля туалету, до того ж сюди не потрапляє електричне світло від постійно ввімкненої лампи. Ти не викинув піксельний бушлат і він слугує простирадлом і ковдрою одночасно.
29 липня 2022 року вночі Оленівку струсонув вибух. Це сталося після 23.00. Заграва забарвила стіни камери. Інспектори почали бігати коридорами.
Наслідки вибуху у колонії Оленівки. Скрин з відео
— Ситуація не стабільна! Повторюю, не стабільна! — ти чув крики співробітників колонії в рацію, але сам лише спробував перекотитися ближче до стінки. На той час ребра вже практично не боліли і можна було рухатися цілком вільно.
— Відійти від вікон і «кормушек»! Будемо стріляти! Якщо нам п*да — то і вам п*да! — продовжували горланити в коридорі розгублені вертухаї, але ви й не думали нічого робити особливо небезпечного.
Незабаром пройшла інформація про те, що в бараку з «азовцями» стався теракт, замаскований під обстріл. Через кілька днів тебе етапували в Горлівську колонію.
— Не переживайте, за місцем тут їдете, — сказав один із вертухаїв і перетягнув на прощання водопровідною трубою.
Далі буде…
Першу частину історії Олександра Гуділіна читайте у матеріалі:
