Джерело фото: NewsMaker
Молдова вже багато років живе надією на євроінтеграцію, і минулого року, з початком переговорів про вступ, ця надія перестала бути примарною. З одного боку, євроінтеграція обіцяє підвищення добробуту та економічне зростання, з іншого — досвід багатьох країн показує, що відкриття кордонів може спровокувати наймасштабнішу хвилю еміграції. Це створює парадокс: шлях до розв’язання економічних проблем через інтеграцію може ще більше загострити й без того гостру демографічну проблему. Незалежне видання Newsmaker проаналізувавало кілька хвиль еміграції молдавських громадян і спробувало відповісти на питання: чи чекає країну наймасовіша хвиля, якщо вона, можливо одночасно з Україною вступить до Європейського Союзу?
Для України досвід Молдови цікавий з кількох причин — це і спільне пострадянське минуле, і гібридна війна з окупованими територіями й нескінченні хвилі еміграції.
Перша хвиля еміграції з Молдови: 1990-1995 роки. Етнічні та економічні мотиви
Перші роки незалежності Молдови проходили на тлі розпаду СРСР, збройного конфлікту в Придністров’ї та складних економічних і політичних реформ, що породили нестабільність і невизначеність. Це спричинило першу хвилю масової еміграції.
Збройний конфлікт у Придністров’ї
Ця хвиля мала переважно етнічний характер, хоча економічні фактори швидко набирали силу. Від’їзд у цей період часто був безповоротним. Основу потоку становили етнічні меншини, які скористалися новими можливостями для репатріації або виїзду до країн історичного походження. Найпомітнішим був відтік єврейського населення: за офіційними даними, з 1990 по 1996 рік до Ізраїлю репатріювалися близько 40 тис. осіб, причому лише у 1992 році виїхали 4305 осіб. Іншими важливими напрямками еміграції до так званого «далекого закордоння» (куди прямували до 97% тих, хто виїжджав у цей період) стали Німеччина (29,9%) і США (25,4%). Значні потоки прямували також до Росії та України.
Доктор соціологічних наук, експерт з управління міграцією Олександр Макухін зазначив, що з 1987 року в СРСР дозволили етнічним євреям репатріюватися до Ізраїлю.
«Тоді це було дуже складно. Виїжджати можна було не більше ніж із $40 на людину. Але на Молдову це вплинуло значно, оскільки кількість єврейського населення тут була суттєвою. Тому перша хвиля еміграції була насамперед єврейською, потім до неї додалися інші етнічні програми, серед яких пізня репатріація етнічних німців», — зазначив експерт.
Кишинів, початок 90-х. Площа біля Академії наук. Звідси вирушали автобуси до Європи.
Хоча ця хвиля міграції була багато в чому специфічною, зумовленою етнічними факторами та можливостями репатріації, вона відіграла важливу роль. Вона не лише призвела до від’їзду значної частини населення, а й створила перші міграційні канали та діаспори за кордоном. Було встановлено зв’язки, накопичено досвід перетину кордонів, легалізації й пошуку можливостей у таких країнах, як Ізраїль, Німеччина, США та Росія. Ці початкові мережі й знання, ймовірно, полегшили наступні хвилі міграції, вже зумовлені переважно економічними причинами, і знизили бар’єри й ризики для тих, хто пізніше зіткнувся з необхідністю шукати роботу за кордоном. Таким чином, перша хвиля стала не просто окремою подією, а своєрідним прологом до подальшої масової економічної еміграції.
Друга хвиля: середина 1990-х – початок 2000-х. Трудова міграція набирає обертів
До середини 1990-х Молдова занурилася в глибоку соціально-економічну кризу. Падіння рівня життя, закриття промислових підприємств, відсутність робочих місць у національній економіці та висока інфляція створили нестерпні умови для багатьох громадян. До кінця 1990-х Молдова вже вважалася найбіднішою країною регіону.
В цих умовах характер міграції кардинально змінився. Етнічний фактор відійшов на другий план, поступившись місцем масовій економічній і трудовій міграції. Країну почали залишати «найактивніші й працездатні громадяни», для яких від’їзд став своєрідною «інвестиційною стратегією» у боротьбі з крайньою бідністю. Цей період характеризується зростанням нерегулярної міграції, особливо до країн Південної Європи: Італії, Греції, Іспанії, Португалії. Точні масштаби цієї хвилі важко оцінити через її нелегальний характер, але вона, безумовно, була масовою. Росія залишалася важливим напрямком, але фокус зміщувався на Захід.
Залізничний вокзал Кишинева, 1996 рік. Видавництво Fotojurnalistul, фотограф Сергій Карташов
Говорячи про той період, Макухін зазначив, що в другій половині 1990-х люди виїжджали за кордон уже не лише на роботу, а й почали потроху інтегруватися.
«Тоді багато хто зрозумів, що хотів би інтегруватися в іншій країні, а не просто попрацювати. Я б сказав, що це було приблизно у 1998-99 роках», — сказав Макухін.
Саме в цей період почалося «вимивання» найактивнішої частини населення Молдови. Це була міграція не стільки за кращими можливостями, скільки через відсутність будь-яких можливостей і перспектив на батьківщині. Втрата цього демографічного ядра — молодих, активних, працездатних людей — заклала основу для довгострокових проблем: демографічного старіння та виснаження трудових ресурсів, які гостро відчуваються в Молдові сьогодні. Цей етап закріпив у свідомості людей ідею еміграції не просто як одного з варіантів, а як необхідності для економічного виживання, створивши небезпечний прецедент для майбутнього країни.
Третя хвиля: початок 2000-х – 2014. Вступ Румунії до Євросоюзу
На початку XXI століття економічні труднощі в Молдові зберігалися, залишаючись головним «виштовхувальним» фактором. Однак міграційні процеси стали більш різноманітними. Держава доклала зусиль до управління міграцією, а самі мігранти накопичили досвід і знання.
Для цього періоду як і раніше характерна трудова міграція, але напрямки стали більш різноманітними. Росія, попри певне зниження потоку мігрантів із Молдови після посилення правил реєстрації, залишалася домінуючим напрямком (понад 190 тис. мігрантів із Молдови станом на 2010 рік). Другим за значенням напрямком стала Італія, куди до 2010 року мігрували понад 58 тис. молдован. Також популярними стали Туреччина, Ізраїль, Україна, Португалія, Німеччина. Міграційні амністії, проведені в країнах Південної Європи на початку 2000-х, дозволили багатьом мігрантам легалізувати свій статус.
Важливим фактором стало масове отримання румунського громадянства молдаванами (понад 200 тис. до 2010 року). Це відкрило для них доступ на ринок праці Європейського Союзу, оскільки Румунія вступила до ЄС у 2007 році. Це явище, по суті, стало пробним доступом до свободи пересування в ЄС задовго до офіційних кроків Молдови в цьому напрямку. Воно наочно продемонструвало високу готовність молдаван використовувати можливості для трудової міграції до країн ЄС за наявності легальних шляхів, і підтвердило прогнози щодо можливого сплеску еміграції після повноправного членства Молдови в ЄС.
Румунія вступила до Європейського Союзу 1 січня 2007 року. Джерело фото: European Commission
«Все дуже змінилося з ухваленням законопроєкту, запропонованого, якщо я правильно пам’ятаю, колишнім президентом Румунії Траяном Бесеску, про лібералізацію отримання (відновлення) румунського громадянства. Коли Румунія стала членом Європейського Союзу, і в Молдові з’явилася вже певна кількість людей із румунським громадянством, стали з’являтися і люди, які отримали громадянство Італії в силу натуралізації», — зазначив соціолог.
За його словами, той факт, що молдавани почали отримувати громадянство інших країн, значно ускладнив відстеження міграційних потоків, оскільки громадянин міг в’їхати за одним паспортом, а виїхати з документом іншої країни.
«Виникла ситуація, коли можна оцінити кількість молдавських громадян, які виїхали в напрямку Німеччини, показавши молдавському прикордоннику молдавський паспорт, але з іншого боку кордону вони можуть не з’явитися. Це означає, що там вони з’явилися як громадяни Румунії. І це дуже ускладнило облік і диференціацію цих хвиль, мотивацій тощо», — сказав Макухін.
Джерело фото: NewsMaker
Він також підкреслив, що у 2010-2012 роках практично закінчилися всі можливі форми етнічної репатріації, оскільки всі охочі представники етнічних меншин уже репатріювалися, а ті, хто залишився, досягли похилого віку і не прагнули виїхати.
«Їм часто родичі допомагають зібрати всі необхідні документи. Іноді навіть вони їдуть туди за паспортами, але повертаються до Молдови: бо виросли тут, там їм важко, складно перебудуватися, вивчити мову», — пояснив експерт.
Далі, за його словами, почалася соціально-економічна еміграція, але не лише: ще міграція відбувалася з сімейних причин, коли громадяни Молдови, які вже натуралізувалися або були близькі до натуралізації в іншій країні, стали перевозити до себе дітей.
У цей час також спостерігалася значна фемінізація потоку, особливо до Італії. Мігранти часто були вихідцями із сільської місцевості, хоча згодом частка містян стала зростати. Рівень освіти варіював: у середньому він був нижчим, ніж у тих, хто залишився, але серед постійних мігрантів і тих, хто виїжджав на Захід, частка осіб із вищою освітою була вищою.
Четверта хвиля: 2014 рік – сьогодення. Безвізовий режим
Підписання Угоди про асоціацію з ЄС і запровадження безвізового режиму в 2014 році стало важливою віхою. Офіційна статистика перетину кордонів показує, що у 2022 році з Молдови виїхали 241 448 осіб — майже вдвічі більше, ніж у 2014 році. З 2014 по 2023 рік постійне населення країни скоротилося приблизно на 400 тис. осіб.
Пасажири у Міжнародному аеропорту Кишинева, 2014 рік. Джерело фото: Chisinau International Airport
«Остання тенденція — різке омолодження міграції. Тобто зараз ми в результаті міграції втрачаємо наймолодше і найактивніше населення. І тут уже немає гендерної диспропорції, яка була на початку. Активно виїжджають і чоловіки, і жінки», — сказав Макухін.
Основними рушійними силами міграції, як і раніше, залишаються економічні фактори та різниця в рівні життя. Країни ЄС залишаються ключовими напрямками, особливо Італія, Франція, Німеччина. Водночас частка міграції до Росії значно скоротилася після 2014 року (з приблизно 600 тис. до менш ніж 80 тис. осіб у 2022 році).
Цей період відзначено кількома зовнішніми шоками. Пандемія COVID-19 (2020-2021) призвела до тимчасового масового повернення мігрантів додому (близько 316 тис. з січня по вересень 2020 року) через закриття кордонів і втрату роботи за кордоном. Але більшість тих, хто повернувся, знову виїхали, щойно обмеження було знято. Напад Росії на Україну у 2022 році викликав приплив українських біженців до Молдови, а також повернення молдавських мігрантів із Росії та України, але точну кількість визначити складно.
Пасажири у Міжнародному аеропорту Кишинева, 2019 рік. Джерело фото: NewsMaker
Зникаюча нація?
Найбільш очевидним і тривожним наслідком хвиль міграції з Молдови стало катастрофічне скорочення чисельності населення. За три десятиліття незалежності Молдова втратила близько 40% населення: у 1991 році воно становило 4,36 млн осіб, а на початок 2024 року (без урахування Придністров’я) скоротилося до 2,4 млн. Щороку країну залишають у середньому 35-40 тис. осіб. У Молдові один із найвищих у світі рівнів еміграції та темпів депопуляції.
Цей демографічний спад посилюється кількома взаємопов’язаними факторами, створюючи своєрідний «ідеальний шторм».
По-перше, еміграція має яскраво виражений віковий характер: виїжджають переважно молоді люди працездатного та репродуктивного віку до 44 років. Це призводить до прискореного старіння населення. Середній вік жителів Молдови зріс із 29 років у 1991 році до 38 років сьогодні, а частка населення старше 65 років постійно збільшується.
По-друге, відтік молоді безпосередньо впливає на рівень народжуваності, який і так впав нижче рівня простого відтворення (коефіцієнт фертильності близько 1,6 у 2023 році за необхідного для підтримки чисельності населення 2,1-2,2).
По-третє, низька народжуваність у поєднанні з відносно високою смертністю призводить до від’ємного природного приросту населення: з середини 1990-х кількість померлих стабільно перевищує кількість народжених.
Джерело фото: NewsMaker
Таким чином, демографічна криза в Молдові — це не просто наслідок еміграції, а результат кумулятивного ефекту кількох негативних тенденцій, де еміграція виступає потужним каталізатором. Відтік молоді знижує народжуваність і прискорює старіння населення, що, своєю чергою, посилює економічні проблеми й може стимулювати подальшу еміграцію. Старіюче населення створює висхідне навантаження на систему соціального забезпечення (пенсії, охорона здоров’я), тоді як скорочувана база працездатного населення зменшує податкові надходження для її фінансування.
Грошові перекази проти «витоку мізків»
Економічні наслідки еміграції двоякі. З одного боку, грошові перекази від мігрантів є життєво важливим джерелом доходу. Щорічні обсяги переказів становлять $1,9-2 млрд, або 12-16% ВВП Молдови. Ці кошти підтримують рівень споживання, значно знижують рівень бідності, особливо в сільській місцевості, і допомагають багатьом домогосподарствам виживати.
Особливо гостро стоїть проблема «витоку мізків». Молдову залишають не лише некваліфіковані працівники, а й значна кількість освічених і кваліфікованих спеціалістів, особливо серед тих, хто виїжджає на Захід або на постійне місце проживання. Виїжджають «найосвіченіші та найдосвідченіші професіонали». Це негативно впливає на розвиток секторів, що потребують високої кваліфікації, і на якість державних послуг, особливо в охороні здоров’я (нестача лікарів) та освіті/науці.
Еміграція в країнах Центральної та Східної Європи
Досвід країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), які вступили до Європейського Союзу раніше за Молдову, дає цінний матеріал для розуміння потенційних міграційних наслідків євроінтеграції.
Загальною тенденцією для більшості нових країн-членів ЄС із ЦСЄ став сплеск еміграції після вступу до Євросоюзу й отримання громадянами права на вільне пересування та роботу на всій території ЄС. Основним мотивом була економічна вигода — доступ до вищих зарплат і ширших можливостей на ринках праці Західної Європи.
Варто зазначити, що вступ до ЄС, як правило, не створював еміграційний тренд із нуля, а радше прискорював і полегшував уже наявні міграційні тенденції, зумовлені економічними диспропорціями, що виникли після розпаду соціалістичного блоку. Усунення юридичних бар’єрів вивільнило відкладений попит на міграцію. Масштаби відтоку часто корелювали з глибиною економічних проблем і розміром уже наявних до вступу в ЄС діаспор (наприклад, у Польщі та Румунії).
Усі три балтійські країни зіткнулися зі значною еміграцією після вступу до ЄС у 2004 році. Литва, за деякими оцінками, втратила після здобуття незалежності та вступу до ЄС близько мільйона жителів (при населенні у 1991 році 3,7 млн). За перші 15 років членства чистий відтік населення становив понад 428 тис. у Литві та понад 225 тис. у Латвії. Основними причинами були економічні: пошук роботи й навчання за кордоном, а головними напрямками — Велика Британія, Ірландія, Німеччина та країни Скандинавії.
У цьому контексті Олександр Макухін зазначив, що в ЄС усвідомлюють ризики масової міграції для нових членів, тому існують обмежувальні заходи: громадяни нових країн ЄС лише через кілька років отримують повноцінний доступ до ринку праці Євросоюзу.
«Коли до ЄС вступили Румунія та Болгарія, був так званий блокуючий термін, який мав не допустити, щоб за два місяці з цих країн виїхали кілька мільйонів людей. Процес визнання нового члена ЄС як повноправного учасника ринку праці завжди трохи заморожується. Але коли, наприклад, вступали Італія та країни Бенілюксу, цього не було, оскільки не стояло питання економічної різниці між країнами. Очевидно, що коли йтиметься про вступ Молдови та країн із Західних Балкан, економічний розрив яких із Західною Європою дуже великий, деякі блокуючі речі будуть», — сказав експерт.
Однак останніми роками в ЄС намітились тенденції до стабілізації й навіть зміни міграційного балансу. Естонія з 2015 року демонструє позитивне сальдо міграції, але частково внаслідок повернення власних громадян. Литва теж нещодавно зафіксувала позитивну міграцію, хоча це значною мірою пов’язано з припливом іммігрантів із третіх країн (Білорусь, Україна). У Латвії відтік уповільнився, але демографічні проблеми залишаються гострими.
Досвід Балтії показує, що, хоча початкова хвиля еміграції може бути дуже сильною, вона не обов’язково є незворотною. Економічний розвиток, зближення з рівнем життя ЄС, політика заохочення повернення та привабливість для іммігрантів із інших країн можуть з часом змінити ситуацію. Це дає надію й Молдові: якщо країна зможе досягти значного економічного прогресу після вступу до ЄС, негативні міграційні тенденції можуть з часом послабшати.
Польща пережила одну з найбільших хвиль еміграції після вступу до ЄС у 2004 році: країну залишили понад 2 млн осіб. Пік припав на 2007 рік, коли за кордоном перебували близько 2,3 млн поляків. Це була переважно трудова міграція (80% мігрантів працювали за кордоном), мотивована значною різницею в оплаті праці.
Хорватія вступила до ЄС у 2013 році й уже зазнала значного зростання еміграції одразу після приєднання. Відтік досяг піка приблизно у 2017 році. Чиста еміграція була суттєвою в перші роки членства. У 2013-2016 роках із Хорватії до інших країн ЄС переїхали 230 тис. осіб.
Рушійними силами були незадоволеність ситуацією в країні та можливості за кордоном. Основними напрямками стали Німеччина та Австрія.
Еміграція сприяла скороченню населення в Хорватії та його старінню. Економічні й соціальні наслідки були схожі з іншими країнами ЦСЄ. Останніми роками з’явилися ознаки можливого переходу до позитивного міграційного сальдо, що пов’язують із лібералізацією в Хорватії ринку праці для іммігрантів із третіх країн.
Перспективи та міграційні сценарії
Процес євроінтеграції Молдови значно прискорився після вторгнення Росії в Україну. Отримання статусу кандидата в червні 2022 року й формальне відкриття переговорів про вступ у червні 2024 року стали ключовими етапами. Існує тісний взаємозв’язок між темпами реформ, перспективами вступу й міграційними потоками. Успіх і швидкість внутрішніх перетворень безпосередньо впливають не лише на реалістичність цілі 2030 року, а й на потенційний масштаб еміграції. Проблеми, що гальмують реформи (корупція, слабке управління, відсутність економічних можливостей), є водночас і факторами, що виштовхують людей із країни.
Джерело фото: NewsMaker
Вступ Молдови до ЄС, швидше за все, призведе до нової хвилі еміграції. Очікується, що основною рушійною силою залишиться економічний фактор: значна різниця між Молдовою та країнами ЄС у рівні доходів і можливостях. Якщо Молдова вступить до ЄС, не вирішивши фундаментальних проблем, то привабливі фактори Євросоюзу (високі зарплати, кращі умови життя, верховенство права) виявляться незрівнянно сильнішими за слабкі утримуючі фактори на батьківщині, що майже напевно призведе до масового відтоку населення. Водночас є підстави вважати, що різкого сплеску не буде.
За словами Макухіна, широке поширення румунського громадянства серед громадян Молдови не лише стало фактором, який у певний період призвів до відтоку людей із країни, але й у перспективі може бути причиною, чому після вступу до ЄС нова хвиля не відбудеться.
«Ми й Північна Македонія перебуваємо у своєрідній ситуації: поруч із нами вже є країна, яка з низки історичних, політичних, мовних і культурних причин дозволяє розпочати процес інтеграції набагато швидше. За неофіційними оцінками, 800 тис. громадян Молдови мають румунські паспорти. З Північною Македонією складніше, але принцип той самий: частина людей отримали болгарські документи», — розповів Макухін, звернувши увагу на те, що у Польщі та країн Балтії такого сусіда-інтегратора не було.
Тому соціолог вважає, що у громадян Молдови немає особливих причин виїжджати з країни після вступу до Європейського Союзу. «Чому вони не виїхали вже зараз, якщо у них вже є румунський, польський, угорський чи німецький паспорт? Є категорія людей, які з ідеологічних чи особистих причин не хочуть отримувати румунське громадянство. Але я сумніваюся, що відтік після вступу до ЄС буде великим, оскільки це не вкладається в звичайну логіку. Важко уявити, що є багато людей, які хочуть виїхати, при цьому у них є паспорт ЄС, але вони принципово чекають вступу Молдови до ЄС. Я припускаю, що є частина людей із такою мотивацією, але статистично це не надто велика група людей», — вважає експерт.
Подолання демографічного виклику
Історія Молдови з 1991 року нерозривно пов’язана з еміграцією. Спричинена наслідками розпаду СРСР, економічними труднощами перехідного періоду й збереженням розриву в рівні життя з більш розвиненими країнами, вона перетворилася на масове явище, що охопило всі верстви суспільства. Наслідки цього процесу для країни глибокі й болісні: катастрофічне скорочення й старіння населення, «витік мізків», деформація ринку праці, соціальні витрати, пов’язані з розділенням сімей. І хоча грошові перекази мігрантів відіграють важливу роль у підтримці економіки й рівня життя, вони не можуть компенсувати довгострокову шкоду від втрати людського капіталу.
Джерело фото: AirMoldova
Досвід країн Центральної та Східної Європи показує, що вступ до ЄС і здобуття свободи пересування часто призводять до різкого сплеску еміграції, особливо за наявності значних економічних диспропорцій. Але з часом, за умови успішного внутрішнього розвитку, міграційні потоки можуть стабілізуватися або навіть змінити напрямок.
Макухін вважає, що у Молдови є можливість пом’якшити депопуляцію країни, але йдеться не про підвищення народжуваності. Соціолог упевнений, що спроби влади змусити народжувати не працюють, скорочення освіти для жінок — тим більше, а заборони абортів призводять до зростання материнської й дитячої смертності. «Немає країни, де народжуваність “злетіла” б із 1,7 до 2,1 просто тому, що щось підкрутили. Зазвичай зростання пов’язане з міграцією молодих людей», — пояснив експерт.
Він пропонує зосередитися на залученні іноземців до Молдови. «Ми можемо залучати мігрантів, але важливо, щоб це були не лише робітники типу “копайте від світанку до паркану”, а люди, які хочуть навчатися. Бо міграція через освіту — найм’якша й найуспішніша форма інтеграції. У нас в університетах є освітні програми англійською, французькою, намагаються запустити й німецькою. Цей напрям треба посилити. Коли людина навчається тут, вона вивчає мову, розуміє, як влаштоване суспільство. Така міграція менш травматична і для неї, і для приймаючої країни», — зазначив Макухін.
За його словами, не варто боятися, що до Молдови приїдуть бідні громадяни з інших країн заради того, щоб сидіти тут на допомозі з безробіття, оскільки в цьому сенсі Молдова зовсім не приваблива: допомога зараз становить 600 леїв на місяць.
Однак, сьогодні Молдова стоїть на критичному роздоріжжі. Перспектива членства в ЄС до 2030 року відкриває історичні можливості для модернізації та підвищення добробуту, але водночас несе в собі демографічні ризики. Успіх європейського проєкту для Молдови залежатиме не лише від формального перетину порогу ЄС, а й від здатності країни впоратися з викликом еміграції.
Урешті-решт європейське майбутнє Молдови залежить від того, чи зможе країна побудувати суспільство й економіку, в яких її громадяни, попри відкриті двері до Європи, захочуть залишатися вдома, працювати й розвиватися на батьківщині. Це вимагає не лише політичної волі й зусиль самої Молдови, а й стратегічного й далекоглядного підходу з боку Європейського Союзу, щоб інтеграція призвела до сталого процвітання молдован удома, а не просто полегшила їм шлях за кордон.
Текст: Олександр Нугманов
За підтримки Медіамережі
