Проспект Миру у Донецьку. Фото: Валерій Дєд
«Депресивний регіон», «промисловий занепад», «ностальгія за СРСР» — ці наративи, мов іржа, роками роз’їдали образ українського Донбасу. Старанно культивовані спочатку місцевими елітами для політичних торгів, а згодом підхоплені та роздмухані до апокаліптичних масштабів російською пропагандою, вони мали на меті створити ілюзію розпачу. Малювалася картина краю, що помирав на узбіччі історії, нібито не маючи іншого шляху, окрім як впасти в обійми Москви. Однак реальний Донецьк останнього десятиліття перед війною 2014 року був динамічною антитезою цьому міфу. Це було місто, яке, долаючи важку спадщину 90-х, шукало нові шляхи, модернізувалося, інтегрувалося в український та європейський простір. Його історія — це не розповідь про занепад, а драма обірваного польоту.
Бізнес-столиця Сходу
Хоча вугільна промисловість залишалася символом регіону, економіка Донецька в 2000-х — на початку 2010-х демонструвала помітну диверсифікацію. Місто перетворювалося на потужний фінансовий, діловий та торговельний центр Східної України. Вирішальну роль у цьому відігравали великі фінансово-промислові групи, які модернізували промисловість та розвивали нові напрямки.
Сергій Тарута, один із ключових бізнесменів та політичних діячів регіону того часу, згадує: «Це було одне із, мабуть, найбільш розвинутих великих міст України, яке дуже динамічно розвивалося. Бізнес був соціально активний і практично на очах розвивалося місто, особливо з 2000 по 2010-2014 роки. З’явилися великі донецькі компанії, що платили значні податки та мали глобальний вимір. Це і ІСД, яка була найбільшою приватною металургійною компанією з колосальним оборотом. Так з’явився Метінвест, СКМ, Укрпідшипник, АРС і багато-багато інших…».
Заснована у 2006 році «АПК-ІНВЕСТ» стрімко стала лідером аграрного ринку. Модернізувався завод «Nord», що випускав сучасні холодильники, морозильні камери та іншу побутову техніку, а кондитерська фабрика «АВК» здобула популярність не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Сквер кондитерської фабрики “КОНТІ”. Фото: Валерій Дєд
Спеціальні економічні зони «Донецьк» та «Азов», хоч і функціонували в рамках специфічної регіональної моделі, все ж створювали певні стимули. За словами Тарути, попри певні недоліки законодавства («цей закон мав дірки, і цими дірками з точки зору, як уникати податків, користувалися»), вони все ж виконали своє призначення. Були залучені інвестиції, які створили нові робочі місця та забезпечили збільшення податкових надходжень до бюджету.
Невипадково журнал «Фокус» неодноразово визнавав Донецьк одним із найкращих міст для ведення бізнесу та найбагатшим в Україні. Навіть світові гіганти, як Cargill, мали тут значні активи — завод з переробки насіння соняшнику в Донецьку, побудований у 2000 році, був одним із найбільших у регіоні (на жаль, після окупації 2014 року компанія втратила над ним контроль, а в 2022 році він був «націоналізований» окупантами).
Показником ділової активності та зростання добробуту була вартість комерційної нерухомості. Ще у 2012 році Донецьк посідав друге місце в Україні після Києва за вартістю оренди торгових площ, випереджаючи інші міста-мільйонники. Катерина Жемчужникова, громадська активістка з Донецька, підтверджує: «У нас середньостатистичні зарплати в Донецьку були одні з найвищих по Україні. Мешканці отримували хороші гроші, мали хорошу роботу, і ті, хто досягав такого рівня достатку, природно прагнули до його покращення. Місто ж успішно відповідало цим викликам розвитку».
Парк біля “Донбас Арени”. Фото: Валерій Дєд
Вечірній кальміус. Фото: Валерій Дєд
Відкривалися сучасні торговельно-розважальні центри (як «Донецьк-Сіті»), ресторани, готелі міжнародних мереж. До міста заходили відомі світові бренди (наприклад, Zara, Marks & Spencer, McDonald’s та інші), що свідчило про зростання купівельної спроможності та інтеграції у глобальні споживчі тренди. Попри збереження промислового ядра Донецьк переставав бути суто промисловим центром, набуваючи рис сучасного європейського мегаполіса з потужним середнім класом.
Спорт, культура, ідентичність
Донецьк за часів незалежності гучно заявив про себе як про потужний спортивний центр. Світовий рекорд Сергія Бубки та його турнір «Зірки Жердини», олімпійське золото Лілії Подкопаєвої, яскраві перемоги легкоатлетки Ольги Саладухи, успіхи хокейного «Донбасу» та баскетбольного «Донецька» — все це формувало позитивний імідж.
“Донбас Арена”. Фото: FC Шахтар
Апогеєм стала перемога ФК «Шахтар» в Кубку УЄФА 2009 року — перший єврокубковий трофей в історії незалежної України. Ультрасучасна «Донбас Арена», відкрита 2009 року під виступ Бейонсе, яка пізніше приймала концерт Ріанни, стала символом амбіцій і гордості. Виступи «Шахтаря» в Лізі Чемпіонів на цій арені давали донеччанам відчуття причетності до великого європейського футболу.
Бейонсе на “Донбас Арені” Фото: Сергій Ваганов
Культурне життя також не стояло на місці. Поряд з відомим оперним театром, що приймав міжнародний фестиваль «Зірки світового балету», розвивалася й сучасна сцена. Арт-клуби, як «Ліверпуль», приймали топ-гурти української сцени: «Скрябіна», «Бумбокс», «ДахаБраха», «Тартак». Письменник Сергій Жадан збирав повні зали.
Унікальним центром став фонд «Ізоляція» на території колишнього заводу — простір для виставок, перформансів, лекцій, які приваблювали художників з усієї країни. «”Ізоляція” на початку свого створення стала настільки популярною, що організатори навіть запровадили безкоштовний транспорт для відвідувачів на деякі акції. Потік людей вимірювався тисячами. Тому говорити про те, що місто було якесь занепале — це абсолютно не відповідає дійсності», — зазначає Катерина Жемчужникова.
Культурні івенти у платформі культурних ініціатив “Ізоляція”. Фото: “Ізоляція”
Попри поширені стереотипи, українська ідентичність була присутня у Донецьку. Яскравим свідченням цього став факт, що ще у 2007 році у місті розгорнули гігантський державний прапор, який довгий час був найбільшим прапором України (30 на 45 метрів). Цей прапор, занесений до Книги рекордів України, був пошитий вдовою донецького шахтаря, пенсіонеркою Марією Бєлятковою та створений з ініціативи Спілки творчої молоді Донбасу.
Протести чорнобильців, Донецький Євромайдан та мітинги за єдину Україну яскраво продемонстрували наявність значної частини суспільства з проєвропейськими поглядами та почуттям власної гідності. Донеччани виходили на вулиці, відстоюючи свої переконання та прагнення до європейського майбутнього України, що руйнувало стереотипне уявлення про одностайну підтримку проросійського курсу в регіоні та свідчило про глибоке вкорінення демократичних цінностей серед місцевого населення.
Євро 2012 та тіньова сторона розвитку
Найяскравішим свідченням модернізації, але водночас і оголенням проблем регіону, стала підготовка до Чемпіонату Європи з футболу 2012 року. З одного боку, місто отримало інфраструктуру світового рівня: новий аеропорт імені Прокоф’єва (вартістю майже 7 млрд грн), ультрасучасну «Донбас Арену», реконструйовані дороги, вокзали, швидкісний Hyundai до Києва.
Донецький аеропорт “до” початку російської гібридної агресії на Донбасі. Фото: telegram donetch
З іншого боку, ще у 2012-2013 роках лунала обґрунтована критика щодо «гігантоманії» та непрозорості витрат, пов’язаних із підготовкою. Нові термінали аеропорту та залізничного вокзалу, збудовані під егідою тодішньої влади Партії регіонів, часто виглядали надмірно великими для реальних потреб міста, а деякі їх частини так і не запрацювали повноцінно після турніру. Знесення зручного Путилівського автовокзалу стало символом сумнівних пріоритетів.
Опоненти вказували, що мільярди, витрачені на «одіозні» об’єкти, можна було спрямувати на гострі соціальні потреби — дитсадки, школи, медицину. Ця критика відображала глибші проблеми олігархічної системи, корупційних ризиків та впливу «кланів», успадкованих з 90-х, які особливо проявилися під час масштабних державних інвестицій.
Проте, попри побоювання, чемпіонат пройшов успішно. Тисячі іноземних вболівальників побачили сучасне, гостинне європейське місто. Донецьк відчув себе частиною великого континентального свята. Катерина Жемчужникова порівнює атмосферу Євро 2012 у Донецьку з «бразильським карнавалом» — святом життя, яке об’єднало людей незалежно від мови чи культурних відмінностей.
“Донбас Арена”. Фото: FC Шахтар
«Я пам’ятаю Євро як справжнє свято. Це було щось глобальне — на кшталт бразильського карнавалу. Люди виходили на вулиці, спілкувались, навіть не знаючи англійської. Попри мовні бар’єри, якось знаходили спосіб порозумітися — на жестах, на емоціях. Це було неймовірно, бо давало змогу побачити, як живуть інші, відчути простір одне одного, зрозуміти, чим ми відрізняємось — і, що важливіше, чим ми схожі. Ми всі різні, живемо в різних країнах, але залишаємося людьми», — каже Катерина і також пригадує спонтанний волонтерський рух, коли місцеві мешканці безкоштовно приймали вболівальників, водили на екскурсії, допомагали з перекладом і щиро намагалися показати місто з ліпшої сторони.
Жемчужникова згадує, як Євро змінило сприйняття міста: «Вважається, що Донецьк — індустріальне, “сіре”, пострадянське місто. Але саме Євро 2012 показало, що це зовсім не так. Донецьк тоді був яскравим, живим і відкритим». Багато експертів відзначали високий рівень його проведення. Зокрема, якість інфраструктури, як-от стан газону на «Донбас Арені». Сильна злива під час матчу групового етапу між Францією та Україною не завадила продовжити футболістам гру вже за 15 хвилин після її піку. Газон донецького стадіону, як визнавали фахівці, не поступався найкращим аренам світу.
Отже, критика стосувалася неефективності, корупційних ризиків та пріоритетів влади, пов’язаної з місцевими кланами, а не факту модернізації. Інфраструктура була створена і служила місту до 2014 року. Проблеми Донецька були типовими для олігархічної системи тогочасної України, але вони існували паралельно з модернізацією, а не замість неї.
Майбутнє, яке не настало
Динаміка розвитку Донецька до 2014 року визначалася не лише вже реалізованими проєктами, а й амбітними планами на майбутнє, які свідчили про впевненість міста у своєму потенціалі та прагнення до подальшої модернізації. На жаль, російська агресія перетворила ці мрії на примари незавершених будівництв та вічних проєктів на папері.
- «Кальміус Арена» – хокейні амбіції. Одним з наймасштабніших проєктів, що стартував незадовго до війни, було будівництво нової багатофункціональної льодової арени «Кальміус Арена». Її почали зводити у 2013 році, плануючи завершити до чемпіонату Європи з баскетболу 2015 року, який мав приймати Донецьк. Арена мала стати домашнім майданчиком для успішного хокейного клубу «Донбас», дозволивши йому повноцінно конкурувати на найвищому рівні та приймати міжнародні змагання. Це був символ спортивних амбіцій міста, що виходили далеко за межі футболу. Війна зупинила будівництво на початковому етапі.
Проект “Кальміус Арени” у Донецьку. Ілюстрація із сайту ХК “Донбас”
- Міжнародна Григор’ївська школа – інвестиції в освіту. Показовим є проєкт Міжнародної Григор’ївської школи (International Grigoriev School) – сучасного освітнього закладу, збудованого за приватні кошти з розрахунком на міжнародні освітні програми. Навесні 2014 року школа була фактично добудована і готувалася прийняти перших учнів 1 вересня. Цей проєкт свідчив про появу в місті запиту на якісну освіту західного зразка та готовність інвестувати в людський капітал. Війна не дала їй відчинити свої двері, а її територія з часом заросла бур’янами.
Проект Міжнародної Григор’ївської школи
- Сучасне житло. Активно розвивався і ринок житлової нерухомості преміум-класу. Розпочалося будівництво таких амбітних житлових комплексів, як «Герц-Парк» та «Квартал Люксембург». Ці проєкти мали не лише задовольнити попит на якісне житло, а й змінити архітектурний вигляд міста, зокрема його центральної частини та набережної річки Кальміус, зробивши його більш сучасним та футуристичним.
- Вічні проєкти – музей, ЦУМ та метро. Крім нових будівництв, існували й плани щодо модернізації вже існуючих знакових об’єктів та реалізації давніх мрій. Обговорювалася реконструкція Центрального універмагу – однієї з архітектурних домінант центру міста. Залишалися в планах проєкти будівництва нового, сучасного Художнього музею. І, звісно, донецьке метро – багатостраждальний задум, про який говорили десятиліттями ще з радянських часів, але який так і не зрушив з мертвої точки через брак фінансування та складні геологічні умови. До війни ще жевріла надія на його реалізацію, можливо, у вигляді наземного або легкого метро.
Наявність цих амбітних планів є ще одним яскравим свідченням вектора розвитку, яким рухалось місто. Але війна 2014 року стала жорстоким обривом цих задумів, перетворивши потенційні точки зростання на символи втрачених можливостей та недобудовані руїни.
Спотворена пам’ять
Донецьк зразка 2014 року був містом контрастів, складних викликів, але головне — містом динамічного розвитку та європейських амбіцій. Аеропорт, стадіон, світові зірки спорту та музики, сучасний бізнес, унікальні культурні центри — все це реальність, що спростовує пропагандистський міф про «депресивний», «занепадаючий» регіон, який нібито прагнув лише «повернутися в Росію». Зводити все до криміналу та корупції також означає ігнорувати реальний прогрес та грати на руку тим, хто прагне стерти пам’ять про український Донецьк. Це був невід’ємний осередок України, який, долаючи спадщину минулого, рухався вперед.
Парк на тлі терикону. Фото: Валерій Дєд
Російська агресія 2014 року обірвала цей рух. Його символом став зруйнований Донецький аеропорт, який 242 дні героїчно захищали українські «кіборги», та перетворення арт-центру «Ізоляція» на страшну катівню бойовиків «ДНР». Окупація принесла не «порятунок», а руйнацію, відособлення, безправ’я та економічну стагнацію. Контраст між виступом Бейонсе на сяючій «Донбас Арені» та «гуманітарними конвоями», комендантською годиною, парадами старої радянської техніки та обіцянками «відбудови» як символами «русского мира» — промовистий. Він не «врятував» Донецьк від занепаду, він сам приніс загибель і руйнацію туди, де, попри всі проблеми, було життя, розвиток і плани на майбутнє.
Пам’ять про справжній, український Донецьк до 2014 року — з усіма його успіхами та проблемами — це не лише ностальгія. Це доказ злочину агресії, спростування брехні та аргумент на користь майбутнього звільнення та відродження міста.
