Трамп і Путін. Ілюстрації створені автором за допомогою ШІ
У заплутаному плетиві сучасної геополітики, де лінії фронту проходять не лише полями битв, а й коридорами влади та інформаційними мережами, визріває загроза, здатна спричинити тектонічний зсув у самих основах світового порядку.
Стратегічна важливість Криму
Гіпотетичний, але вже не фантастичний відхід Вашингтона від багаторічної політики невизнання анексії Криму, незалежно від конкретних мотивів чи обставин, які можуть до цього призвести, може стати подією, що матиме далекосяжні та руйнівні наслідки не лише для України, а й для всієї сучасної системи міжнародних відносин. Якою може бути ціна такого кроку і як Україні вибудовувати свою стратегію, зокрема у відносинах зі Сполученими Штатами, в цій новій реальності?
Аби зрозуміти ставки у цій небезпечній грі, необхідно усвідомити, чому Крим є настільки критично важливим для Росії, що вона готова йти на безпрецедентну конфронтацію, а певні сили у Вашингтоні можуть розглядати його як ціну за угоду. Відповідь виходить за межі імперських міфів про «сакральну Корсунь».
Крим — це ключовий військово-стратегічний плацдарм. Контроль над півостровом — це контроль над північною частиною Чорного моря, можливість проєктувати військову силу на Середземномор’я, Близький Схід та Балкани. Саме звідси, зокрема з районів Джанкоя та мису Чауда, Росія систематично завдає ударів по Україні, використовуючи як ударні дрони «Шахед», так і оперативно-тактичні ракетні комплекси «Іскандер-М». Ці квазібалістичні ракети, що долітають до Одеси, Миколаєва чи Запоріжжя за лічені хвилини, становлять серйозну загрозу, оскільки їх перехоплення є надзвичайно складним завданням для української ППО.
Контроль над півостровом — це контроль над північною частиною Чорного моря. Ілюстрації створені автором за допомогою ШІ
Як зазначив речник ВМСУ Дмитро Плетенчук, Росія використовує Крим як майданчик для запуску «Іскандерів», щоб скоротити відстань та час реакції. Розгорнуті на півострові системи ППО (С-300, С-400) та ракетні комплекси створюють потужну зону заборони доступу, кидаючи виклик свободі судноплавства та безпеки східного флангу НАТО. Втрата цього «незатоплюваного авіаносця» для Москви — це не лише ідеологічна, а й важка військова поразка.
Каскад глобальних наслідків
Водночас, Крим — це важливий інструмент внутрішньої політики та ідеології в Росії. Анексія 2014 року дозволила консолідувати суспільство навколо імперського реваншизму. Утримання півострова під російським контролем залишається елементом пропаганди, що мобілізує суспільство навколо ідеї «величі Росії». Саме тому визнання його російським з боку США стало б величезною геополітичною та символічною перемогою для Кремля.
Можливість визнання Сполученими Штатами російського суверенітету над Кримом – це не просто політичний маневр чи болюча поступка в пошуках миру.
Це потенційний перехід через Рубікон, за яким звичний світовий порядок, заснований на правилах і міжнародному праві, може почати розсипатися, як картковий будиночок під поривом штормового вітру.
- Нормалізація агресії та руйнація міжнародного права. Якщо найпотужніша держава світу погоджується з тим, що кордони можна перекроювати силою, це підриває саму основу міжнародного права. Це відкриває скриньку Пандори для ревізіоністських сил по всьому світу, заохочуючи їх до спроб силового перегляду кордонів. Як зазначають аналітики дослідницького Інституту Роберта Ленсінга, це може спровокувати гонку озброєнь, в тому числі ядерних, серед країн, що втратять віру в міжнародні гарантії.
- Неминуча ерозія єдності Заходу. Важко уявити, що всі європейські союзники мовчки погодяться з таким рішенням, яке суперечить фундаментальним принципам Гельсінського акту. Розкол у позиціях щодо Росії поглибиться, а ефективність санкційного тиску, що й так викликає дискусії, буде зведена нанівець. Трансатлантична солідарність, що була опорою європейської безпеки десятиліттями, може тріснути по швах.
- Створення реальної загрози в регіоні Чорного моря. Легітимізована (у Вашингтоні) російська військова присутність у Криму посилить тиск на Україну, Грузію, а також на членів НАТО – Румунію, Болгарію та Туреччину. Свобода судноплавства, критично важлива для світової торгівлі, опиниться під ще більшою загрозою.
- Для України наслідки будуть екзистенційними. Це не лише де-факто чи де-юре втрата території. Це підрив самої основи для будь-яких майбутніх переговорів, адже якщо один прецедент силового захоплення визнається, то чому не визнати й інші? Це деморалізація суспільства та удар по кримськотатарському народу. Зрештою, це питання майбутньої стратегії безпеки. Чи можна взагалі покладатися на міжнародне право та гарантії, чи єдиний шлях – це ставка на власну силу та, можливо, на найбільш радикальні засоби стримування?
Стратегія України. Що робити в умовах тиску?
Що може протиставити Україна та її союзники такому сценарію?
Утримання Криму та інших окупованих територій має стати максимально дорогим і «токсичним» для Росії. Ілюстрації створені автором за допомогою ШІ
Стратегія має бути комплексною та не обмежуватися дипломатичними протестами.
- Формування «міжнародного фронту невизнання», неформальної, але дієвої коаліції, що буде виступати єдиним фронтом проти легітимації анексії. Необхідно проактивно працювати з країнами, для яких непорушність кордонів та міжнародне право є наріжним каменем зовнішньої політики. Це не лише традиційні західні союзники (Велика Британія, Канада, Франція, Німеччина, Польща, країни Балтії), але й потенційно країни Азії, Африки, Латинської Америки, які самі мають непросту історію боротьби за суверенітет (Індія, Мексика, Японія, Південна Корея, країни АСЕАН). Ключовий аргумент для залучення цих країн – це загроза створення прецеденту, який може бути використаний проти них самих. Якщо одна велика держава може силою перекроювати кордони, а інша велика держава це визнає, то це підриває безпеку всіх, особливо тих, хто має складних сусідів або внутрішні територіальні питання.
- Ключовим напрямком протидії має стати робота всередині США, де громадська думка та позиція Конгресу можуть створити значні перепони для реалізації політики визнання. Останнє опитування NBC News (березень 2025 року) демонструє цікаву картину: 61% американських виборців симпатизують Україні, і лише 2% – Росії. Це створює унікальний конфлікт між настроями виборців та їхнім сприйняттям позиції президента. Цей розрив є потенційним важелем впливу. Українська стратегія має бути спрямована на те, аби цей суспільний запит на підтримку України трансформувався в реальний політичний тиск. Хоча Президент США має виконавчу владу визнавати територіальні зміни, американська система стримувань та противаг надає Конгресу США потужні інструменти впливу. Саме законодавча гілка влади контролює бюджет, ухвалює закони (які можуть кодифікувати політику невизнання та санкції, маючи вищу силу за президентський указ) та здійснює парламентський контроль через слухання та розслідування. Враховуючи, що навіть серед республіканців немає єдності в українському питанні (53% республіканців з вищою освітою симпатизують Україні за даними NBC News), системна робота з обома партіями, профільними комітетами та групами підтримки України є пріоритетом для створення законодавчих і політичних бар’єрів на шляху визнання. Не менш важливим є діалог з американським експертним середовищем, впливовими ЗМІ та активне залучення української діаспори – ці майданчики формують порядок денний та довгострокове сприйняття, апелюючи до фундаментальних цінностей та інтересів самих Сполучених Штатів. Важливо донести, що російські псевдореферендуми – це юридично нікчемна імітація, тоді як потенційне визнання США – це політичний акт з руйнівними наслідками, які можна і треба обмежувати.
- Підвищення ціни окупації для РФ. Необхідно зробити утримання Криму та інших окупованих територій максимально дорогим та «токсичним» для Росії та будь-яких її міжнародних партнерів. Це може включати як продовження каліброваних військових дій проти легітимних цілей на окупованих територіях, так і посилення юридичного тиску (міжнародні суди, арбітражі) та економічної ізоляції (цільові санкції проти компаній, що працюють в Криму).
- Збереження українського Криму в порядку денному. Не дати світу забути про півострів. Постійно нагадувати про порушення прав людини, мілітаризацію, екологічні проблеми через інформаційні кампанії, культурну дипломатію. Підтримувати зв’язок з населенням в окупації. Розробляти та публічно обговорювати реалістичні плани майбутньої реінтеграції.
- Ставка на власну стійкість. Найголовніше – це внутрішня сила України. Розвиток економіки, зміцнення армії, боротьба з корупцією, консолідація суспільства – це те, що робить Україну суб’єктом, а не об’єктом міжнародної політики, і є найкращою відповіддю на будь-які зовнішні виклики.
Гра в довгу
Навіть якщо визнання не відбудеться негайно через позицію Києва чи опір всередині США, сама серйозність обговорення такого сценарію вже має руйнівний вплив. Україна, яка спирається на міжнародну підтримку принципу територіальної цілісності, раптом опиняється в ситуації, коли її ключовий союзник публічно ставить цей принцип під сумнів. Своєю чергою, союзники США, особливо в Східній Європі, починають сумніватися в надійності американських гарантій безпеки. Якщо Вашингтон готовий пожертвувати територіальною цілісністю України заради угоди з РФ, чи не опиняться вони завтра у подібній ситуації, коли їхні гарантії безпеки виявляться лише рядками на папері?
Адміністрація Трампа може розглядати такий прагматизм як ціну за швидке припинення вогню, своєрідний геополітичний розрахунок, де тимчасовий спокій переважує довгострокові принципи. Проте історія невблаганно свідчить, що поступки агресору, зроблені коштом міжнародного права, рідко ведуть до тривалого миру — вони, радше, розпалюють апетити та готують ґрунт для нових, ще масштабніших конфліктів. Чи не стане така «угода» тим самим троянським конем, що принесе не стабільність, а хаос у вже хиткий світовий порядок?
Історія, зрештою, не є застиглим монументом, вона — ріка, що постійно змінює своє русло під впливом незліченних чинників. Жодне політичне рішення, навіть ухвалене найвпливовішою державою, не є остаточним вироком. Для України це означає необхідність балансувати на лезі ножа: поєднувати непохитну принциповість у захисті свого суверенітету з максимальною гнучкістю та винахідливістю у пошуку підтримки та вибудовуванні стратегії виживання у цій новій, небезпечній реальності. Це шлях, де кожен крок вимагає прорахунку, а ставки надзвичайно високі. Тому довгострокова, адаптивна та асиметрична стратегія, спрямована на проактивне створення умов для відновлення справедливості, стає не просто вибором, а життєвою необхідністю.
Автор: Дмитро Бєлік
