Самотність, низькі пенсії та втрачений будинок — так виглядає повсякденність для багатьох людей похилого віку в Україні, особливо для тих, хто постраждав від війни. У відповідь на ці виклики в різних регіонах країни створюються будинки милосердя, де літні та внутрішньо переміщені особи отримують дах над головою, догляд та підтримку.
Ідея таких притулків нерозривно пов’язана з ім’ям Сергія Косяка — священника, волонтера та громадського діяча з Донецької області. Ще до повномасштабного вторгнення він звернув увагу на велику кількість самотніх людей похилого віку в селі Гранітне (на 2025 рік — тимчасово окупована територія).
Косяк, пастор Євангельської церкви з Донецька, став відомим по всій Україні після захоплення бойовиками за організацію молитовного марафону за мир і єдність країни у 2014 році. Серед учасників марафону був також релігієзнавець Ігор Козловський, який пізніше майже два роки провів у полоні та звільнений за обміном.
З того часу Сергій присвятив себе волонтерській діяльності, допомагаючи громадянам України. Попри переїзд до сім’ї до Німеччини, він продовжив активну роботу в обох країнах: організовував табори для дітей із прифронтових районів, відкривав пекарню та пральню у Мар’їнці. 2018 року він видав книгу «Донбас, якого ти не знав». З 2023 року він із командою розвиває проєкт «Будинки милосердя» — притулки для самотніх літніх та біженців. Також він очолює європейський підрозділ організації LYNC.
Історія, яка почалася з молитви
«Вперше з проблемою покинутих людей похилого віку ми зіткнулися у 2019 році, коли приїхали з гуманітарною місією до невеликого села. Я як соціальний працівник пройшовся будинками, де живуть самотні люди похилого віку, і просто жахнувся від нелюдських умов їхнього життя», — згадує Сергій.
Особливо його вразив випадок з незрячою бабусею, яку формально доглядав син.
«Цією бабусею “опікувався” син-алкоголік тільки заради її пенсії. У крихітній кімнаті три на три метри панували жахливі запахи, нестерпні антисанітарні умови. Я зайшов ще в один будинок і побачив ту саму картину: злидні, розруха, розпач і нікому не потрібна», — розповідає Косяк.
Тоді він не стримав сліз і звернувся подумки до Бога, питаючи, як таке можливо в його країні. Рішенням стала ініціатива церкви — хоч би комусь допомогти.
Повернувшись додому, він обговорив це із дружиною, і вони вирішили діяти. 2020 року, продавши майно, вони купили будинок у селі та відкрили перший притулок для п’ятнадцяти одиноких пенсіонерів. Пізніше почали допомагати й іншим — щодня привозили гарячі обіди, узимку — вугілля для опалення. Усе це тривало на початок повномасштабної війни.
«На початок 2025 року ми маємо сім працюючих будинків милосердя в різних областях України, в яких проживає близько 135 осіб. І ще за дві ми зараз робимо ремонт, кожен із них розрахований на 40–50 осіб», — розповідає Сергій Косяк.
Він наголошує, що тисячі літніх українців опинилися без засобів для існування та без підтримки. Їх пенсій, у середньому близько 50 доларів, недостатньо навіть на оренду житла чи купівлю ліків. За даними Пенсійного фонду України, майже 400 тисяч осіб отримують менше ніж 2300 гривень на місяць.
Гелетинці: як звалище перетворилося на будинок для людей похилого віку
Одним із таких притулків став будинок милосердя у селі Гелетинці Хмельницької області, де нині мешкає близько сорока людей.
«У нас постояльці з багатьох регіонів України — і з Івано-Франківська, і переселенці, і з інвалідністю, люди після операцій. Основна категорія – це важкі пацієнти, які лежать, ходячи мало. Ті, хто може ходити, часто страждають на хворобу Альцгеймера», — розповідає Олександр Дорощак, директор установи.
Він згадує, як все починалося: «На цій території ви можете не повірити… Тут колись було звалище. Тут не було ні вдома, ця будівля була взагалі напіврозсипана».
Завдяки підтримці фонду Link Community та особистої участі Сергія Косяка будівлю відновили та відкрили фельдшерський пункт, доступний також місцевим мешканцям.
«Село знаходиться далеко від міста, тут більше проживає людей похилого віку, які постійно потребують ліків. Раніше лікарям навіть не було куди приходити — умови були жахливі. А тепер вони мають місце, куди прийти», — каже Олександр.
Повномасштабна війна, за його словами, поставила перед будинками допомоги важкі виклики. Перші місяці після вторгнення супроводжувалися гострим стресом та нестачею ліків для постояльців.
«Війна вплинула на все. До війни ми знали, де взяти фінансування, до кого звернутись. З початком війни за секунду просто все зупинилося. А людей треба годувати, оплачувати комунальні послуги, купувати дрова тощо. Витрати колосальні», — ділиться він.
Гостям пропонують повноцінний догляд: харчування тричі на день, гігієнічні процедури та щоденний медичний огляд від фельдшера.
«Нашим постояльцям потрібен постійний догляд, щоб людину вимили, поміняли памперс, щоб нагодували тих, хто не може їсти самостійно. А найголовніше — людям треба дати надію, що вони потрібні, просто сісти та вислухати», — наголошує Олександр Дорощак.
Марія Олександрівна, одна із мешканок, з вдячністю ділиться враженнями:
«У нас не пансіонат, а справжній санаторій! Для всіх відкритий і для молодших, і для старших, і для слабких. Обіди завжди дуже смачні».
Служіння замість розпачу: як переселенці допомагають іншим
Пастор Олег Костенюк із Кременчука розповідає про будівництво будинку для літніх та переселенців:
«Ми звели спочатку невеликий будиночок для них на шість квартир. Цей будиночок уже заселений, люди мешкають там. Але проблема залишилася, бо люди продовжують їхати, і не лише молоді сім’ї, а й люди похилого віку та люди з інвалідністю. Тому на церковній раді було вирішено розпочати будівництво другого будинку».
Новий будинок буде поділено: на першому поверсі оселяться люди похилого віку, а на верхніх — багатодітні сім’ї. Загальна місткість — близько 80 осіб. Вже зведено стіни та підведено комунікації, залишилося виконати внутрішні роботи.
На будівництві зайняті переважно переселенці. Геннадій із Сіверськодонецька ділиться своєю історією:
«Було шестеро дітей. Один син загинув у березні 2022 року, коли евакуював людей із Ірпеня, потрапив під мінометний обстріл. Він саме виводив жінку з трьома дітьми. І всі вони загинули від вибуху».
Олена з Маріуполя розповідає:
«Мій будинок зруйнували. Це вже шосте місто, куди я приїхала. Тут мені дадуть кімнату, де буде жити. Я відчуваю надію. Розумію, що мій справжній дім буде лише на небі, а й на землі важливо мати хоч якийсь притулок».
У невеликому будиночку поряд уже оселилися троє жінок. Серед них — Тетяна з Маріуполя. Вона каже, що знайшла тут не лише дах, а й можливість допомагати іншим:
«З Іриною Антонівною (мова про сусідку по будиночку — ред.) ми почали відвідувати військових у шпиталі. Я граю на бандурі, розповідаю про молитву матері та дякую їм за те, що вони захищають нашу Батьківщину».
Олег Костенюк упевнений: без цих будинків багато хто опинився б на вулиці, на самоті та в бідності.
«Люди, які перебувають тут, залишили без допомоги, без захисту, без можливості існування. Тільки можливість тут жити дає їм шанс не померти десь наодинці зі своїми хворобами та проблемами. Це єдиний вихід, щоб продовжувати жити на цій землі до кінця. І ці люди отримали шанс на гідне життя лише завдяки підтримці небайдужих сердець», — наголошує він.
На завершення Сергій Косяк ділиться своєю головною метою — зробити так, щоб кожна людина похилого віку в Україні відчувала турботу. Він переконаний, що до цього мають бути залучені не лише держава, громади та благодійні організації, а й Церква.
«Проблема самотніх покинутих людей похилого віку була і є в Україні, її просто намагаються не помічати — це “люди-невидимки”. Усі вдають, що їх не бачать — ні держава, ні родичі, ні суспільство, ні Церква. Я закликаю всіх побачити цю проблему та докласти зусиль до її вирішення. І наш досвід служіння доводить, що допомогти цим людям можна!», — каже Сергій Косяк.
