Аарон Маккенна покинув рідний Монахан – тихе містечко рівно посередині між Белфастом і Дубліном, де мешкає менш як вісім тисяч осіб – у 16 років, у пошуках більш серйозних можливостей у боксі.
Разом із батьком Фергалом і братом Стівеном він вирушив до Лос-Анджелеса – світової столиці шоу-бізнесу. Зміна була колосальною, але, як виявилося, на краще.
Зараз йому 25, і він переконаний: дев’ять років, проведених у спарингах з елітними бійцями та під керівництвом легендарних тренерів на кшталт Роберта Гарсії та Фредді Роуча, ідеально підготували його до пікової фази кар’єри.
– В Америці найкращі спаринги у світі, – продовжує Маккенна. – Щодня думаєш: хто тепер зайде в зал? Я почав спарингувати з чемпіонами світу ще в 16. Уже в цьому таборі в мене було багато раундів із бійцями найвищого рівня, зокрема із залу Бо-Мака.
– Минулого року я спарингував із Теренсом Кроуфордом у Вегасі. Це був дуже корисний досвід перед його боєм з [Ісраїлом] Мадримовим. Я багато чому в нього навчився, він теж залишився задоволений, потім ділився порадами та зауваженнями. Усе це дає не тільки досвід, а й упевненість.
– Я тренувався рік із Робертом Гарсією, ще рік – із Фредді Роучем. Це неймовірний досвід, який мені навряд чи б десь ще вдалося отримати.
Зміна обстановки виявилася для Маккенни справжнім культурним шоком – зараз він живе в Лас-Вегасі.
– Це був різкий стрибок, – сміється він. – Адже я виріс посеред порожніх полів. А тут Санта-Моніка, Голлівуд, Беверлі-Гіллз… все це я раніше тільки у фільмах бачив. Ти не знаєш, чого очікувати, але озираючись назад – це було просто божевілля.
– Погода – це, звісно, величезна різниця порівняно з Ірландією. Там же постійний вітер, дощ. А тут ти прокидаєшся о 4 ранку і вже тепло – чудові умови для пробіжки. Сонце і спека дуже допомагають у тренуваннях.
Бокс не завжди був головною метою Маккенни. До професійного дебюту в 18 років він провів понад 160 боїв за збірну Ірландії в аматорах. Але в дитинстві він, як і його брати, пробував себе в інших видах спорту – карате і гельському футболі.
– Ми зі Стівеном і Гаррі, нашим братом, спочатку займалися карате – нам було років по п’ять-шість. Але екшену там було замало, стало нудно, – згадує він. – Я ще грав у гельський футбол. А ось у бокс прийшов у шість років і закохався відразу. В одинадцять остаточно вирішив, що це – моє, і відтоді жодного разу не пошкодував.
Бій Маккенни зі Смітом цілком може стати окрасою вечора. Обидва не схильні до зайвої тактики і діють агресивно. Маккенна розуміє: тепер, коли він опинився на одному з найгучніших майданчиків, важливо не тільки виграти, а й запам’ятатися.
– Я йду за нокаутом, – каже він із кам’яним обличчям. – У цій справі потрібно бути видовищним.
– Якщо ти виходиш просто щоб настріляти очки – це нецікаво. Люди заплатили свої кровні, щоб побачити шоу. Ми зобов’язані влаштувати їм видовище, повернути дух старої школи. Саме цього зараз не вистачає боксу.
Одно можно сказать точно: если Маккенна уверенно победит в субботу, средний вес получит глоток свежего воздуха. А его путь из Монахана в Вегас через Лос-Анджелес точно окажется не напрасным.
