Павло Піковець із сім’єю
Через важкі поранення тисячі українських військовослужбовців сьогодні змушені адаптуватися до нового життя. «Новини Донбасу» публікують кілька історій ветеранів з інвалідністю, у яких вони розповідають про найважливіші потреби та рівень соціальної підтримки.
Деякі з бійців, які отримали інвалідність, вказували на неприпустимість розриву, що існує між пенсійним забезпеченням найманих працівників і ветеранів, з одного боку, та високопоставлених чиновників — з іншого. Інші наголошували на проблемах адаптації до мирного життя та необхідності активнішої участі держави в цьому процесі.
Також лунали скарги на розбіжності в суспільстві щодо ветеранів і випадки непорозуміння.
Як держава підтримує військовослужбовців з інвалідністю
Як держава підтримує військовослужбовців з інвалідністю? Ось кілька найважливіших видів допомоги. Військовослужбовці, які отримали інвалідність унаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, можуть розраховувати на одноразову виплату в розмірі від 250 до 400 прожиткових мінімумів для працездатних осіб — залежно від групи інвалідності. Зокрема: 1,2 млн грн належить ветеранам з I групою, 908 тис. грн — з II групою і 757 тис. грн — з III групою.
Також ветеранам з інвалідністю належить щомісячна пенсія, мінімальний розмір якої становить: 16,8 тис. грн для осіб з I групою інвалідності, 13,8 тис. грн — з II, і 9,4 тис. грн — з III. Суми можуть бути значно вищими, наприклад, до 27 тис. грн для I групи. Розмір виплат залежить від вислуги років, суми грошового забезпечення за останньою займаною посадою та інших чинників.
Учасники бойових дій та особи з інвалідністю внаслідок війни також мають право на безоплатні медикаменти, психологічну допомогу та санаторно-курортне лікування тривалістю від 18 до 21 дня, а в деяких випадках — до 35 днів. За мобілізованими зберігаються робоче місце та посада.
Крім того, держава і бізнес реалізують програми сприяння працевлаштуванню ветеранів з інвалідністю: навчання ІТ-спеціальностей, видача безоплатних ваучерів на перенавчання та здобуття нових професій. У шести областях України функціонують спеціалізовані автошколи МВС, де ветерани з інвалідністю можуть пройти безоплатне навчання на спеціально обладнаних автомобілях.
Сергій Копищик на фронті
Попри суттєву підтримку порівняно з іншими категоріями вразливих громадян, ветерани вказують на низку, на їхню думку, неприпустимих проблем. Гранатометник Сергій Копищик із Волинської області, який втратив обидві ноги і втратив зір на одне око, вважає, що система виплат ветеранам з інвалідністю потребує перегляду.
Молодий чоловік отримав важкі поранення влітку 2022 року, коли виконував бойове завдання разом із товаришами. Попри травми, Сергій не зламався: він одружився, виховує дитину і працює. Водночас його засмучує рівень забезпечення ветеранів. Він навіть подав петицію із закликом до влади збільшити пенсії для військовослужбовців, які отримали інвалідність.
На думку Сергія, багато ветеранів стикаються зі стресами і труднощами в адаптації до мирного життя, а наявні виплати не покривають реальні витрати на лікування та реабілітацію в умовах постійного зростання цін. Він також підкреслює необхідність індивідуального підходу до призначення виплат. За його словами, ветеран, який повністю втратив ногу, може отримувати вищу пенсію, ніж військовослужбовець із важчими травмами, але меншою вислугою.
Сергій Копищик із сім’єю
«А хто в цій ситуації, дійсно, не зможе про себе і подбати? У мене перша група інвалідності, але я можу працювати. А людина, яка втратила три-чотири кінцівки або зір, не лише не може працювати, а й не зможе про себе самостійно подбати. Її єдиний заробіток — це пенсія», — розповів Сергій «Новинам Донбасу».
Наступний фактор, на який вказує хлопець — це нерівність у рівні підтримки ветеранів і деяких високопоставлених держслужбовців, чий щомісячний розмір пенсій може становити 240 тис. грн і навіть 400 тис. грн як, скажімо, у судді Конституційного Суду України Наталії Шаптали, про яку повідомляв OBOZ.UA.
«В Україні підіймають зарплати держслужбовцям, а пенсії ветеранам підняти не можуть. Щорічну індексацію я не вважаю підняттям пенсії. Це не справедливо. Ось, кажуть, багато людей не хочуть йти служити. Це тому, що вони не знають, що з ними буде «після», — чи подбає про них держава», — підсумував Сергій Копищик.
«Виривати людей з того дна»
Адаптація до нового життя для військового з інвалідністю є найважливішою необхідністю. Адже отримані поранення для багатьох бійців є важкою перешкодою до повернення в соціум. Військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади Петро Буряк під час виконання бойового завдання підірвався на протитанковій міні. Чоловік вижив, але втратив обидві ноги. Петро, який до війни працював далекобійником і об’їздив 62 країни, прекрасно розумів, що з колишньою роботою доведеться розпрощатися. Щоб не впасти в депресію, чоловік вирішив допомагати своїм побратимам.
Петро Буряк
«Я створив благодійний фонд “Незламні воїни” і з того часу сам доставляю військовослужбовцям все необхідне на мікроавтобусі, яким сам керую», — розповів Петро нашим журналістам.
Ветеран зазначає, що далеко не всі військові знаходять сили адаптуватися до нової для себе реальності. Багато хто впадає в депресію, починає зловживати алкоголем. Чоловік вважає, що державі необхідно показувати, що вона всіляко потребує ветеранів, а тому має активно сприяти їм адаптації та допомагати з працевлаштуванням.
Прикордонник з Луганська Павло Піковець на початку війни тримав оборону Маріуполя. Там він отримав важку травму правої руки, потрапив у полон. Перебуваючи в полоні, боєць зумів зберегти обручку, а також натільний хрестик — подарунок дружини. На сьогодні Павло має третю групу інвалідності. Проте чоловік активно займається спортом, є амбасадором громадської організації «Серце Азовсталі», де популяризує реабілітацію через спорт і допомагає ветеранам відновлюватися. Павло вважає, що допомога в адаптації ветеранів є найважливішим завданням держави.
Павло Піковець під час служби
«Необхідно створювати різноманітні союзи, до яких залучати ветеранів за різними напрямками, щоб вони могли спілкуватися між собою, знаходити спільну мову, спільні інтереси. Якщо хтось любить співати — створювати для них такі можливості. Якщо віддає перевагу фізичним вправам — залучати до спортивних організацій. І чим більше ми будемо виривати людей з того дна в якому вони перебувають і направляти в правильне русло, тим краще для них і для суспільства. Адже якщо людина буде перебувати весь час вдома, вона замкнеться в собі й ми втратимо її назавжди», — розповів він «Новинам Донбасу».
Водночас Павло Піковець наголошує, що активність щодо організації всіляких спілок сьогодні переважно проявляють самі ветерани.
Ставлення в суспільстві
Одним з головних аспектів адаптації до нового життя опитані нами ветерани називали особливості ставлення до них з боку соціуму. Поряд з підтримкою військовослужбовців більшою частиною населення, мають місце також випадки нерозуміння і несхвалення з боку частини громадян. Павло Піковець розповів, що йому відомі випадки прояву негативу щодо ветеранів. При цьому Павло підкреслює, що з часом подібних випадків стає дедалі менше, і люди починають розуміти труднощі, з якими стикаються бійці, які повернулися з фронту.
Про випадки агресії щодо ветеранів «Новинам Донбасу» розповів Олексій — військовослужбовець родом з міста Селидове Донецької області, який попросив не називати його прізвище. Чоловік має другу групу інвалідності, оскільки через обстріл танка отримав травму хребта.
«Доводиться чути, мовляв, ти військовий, контужений, у тебе дах не на місці. Люди не особливо жадають спілкуватися з такими. Одні можуть демонструвати своє ставлення поведінкою, натяками, інші набиратися хоробрості і висловити в очі. При цьому не всі усвідомлюють, що ми теж люди, нам теж важко. Багато хто не зрозуміє через яке пекло нам довелося пройти. Кожен день у тебе спливають спогади про загиблих побратимів. Це дуже важко, і цього не можна позбутися. На жаль, є ті, хто цього не розуміє, і не хоче зрозуміти», — зазначив ветеран.
Олексій закликає громадян не ставитися до ветеранів як до неадекватів. Це люди, які були у важких обставинах, їм морально важко. Найнеприємніше, каже Олексій, це ловити на собі погляди презирства.
«Ось з’являється інформація, що військовий влаштував бійку. Але чому це сталося? Жоден ветеран просто так не кинеться, навіть якщо випив. Є тригери, які провокують на подібні дії — те ж презирливе ставлення, або негативне висловлювання про побратимів», — говорить чоловік.
Ще одна обставина, яка зачіпає Олексія, це натяки ніби він чужий. Ветеран не володіє українською і говорить російською, через це часто має труднощі в спілкуванні. Також йому часто пригадують звідки він родом. Причому подібні розмови він чує не тільки на вулиці, але і в медзакладі в одному із західних регіонів країни, де проходить реабілітацію. Це при тому, що сам Олексій тривалий час воював на передовій, а його будинок зруйнований.
Головне — увага
Очільниця державного центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Донбас – Прикарпаття» Світлана Фоміна вважає, що державі та суспільству необхідно розуміти, що своє здоров’я ветерани віддали не заради вирішення якихось особистих поточних проблем.
«І якщо вони чогось потребують, необхідно, щоб вони одразу це отримували без зволікань. Найголовніше для ветеранів — бути корисними собі, своїй родині і суспільству, щоб вони мали можливість реалізувати себе, працевлаштуватися», — розповіла Світлана Фоміна «Новинам Донбасу».
Вона навела приклад з військовослужбовцем з Харкова, який отримав черепно-мозкову травму, яка надалі сильно вплинула на його психічне здоров’я. У підсумку дружина військовослужбовця звернулася в ребцентр з проханням допомогти. Було вирішено організувати для ветерана щось на зразок «дитячого садка» і кожен день надавати йому якусь роботу. Це не тільки допомагає в соціалізації, а й дозволяє розвантажити рідних військового, щоб вони могли займатися розв’язанням побутових проблем. В результаті чоловік вже рік практично щодня допомагає реабілітаційному центру.
Світлана Фоміна взагалі вважає людей з інвалідністю кращими працівниками, оскільки багато хто демонструє в роботі велику завзятість. Так, в реабілітаційному центрі працевлаштований 29-річний хлопець на кріслі-колісному. Світлана Фоміна каже, що хлопець своєю працею постійно хоче довести навколишнім, що він на рівні зі здоровими.
«Кращого працівника немає. Також у нас працює людина з аутизмом — це просто родзинка. Що б не доручили з прибиранням — все зробить ідеально, немає і думки ухилитися від роботи», — розповіла директор ребцентра.
Світлана Фоміна вважає, що організувати ефективну систему підтримки людей з інвалідністю в Україні на всіх рівнях можуть лише люди, які по-справжньому віддані своїй справі. Ті, хто досконало знає потреби людей з інвалідністю.
Сама Світлана Фоміна з самого дитинства знайома з проблемою такої категорії людей оскільки її мама Надія Поламарчук багато років пересувається на кріслі-колісному. При цьому Надія Степанівна є дуже енергійною людиною, очолює Донецьку обласну організацію Всеукраїнської організації Спілки осіб з інвалідністю, є почесною громадянкою Краматорська.
В даному матеріалі наведена лише невелика частина труднощів з якими сьогодні стикаються військовослужбовці, які отримали інвалідність. І потреби цих людей необхідно вирішувати, як і вирішувати потреби інших вразливих категорій громадян, які не мають сили про себе подбати. Дане завдання вимагає не тільки величезних коштів, але і коригування соціальної політики держави, яка, попри прагнення здаватися справедливою, допускає поділ пенсій та інших виплат на «убогі» і «супервисокі».
Поміняти ситуацію допомогла зміна цілей в бік підтримки найбільш незахищених громадян. Адже якщо кожна людина буде розуміти, що попри втрату працездатності вона зможе розраховувати на всебічну підтримку, для суспільства це стало б високим мотиваційним фактором захищати та розвивати свою країну.
