Маріупольський Драмтеатр 16 березня 2022 року. Фото надане Сергієм Забогонським
Три роки тому, 16 березня 2022 року, російська армія скинула на будівлю драмтеатру у Маріуполі авіабомбу. На той момент у театрі за різними оцінками перебували від 600 до 1500 людей. За даними прокуратури Донецької області, того дня загинуло близько 600 людей, видання Associated Press підтверджує цю цифру. Сергій Забогонський, який грав на сцені Драмтеатру 19 років, розповів про те, як він не вірив, що буде війна і як пережив бомбардування у драмтеатрі.
Я тоді не міг подумати, що Росія може щось погане зробити Україні. Зараз мені за такі думки соромно
Сергій народився у Луганську, але коли був ще зовсім маленьким, родина переїхала до Горлівки, там він виріс. Він завжди хотів стати актором, ще не здобувши освіти почав грати в місцевому театрі. Режисер помітив талант молодого актора та рекомендував його до Донецького академічного обласного драматичного театру. На початку нульових Сергій переїхав до Маріуполя та влаштувався туди працювати.
Сергій був щасливий – він грав на великій сцені одного з найстаріших театрів на Донбасі та одразу ж закохався у Маріуполь. Згодом йому запропонували викладати акторську майстерність у коледжі, але актор не мав вищої освіти. Тому в 2010 році він поїхав до Луганська і вступив до Академії культури та мистецтв. Коли почалася війна, він ще не закінчив навчання.
Сергій грає у театрі в молодості
«Над містом літали літаки і я бачив, що це не українські літаки. Я про війну тоді навіть не думав, був певен, що це швидко закінчиться, всі домовляться. Я спокійно ходив містом, хоча центр уже обстрілювали. Нікому не було страшно, всі ходили у своїх справах, я продовжував навчатися. Я тоді не міг подумати, що Росія може щось погане зробити Україні. Тепер мені за такі думки соромно».
Сергій казав, що він не так сильно звертав увагу на те, що відбувається навколо – у 2014 році у нього народилася в Маріуполі дочка, він був повністю занурений у батьківство, приїхав на пологи з Луганська.
«У Маріуполі під вікнами бігали, стріляли. Я прокидаюся і не розумію, що відбувається, а дружина мені каже: «Постріляють і заспокояться, спи давай». Не було страшно чомусь. Були окремі закутки, де точилися бої, але ми не розуміли, наскільки все серйозно і страшно».
У 2015 році Сергій мав закінчити освіту. У день іспиту студентів замість аудиторії посадили до автобусів та відвезли до Росії. Сергій згадує, що все було настільки швидко, що він не встиг зрозуміти, що робити. Він не хотів їхати, але треба було закінчити інститут. У Краснодарі у них прийняли всі іспити і через три дні відвезли назад до Луганська. Сергій повернувся до родини до Маріуполя. З родичами в окупованих Горлівці та Луганську він постійно тримав зв’язок.
«Вони говорили, що їх обстрілює Україна, а за Росії у них стали ціни нижчі і комуналка. У нас говорили протилежне. Я не знав, кому вірити і займав нейтральну позицію. Ніхто нічого не розумів».
Сергій постійно повторює, що йому соромно за свою позицію тоді. У 2015 році йому довелося ще раз поїхати до Луганська, щоб забрати свій диплом. Їхати вже було страшно – багато хто писав про те, як людей обшукують та затримують на блокпостах. Він видалив усі проукраїнські пости у соцмережах та поїхав.
«Блокпости на в’їзд я пройшов без особливих проблем. У Луганську майже не було вуличного освітлення, жінка, у якої я винайняв кімнату, скаржилася на величезні ціни. Я ще приїхав перед 9 травня, там вулицями танки їздили, техніка військова, все у цих російських прапорах. Я сердився, я все таки жив у цьому місті, бачити все це було жахливо. Стало дуже багато безхатченків, які постійно підходили просити грошей. Я дуже хотів якнайшвидше повернутися до Маріуполя. Дорогою назад перевірки були дуже жорсткими. Мене відвели до окремої кімнати, повністю перевірили мій телефон, змусили роздягнутися. Затримали мене і ще одну жінку, вона була з військового містечка. Ми були на цьому блокпосту години чотири».
Після повернення до Маріуполя, Сергій вирішив, що більше не поїде на окуповані території. Він виховував дітей, грав на сцені та викладав акторську майстерність та сценічну мову у місцевому коледжі.
Сергій грає у Маріупольському драмтеатрі
Сергій із колегами в театрі
Маріуполь тим часом розквітав, у нього вкладалися великі гроші, як каже Сергій «місто-красулька». Але в його театрі були і люди, які дуже чекали на прихід Росії.
«У нас був актор Сергій Мусієнко, він прямо чекав на русский мир. Тоді я спокійно з ним ще міг розмовляти. Ми не сходилися в думках з приводу того, що Маріуполь має стати російським, але обидва говорили про те, що Україна і Росія повинні домовитися. Я все ще був упевнений, що це все тимчасово, що не війна».
Зараз Сергій Мусієнко працює на окупаційну владу в Маріуполі і вже став режисером розбомбленого Росією драмтеатру.
У театрі організувалася ціла комуна
24 лютого 2022 року керівник театру написав усім співробітникам, що жодних репетицій не буде, уся діяльність зупинена. Дружина Сергія Євгенія взяла доньку і сказала, що ховатиметься у Драмтеатрі. Сергій залишився вдома із сином від першого шлюбу, вони готували їжу та приносили її сім’ї до театру. Швидко ситуація почала погіршуватися – обстріли з кожним днем посилювалися, зникли світло, газ, опалення та вода. Сергій із сином перебралися до Євгенії в театр. Там було велике підвальне приміщення, в якому колись був ресторан. Він не був оснащений, але його вказали в списках бомбосховищ Маріуполя. До театру почали приходити люди.
«Я домовився з кимось із міського управління, щоб до театру під’їжджала машина з водою. У театрі організувалася ціла комуна, багато в чому завдяки моїй дружині. Ми мали свою охорону, медпункт, водоносів, навіть людей, які спалювали сміття. У березні в нас уже було десь півтори тисячі людей, я весь час усім казав: «Йдете у туалет – візьміть із собою хоч би літра 2 води». Але є люди, які розуміють, а є люди, яким у всіх сенсах насрати. Нам із дружиною потім доводилося вигрібати всі ці унітази».
Усі вікна були забиті, не змогли закрити тільки вітраж – він був надто високо. Сергій завжди сварився, коли діти грали біля них. Люди спали на всьому, що могли знайти, м’які частини від крісел у залах розібрали, щоб на них можна було лягти, оксамит зі сцени та завіси теж роздали людям. Усіх намагалися селити біля несучих стін, щоби ніхто не постраждав у разі обстрілу. Люди спали, сидячи, а іноді навіть по черзі, театр був переповнений. Біля будівлі збиралися колони машин, які чекали на зелені коридори, часто вони потрапляли під обстріли і в результаті залишалися в театрі – хтось на пару днів, а хтось надовго.
Відео Сергія
«У нас було дуже багато тварин – кішок, собак. Але я жодного разу не чув, щоб хтось із них гавкнув, усі сиділи дуже тихо. Був один чоловік, психолог, він був зі своїм папугою. Цей чоловік постійно розважав дітей і відволікав їх від того, що відбувається».
Біля Драмтеатру з’явилася польова кухня. Сергій щодня ходив містом до Міжнародного Червоного Хреста, міського Червоного Хреста, лікарень, волонтерських організацій – для людей у драмтеатрі потрібно було діставати ліки, засоби гігієни, їжу, генератори.
Частина списку тих, хто був у Драмтеатрі
«Я досі не знаю, чому мені не було страшно ходити під обстрілами. Я пам’ятаю, як одного разу мені Ігор Матюшин сказав, щоб я пішов до поліцейської дільниці та забрав звідти «Мівіну». Зі мною пішов один хлопець, Дамір. Навколо нас все літає, вибухає, він постійно намагався кудись сховатися. Потім він сказав, що більше нікуди не піде зі мною. А я вже не звертав уваги на обстріл. Я просто знав, що на мені лежить відповідальність за людей та робив свою роботу».
Кожен вхід до театру охороняли волонтери, вони змінювалися кожні 4 години. Перед будинком з двох сторін написали величезними літерами слово «ДІТИ». Тоді ще здавалося, що це може зберегти життя людей.
Бачу перед собою труп маленької дівчинки, вона віком була як моя Поліна
Обстріли та бомбардування Маріуполя ставали дедалі сильнішими з кожним днем. 15 березня вибух пролунав зовсім поруч із театром, вирва від прильоту була глибиною приблизно 7 метрів.
Відео Сергія
Вранці 16 березня дружина покликала Сергія поговорити в електроцех, щоб їх там ніхто не відволікав. Вона сказала чоловікові, щоб виїжджатиме з дочкою, Сергій тільки встиг сказати, що він усе розуміє, як пролунав вибух.
«Я почув тільки ляск, знаєте, начебто дуже голосно ляснули в долоні. Ми знаходилися десь за 20 метрів від епіцентру вибуху. По обидва боки від нас були металеві двері протипожежні, вони дуже важкі. Я встиг тільки побачити як одна з них летить у спину та в голову дружині. На мене, як виявилося, інша летіла. Вони склалися над нами як намет. У мене одна рука була вільна, я не знаю, звідки я взяв сили, але я скинув спочатку з себе двері, потім з Жені.
Ми хотіли бігти через сцену до дітей, вони були в бомбосховищі, Виходимо, а там просто купа металу, софіти, балки над стелею, все в одну купу, коротше, сцени просто нема. Дружина побігла через підвал, я вибіг надвір. Там усе розвалено, з-під завалів чути крики, поруч хлопчик кричить: «Тату, тату!». Я починаю кричати на всіх навколо, щоб терміново розбирали завали. Я біжу далі шукати дочку. Заходжу до Драмтеатру, пробираюся через останки тіл. Бачу перед собою труп маленької дівчинки, вона віком була як моя Поліна. Мені довелося переступити її, я розумів, що їй уже не допомогти. Вона й досі у мене перед очима стоїть».
Відео Сергія відразу після обстрілу
«Я спускаюся в бомбосховище, воно дивом уціліло. Знаходжу дочку, сина, дружина вже була з ними. Я говорю їм йти до мого батька, він жив недалеко. Я залишився, почав ходити поверхами. Пам’ятаю, що всі кричали, всюди кінцівки, кров. До мене підбігла одна волонтерка і почала мені говорити: «Назарові половину черепа зрізало!» Це був її хлопець. Що було далі, я погано пам’ятаю, у мене все змішалося».
Я хочу, щоб будівля Драмтеатру перестала бути театром, там має бути меморіал усім загиблим
З Маріуполя практично не було можливості виїхати на підконтрольну Україні територію, сім’ї Сергія довелося вибиратися через Росію. Побувавши недовго у родичів у Підмосков’ї, вони виїхали до Європи.
Шлюб Сергія розпався, він каже, що і до повномасштабної війни вони з дружиною думали про розлучення, але після обстрілу Драмтеатру Євгенія остаточно вирішила розійтися. Вона поїхала з дочкою до Парижа, а Сергій із сином до Чехії.
Сергій знайшов роботу на автомобільному заводі, де йому було важко – травма плеча давалася взнаки. Сергій обстежився у лікарів, йому сказали, що треба робити операцію та проходити півроку реабілітацію. Він вирішив відкласти лікування – можливості не працювати стільки часу у нього немає.
Студенти Сергія покликали його працювати до українського театру в Естонії, він переїхав туди через рік після трагедії у Драмтеатрі. Виявилось, що місць для «вікового актора» у театрі немає – Сергію 48 років. Йому довелося погодитись на посаду монтажника сцени. Іншу роботу знайти складно, для цього потрібно вивчити мову. А вільного часу в нього практично немає – щоби записати це інтерв’ю, нам знадобилося три дні, Сергію доводилося переривати розмову через термінові виклики на роботу.
«Я тридцять років відпрацював актором, я найбільше в житті люблю грати на сцені. Мені однаково що грати, аби знову опинитися на сцені. Це почуття, коли ви йдете на уклін – це не просто відчуття зробленої роботи, ти наче в повітря підіймаєшся. Кожна роль міняла мене, наповнювала. А зараз я щодня монтую сцену, але вийти на неї не можу. Це так боляче!»
Сергій дуже хоче повернутись в Україну. Але зараз він проходить у Гаазькому суді ключовим свідком у справі про бомбардування Драмтеатру у Маріуполі. За умовами суду йому не можна наражати своє життя на небезпеку, приїхати додому він зможе тільки коли закінчиться війна. Він готовий їхати будь-якої миті:
«Тут все чуже, я хочу до своїх, я хочу відчувати рідне. Я ніколи не думав, що стану таким патріотом. Я 45 років говорив російською мовою, вже три роки я роблю все, щоб не просто завжди говорити українською, а думати нею. Я шкодую, що прийшов так пізно».
Коли Сергій ночує з кимось в одному приміщенні, йому кажуть, що він кричить уві сні: «Повітря!». Так він кричав у Драмтеатрі щоразу, коли починалися обстріли, щоб люди лягли на підлогу. Він зізнається, що не буває й дня, коли б він не згадував трагедію у Драмтеатрі, особливо дівчинку, яку йому довелося переступити. Коли він говорить про це, нам доводиться взяти паузу – Сергій плаче. Я питаю його про повернення до Маріуполя, Сергій не замислюючись, відповідає, що першим повернеться, коли місто звільнять:
«У мене немає іншої мети в житті, крім повернення додому. Нехай у мене не буде там житла, нехай усе доведеться відновлювати – це мій дім. Тільки я хочу, щоб будинок Драмтеатру перестав бути театром, там має бути меморіал усім загиблим. Неможливо грати спектаклі на кістках».
