Колаж Новини Донбасу
Донбас сьогодні — територія війни, яку розв’язала Росія 11 років тому. Одна з цілей Москви — не просто захопити якнайбільше українських міст та селищ, а й переселити туди росіян, щоб потім заявити: на сході України проживають виключно росіяни. Але це не перша спроба змінити етнічний склад населення регіону. Як РФ трансформувала демографічний ландшафт на сході України — читайте у статті «Новини Донбасу».
Донбаський фронтир: зіткнення цивілізацій
Історія заселення земель, що є міжнародно визнаними територіями Донецької та Луганської областей України, включає численні міграції народностей, народів та етносів. Але російська пропаганда задовго до початку війни у 2014 році намагалася викреслити найнезручніший для себе елемент — історичну роль українського козацтва у освоєнні цих земель. У XVI столітті сучасна територія цих областей входила в великі степи, що розкинулися від Дніпра до Дону, від Сіверського Дінця до Азовського моря і називалася «Полем», або «Диким полем».
У другій половині XVI століття «поле» було місцем зіткнення різних цивілізацій — осілої та кочової, християнської та мусульманської та місцем протистояння Речі Посполитої, Московської держави та Кримського Ханства. З середини XVI століття окрему роль у заселенні цих земель грали козаки. Як наслідок, умовні «кордони» тут були рухливими, постійно змінювалися.
З кінця XVI століття землі, що відповідають нинішнім Донецькій та Луганській областях, почали активно освоювати з кількох напрямків. Поки вплив Кримського ханства поступово слабшав, з півдня та центральних районів сюди просувалися запорізькі козаки, тоді як із півночі переселялися жителі Слобідської України. Слобожанщина, що охоплювала території сучасних Харківської, Сумської та Білгородської областей, в основному заселялася вихідцями з Правобережної України. Незважаючи на те, що ці території формально знаходилися в межах Московського царства, вони мали власну систему самоврядування та певну автономію.
Аналогічну автономію мали і Донські козаки, які почали заселяти східну частину сучасних Донеччини та Луганщини. Загалом Донецька та Луганська області складаються з 36 районів. Але з них лише 10, по 5 у кожному регіоні, повністю або частково розташовуються на донських землях. У XVII—XVIII століттях запорізькі козаки заснували на частині територій Донецької та Луганської областей свої зимівники, хутори та укріплення. Особливо важливою була Кальміуська паланка. Вона охоплювала землі від нинішнього Слов’янська та Бахмуту до узбережжя Азовського моря. То справді був своєрідний форпост запорожців. Вони займалися скотарством, солеварінням, добували вугілля. Запорожці взаємодіяли з донськими козаками, але зберігали самостійність, що не влаштовувало російську владу.
«Взаємини між різними групами козацтва на Донеччині у вісімнадцятому сторіччі носили складний, конфліктний характер, що провокувалося політикою царського уряду за принципом «поділяй і владарюй». У різний час переваги та симпатії віддавалися то донським, то ізюмським козакам, але ніколи — запорожцям», — пояснює кандидат історичних наук Сергій Татарінов. Як приклад — поперемінна передача фортеці Бахмут і солеварень Війську Донському та Ізюмському полку в 1700-1707 роках. Імператриця Єлизавета, вже на троні, схилялася набік донських козаків. Указом 7 жовтня 1742 року вона заборонила донським і запорізьким козакам конфліктувати до розмежування земель між річками Кальміусом і Міусом.
«Після першого розгону Запорізької Січі військами Петра I, який відбувся за повстанням гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Кості Гордієнка, запорізькі козаки були змушені відступити до нижньої течії Дніпра. Пізніше була заснована Нова Січ, але вже в 1830-х роках вона існувала в іншій геополітичній обстановці, обумовленій змінами в політиці Російської імперії. Якщо раніше цей регіон був військовим кордоном, то згодом тут розпочалася активна сільськогосподарська колонізація. Українське населення поступово зростало, а структури Нової Січі, відомі як паланки, фактично досягли східних рубежів України, включаючи землі Кальміуської паланки. Саме навколо неї почав формуватися майбутній Маріуполь як центр грецької діаспори. Далі на схід розташовувалися землі Донських козаків, які також брали участь у освоєнні цих територій. У сучасних кордонах України їхня присутність найпомітніша в районі Станиці Луганської», — коментує історик Кирило Галушко.
Ці території поступово переходили під контроль Російської імперії внаслідок низки історичних подій: російсько-турецьких воєн, підписання Переяславської угоди 1654 року між Гетьманщиною на чолі з Богданом Хмельницьким та Московією, ліквідації Запорізької Січі Катериною ІІ.
Ким Катерина II заселяла донецькі та луганські степи?
Після знищення та придушення українського козацтва Російською імперією на територіях сучасних Донецької та Луганської областей почалися етнічні зміни. У другій половині XVIII століття Катерина II стала заселяти схід України, виявивши бажання збільшити кількість російських підданих за рахунок переселенців із Заходу, передусім земляків цариці — німців. 22 липня 1763 року вона видала два нових законодавчих акти: указ «Про заснування Канцелярії опікунства іноземних колоністів» і Маніфест «Про дозвіл всім іноземцям, які в’їжджають до Росії, поселятися в яких губерніях вони забажають і про даровані їм права». Маніфест пропонував переселенцям пільги: звільнення від військової служби та податків, безвідсоткові позички та наділення землею. Катерина відчинила ворота для «іновірців», щоправда, категорично виключивши з-поміж них євреїв.
Перша сторінка Маніфесту 1763 року
Не обійшлося без Російської імперії і під час переселення греків на Донбас. Вони з’явилися на Донеччині наприкінці XVIII століття як переселенці з Криму: румеї та уруми. Катерина II вирішила нібито врятувати православних жителів півострова від натиску кримських мусульман. 1779 року перші переселенці зайшли на Донеччину з боку нинішнього Бахмута, решті через рік дозволили оселитися в Маріуполі. У результаті до кінця XVIII століття землі Донбасу були заселені досить нерівномірно.
«Донбас завжди був територією із етнічно різноманітним населенням. Тут жили українські та донські козаки, а також кочові народи, які згодом були витіснені чи депортовані під час російської експансії. Важливо розуміти, що Донбас — це не лише сучасні Луганська та Донецька області. Історично він охоплював частину території нинішньої України та Росії. Фактично, як промисловий регіон, Донбас сформувався лише у ХІХ столітті, коли почалося масштабне освоєння вугільних родовищ та індустріалізація. До цього він залишався переважно сільською та козачою землею», — коментує історик, координатор просвітницького проекту LikeБез Кирило Галушко.
Індустріалізація Донбасу: як фахівці з Європи змінили етнічний склад
У другій половині XIX століття Донбас пережив стрімкий індустріальний розвиток, став одним із найбільших промислових центрів під контролем Російської імперії. Біля витоків цього процесу стояли європейські підприємці, такі як британець Джон Юз і швед Карл Гаскойн.
З середини XIX століття вуглевидобуток почав стрімко зростати, а в 1860-х-1870-х роках на Донбасі з’явилися великі шахти та металургійні заводи. Це вимагало припливу робочих рук та фахівців, що призвело до демографічного вибуху. На Донбас приїжджали інженери та промисловці з Європи, а також сюди завозили селян із центральних губерній Росії. І звичайно на Донбас переселялися українці з Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній.
Формувалося міське середовище: будувалися школи, гімназії, парфумерні та кондитерські фабрики. Донецьк і Луганськ того часу були не просто індустріальними центрами, а містами з активним соціальним та культурним життям, спадщина яких багато в чому була закладена європейськими підприємцями та інженерами.
«Промислова революція використала робочу силу українців, які мешкали на Донбасі, які були на той час господарями на землі. Вони не завжди і не дуже охоче ставали робітниками, через каторжну працю. А росіян, російських кріпаків, туди завозили централізовано до бараків, у жахливих умовах вони там і працювали. І було так: українці як вільнонаймані йшли на цю роботу, а росіян фактично силовим чином туди привозили до скасування кріпосного права. Існували два етнічні потоки: старіший і численніший український, а також новий, пізніший — російський. Донбас можна було назвати “плавильним казаном”, але нікого там так і не “переплавили”. Повного злиття культур не відбулося — люди зберігали свої ідентичності. Регіон перетворився на своєрідну фабрику та робітничий барак», — коментує історик Олександр Палій.
При цьому українське населення, як і раніше, становило більшість. За матеріалами перепису 1897 року, наприклад, у Бахмутському повіті 58% населення були україномовними, російськомовними лише 31%. У Старобільському повіті (це територія сучасної Луганщини), переважало сільське населення. Україномовних там було 83%, російськомовних 14%. А от у Маріупольському повіті українська мова була рідною для 46% мешканців. На другому місці — грецька, на ньому говорили 19% населення. Російська на той час була лише на третьому місці: ним користувалися лише 14% жителів.
«Лінія етнічного розподілу залишалася досить серйозною. Мешканці українських сіл не завжди схвалювали появу чужинців. Там була складна ситуація, але з’являлися нові та нові хвилі переселенців, особливо після Жовтневого перевороту. Люди, які в умовах жахливого злиднів за радянської влади йшли на будь-яку роботу, щоб просто трохи більше заробляти, хоча б просто на шматочок хліба. Це була важка, каторжна праця», — пояснює історик Олександр Палій.
З 1917 по 1922 рік під час революцій та громадянської війни в Російській імперії території сучасних Донецької та Луганської областей переходили з рук в руки, поперемінно перебуваючи у складі Донецько-Криворізької республіки, Донецької губернії УРСР, Української держави Павла Скоропадського, Директорії УНР, більшовиків, потім «білих» під командуванням Денікіна, згодом частина території тимчасово зайнята військами Нестора Махна. Починаючи з осені 1920-го по 1922-й ця територія остаточно опиняється у складі УРСР.
Радянський агітаційний плакат «Донбас — серце Росії» було створено 1921 року невідомим автором
Репресії, голод та русифікація: як радянська влада змінила Донбас
Радянська влада намагалася впроваджувати політику, спрямовану на формування єдиної спільності — радянського народу. Головними інструментами стали пропаганда та терор. Чого тільки вартий Голодомор 1932-1933 років.
Загалом від голодомору Україна втратила понад 3,9 мільйона людей. Майже всі загиблі — селяни. Але голодували і по всьому Радянському Союзу. Щодо Донбасу, то тут за оцінками істориків загинуло від 230 до 389 тисяч людей — за даними різних джерел.
Розкуркулювання селянина Ємця П. в одному із сіл Гришинського району Донецької області, 1930-1933 роки. Фото: М.М.Железняка
«В аграрних районах Донбасу Голодомор виявлявся особливо жорстоко, а в містах ситуація була вкрай важка через брак продовольства. Однак вижити можна було, якщо людина мала роботу. Радянська влада встановлювала мізерні зарплати, створюючи умови, за яких мешканці Донбасу не могли допомогти своїм родичам в інших регіонах України. Це була свідома тактика — довести людей до крайнього ступеня виживання, щоб вони думали лише про власний порятунок і не мали змоги підтримати інших. Така агресивна, геноцидна політика була абсолютно цинічною та варварською. Таке ретельно сплановане і спрямоване на повне знищення практично не має аналогів в історії, окрім як у злочинних і блюзнірських практиках російської влади», — каже історик Олександр Палій.
Щоб компенсувати втрату робочої сили, радянська влада заселяла ці землі сім’ями колгоспників із різних регіонів РРФСР, зокрема Центральної Росії, Поволжя, Сибіру, обіцяючи надати їм пільги. Але навіть попри плюшки від держави, ці переселенці були незадоволені. Однак близько 70% з них таки залишилися на Донбасі.
Далі, згідно з дослідженнями історика Володимира Нікольського, під час «Великого терору» 1937-1938 років у тодішній Донецькій області (що включала території сучасних Донеччини та Луганщини) було заарештовано понад 39 тисяч осіб. Значна частина з них була розстріляна або відправлена до таборів ГУЛАГу.
Ці репресії були частиною загальносоюзної кампанії, організованої за наказом Сталіна та керівництва НКВС. Їхньою метою було знищення «ворогів народу», серед яких були представники інтелігенції, партійні та державні діячі, військові, національні меншини та прості робітники.
Однією із складових частин терору була «грецька операція» НКВС 1937 року. Вона стала однією з найтрагічніших сторінок в історії Донбасу. За ніч зникали цілі родини, людей звинувачували у шпигунстві та таємних змовах. Греків(румеїв, урумів, понтійських греків та ін.) масово заарештовували, катували, відправляли до таборів ГУЛАГу чи розстрілювали. За даними історика Івана Джухи, під час «грецької операції» в Україні було репресовано від 5000 до 6000 людей. Більшість із них у Донецькій області.
«Якщо подивитися, наприклад, на грецьку операцію в Південному Приазов’ї, то там було вбито радянськими карателями у 1937-1938 роках кожен другий. Уявіть чоловіче населення і практично геноцид. Винищена половина. Такі дії стосувалися взагалі всіх етносів, крім російського. Тому що російських гонінь НКВС не було, а були німецькі, корейські, які завгодно», — стверджує історик Олександр Палій.
Русифікація та міграційні хвилі після Другої світової війни
Під час Другої світової війни та після її закінчення Донбас також сильно постраждав: промисловість була зруйнована, а населення значно скоротилося. Міграція лише посилилася. На Донбас почали масово завозити робітників із Росії, а також балтів, українських селян та донських козаків, щоб компенсувати втрати населення. Були й ті, хто мігрував самостійно у пошуках роботи.
Загалом це була частина масштабної та цілеспрямованої політики русифікації регіону. Завезення нових мешканців супроводжувалося поступовим витісненням української культури та мови, так звана асиміляція.
«Почався тиск, русифікаторський, жорстокий, із використанням усіх державних ресурсів, коли люди були залякані, коли люди вже пережили репресії, коли мільйони людей були відправлені в табори, замучені. Решта, незважаючи ні на що, просто змирилася. І в цей момент “совок” просто панував. І цю русифікацію, таку історію там повністю впроваджував. Причому це стосувалося не лише Донбасу, а й взагалі всієї території України. І тому до 1980 року на всій території України кількість російськомовних учнів, які навчалися російською мовою, стало більше ніж україномовних. Уявіть собі: при тому, що українці становили 70-80% від усього населення, раптом у власній країні вони опинились у меншості у школах. І ця драматична зміна сталася буквально напередодні перебудови», — додає історик Олександр Палій.
У другій половині XX століття Донбас пережив ще кілька міграційних хвиль. До Донецької області, зокрема, переселили українців — бойків і лемків 1951 року внаслідок обміну прикордонними територіями між Польщею та Радянським Союзом. 35 тисяч людей виселили з Карпат та відправили до Донецької, Херсонської, Одеської та Миколаївської областей. В Артемівському, Тельманівському та Олександрівському районах Донецької області існували компактні села, населені етнічними українцями. Але в результаті політика русифікації частково розпорошила українську ідентичність навіть тих, хто приїхав із Заходу країни.
До 1970-х років російськомовна культура стала домінуючою на Донбасі, хоча більшість населення продовжувала залишатися етнічними українцями.
Як Росія змінює склад населення Донбасу після 2014 року
У 2014 році Російська Федерація анексувала Крим, порушивши міжнародне право та територіальну цілісність України. Паралельно з цим вона розв’язала гібридну війну на Донбасі, підтримуючи проросійські збройні формування, що спричинило затяжний збройний конфлікт у регіоні.
Протягом 11 років українці залишали окуповані території. У 2014 році населення Донецької області становило 4,3 млн. осіб, Луганської — 2,2 млн. Наразі точно порахувати, скільки людей залишилося на Донбасі складно. За різними оцінками, ця кількість ймовірно скоротилася щонайменше вдвічі. Проте угруповання «Л-ДНР» постійно заявляють про приріст населення.
«Останні дані, які я мав, це 2 мільйони 936 тисяч осіб, які проживають на території «ДНР» у тій частині, яка підконтрольна», — заявив нещодавно голова угрупування «ДНР» Денис Пушилін.
Українців, які повертаються до Донбасу, не так багато. Населення зростає за рахунок росіян.
«Це звичайна імперська практика — котла, в якому постійно збовтують та перемішують народності. Депортація до Центральної Азії, депортація кудись у Сибір, обміни населенням, примусова мобілізація на промислові роботи, виїзди на освоєння цілинних земель Казахстану. Тобто, це та сама практика, що колись застосовувалася в Римській імперії: народи потрібно перемішати, позбавити їх пам’яті та національної еліти, щоб вони ставали радянськими людьми, що фактично означало перетворення на росіян. Єдиний “радянський народ” створювався на основі російської культури”, — розповідає історик Кирило Галушко.
Захоплені міста Донбасу заселяють родини військових та чиновників із РФ. Але не лише, адже на окупованих територіях громадянам РФ обіцяють вигідну іпотеку під 2% річних, побудовану на руїнах розбомблених українських міст. Або ж житло, конфісковане в українців, так зване «безхазяйне житло». Паралельно окупанти депортують українців, зокрема дітей, до Росії після процедури фільтрації. Історія повторюється, чи не так?
Один із зруйнованих під час захоплення Маріуполя Росією будинків. Фото: Telegram-канал Маріупольської міськради
«Візьмемо, наприклад, Маріуполь. Вони щось там будують, але по суті просто приватизують і віджимають територію. Крім того, вже будують якісь новобудови, хоча зрозуміло, що це скоро розвалиться. А туди вже приїжджають люди з Петербурга та Москви — мовляв, обирайте, тут поряд море. А наші люди, які там лишилися, нічого не можуть зробити. Вони навіть іпотеку взяти не можуть, бо потрібна кредитна історія, а за п’ять років навіть із новим трудовим паспортом РФ її не буде», — коментує Олександр Палій.
Етнічний склад сходу України Росія штучно змінювала упродовж сотень років. Триває цей процес і сьогодні. Російська імперія, потім СРСР, а тепер сучасна РФ використовують одні й самі методи: анексія, стравлювання українців між собою, репресії, депортації і кривавий терор. Сьогоднішні дії Кремля на окупованих територіях — це політика відпрацьована сотнями років. Москва намагається створити «споконвічно російський» регіон, позбавлений української ідентичності. Однак чим більше Росія намагається кров’ю переписати історію, тим сильніше українці хочуть зберегти своє коріння, культуру та пам’ять.
