Вже три роки триває жахлива війна Росії проти України і стільки ж минуло з тих пір, як агресор почав мордувати Маріуполь. Кількість жертв досі невідома: дані різних джерел різняться в десятки тисяч. Між тим, є ще одна категорія маріупольців, про яку нема перевірених даних — це немовлята, народжені під час 86 днів облоги міста. Скільки їх, встановити неможливо, бо жінки народжували не тільки в лікарнях, а ще вдома і в підвалах. Чи багато малюків отримали медичну допомогу, ліки, необхідне харчування? Чи багато змогли вижити в умовах антисанітарії темних, промерзлих підвалів, де навіть не всі дорослі витримували? Скільки загинули від обстрілів та бомбардувань? А скільки окупанти, вивезли з батьками або без них, як трофей, до Росії? Немає впевненості в тому, що колись ми узнаємо правду. Але можемо (і повинні) розповідати про тих, чиї перші хвилини і дні життя пройшли не в затишній колисці, а буквально в пеклі, яке створила російська армія.
Проліски холодного березня: Богдан та Аня
В березні 2023 року в чернівецькому центрі «ЯМаріуполь» влаштували дуже тепле свято на честь першої річниці з дня народження двох маленьких маріупольців, які народилися під час бойових дій. В центрі уваги були симпатичний щокатий Богдан Мазур та тендітна усміхнена Аня Савосіна. Обоє з’явилися на світ в Обласній лікарні інтенсивної терапії, дівчинка — 11 березня 2022 року, якраз під час захоплення медичного закладу російськими військовими, хлопчик — 19 березня 2022 року, коли окупанти вже відчували там себе, як вдома.
30 березня 2023 року Кароліна з донькою Анною в центрі ЯМаріуполь. Фото з особистого архіву
У молодих жінок, мам малюків одне на двох ім’я — Кароліна. Спільним є й той факт, що для кожної це були перші пологи, які очікувалися як велике таїнство життя, а замість цього стали жахливим випробуванням в оточенні смерті.
Дивлячись на яскраву красуню, яка народила Богдана, не вірилося, що вона з маленьким сином переможно вирвалася зі справжнього трилера, всередині якого опинилася в безпорадному стані. Час народжувати Кароліні настав, коли в Маріуполь вже увійшли російські війська, а в лікарні була повна відсутність фахівців необхідного профілю. Тим часом народжувати вона могла тільки за допомогою кесаревого розтину. Лише операція могла врятувати маму та дитину.
Тому кесарів робили лікарі іншого профілю. У результаті все пройшло більш-менш вдало, але породіллі необхідний був ретельний догляд і, звичайно, не в окупованій лікарні. Тільки як цей догляд забезпечити, коли загарбники у пошуках медикаментів нишпорили всюди, навіть у пологовому залі? Тому медсестри, щоб було чим робити вдома перев’язки, «нишком» засовували бинти, вату і інше необхідне молодому татові в кишені.
Микиті Мазуру боляче згадувати, як він дотяг до машини і поклав на заднє сидіння дружину, боячись, щоб шви не розійшлися. А потім пішов за своїм новонародженим первістком… Через кілька днів вони ризикнули покинути Маріуполь. Прагнули втекти подалі на захід, де не чути вибухів снарядів та кружляння російських літаків.
Незабаром батьки Богдана повністю припинили розповідати про те, що трапилося у Маріуполі, а через якийсь час переїхали з Буковини до Німеччини та зв’язок із цією родиною перервався. А в моїй пам’яті залишилися слова Кароліни: «Головне, що мій син був занадто малий і не запам’ятав весь цей жах».
«Було страшно, що загину разом із ненародженою дочкою»
14 лютого 2022 року Дмитро Савосін подарував своїй дружині Кароліні фотосесію для вагітних.
«Ми чекали на дочку. Декілька фото потім я роздрукувала на згадку про життя, яке в мене було до початку війни», — каже Кароліна.
14 лютого 2022 року. Дмитро подарував дружині фотосесію для вагітних. Фото з особистого архіву
Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона була на восьмому місяці вагітності. Поки думали, що робити, Маріуполь швидко опинився в оточенні або, як казали місцеві, у консервній банці. Багатьох автомобілів, які намагалися втекти до Запоріжжя, окупанти розвертали чи розстрілювали, прорватися пощастило одиницям.
Діма з Кароліною залишилися вдома, а ще до них приєдналася 82-річна бабуся, яка пішки пройшла 25 кілометрів із протилежного кінця міста. Ну, а потім почалося — першою зникла електрика, потім вода, опалення, мобільний зв’язок, газ. Посилилися обстріли з усіх боків, у небі з’явилися ворожі літаки. Чотири ночі сім’я провела у ванній кімнаті, вважалося, що там найбезпечніше, а потім перебралася до родичів у розташований у центрі міста мікрорайон — Новоселівку. Там у приватному будинку дуже рятувала грубка на дровах — стало тепло і з’явилася можливість їсти гарячу їжу.
Радість поліпшення побуту росіяни компенсували вогненним армегеддоном. У Кароліни від стресу вдень дуже розболівся живіт, а вночі відійшли води. Що робити? Комендантська година, зв’язку немає, над будинком щось безперервно літає та свистить. Не маючи інших варіантів, Дмитро з дружиною пішли до найближчої лікарні. «Добре, що йшов сніг — він підсвічував дорогу, і було видно снаряди, що застрягли в землі, і великі вирви від них. — розповідає Кароліна. — Ми змогли обминати ті вирви, обірвані дроти, повалені стовпи. Йшли так, щоби не привертати до себе увагу. Було страшно, адже могли розстріляти серед ночі і я б загинула разом із ненародженою дочкою».
Так вони йшли до травмпункту, де стояли швидкі. Савосіних повезли до вцілілої Обласної лікарні інтенсивної терапії (саме там, до речі, було знято фільм «20 днів у Маріуполі»). Водій сказав, що пологовий будинок №3, де Кароліна мала народжувати, розбомблений «визволителями». Від думки, що там загинули діти, жінка почала плакати. Її страшно нудило. Вона лежала на ношах і молилася, щоб снаряд не потрапив у швидку, бо найбільше на світі хотіла побачити дочку, яка так поспішала з’явитися на світ.
«Не так я уявляла свої перші пологи»
Біля лікарні ще були бійці Збройних сил України (ЗСУ), вони заспокоювали, що все буде гаразд і місто утримають. Жахала кількість поранених — люди без рук, без ніг, без очей, у крові. Вони лежали на підлозі, на картонках чи матрацах у всіх коридорах. Було чути стогін та крики від болю. В одному з коридорів у кріслі лежала Кароліна, якій судилося народжувати під звуки людських страждань і нескінченних вибухів, при температурі шість градусів тепла. Жінка не відчувала перймів, знала, що через проблеми з тазостегновим суглобом їй необхідний кесарів розтин і сказала про це лікареві. Але коли почалися перейми, хірург зник, мабуть, пішов рятувати ще когось. Отже, чоловікові довелося п’ять годин шукати лікаря, який зміг би прийняти пологи. Коли перейми вже зовсім припинилися, на допомогу прийшла інтерн Марія, яка зовсім не мала досвіду самостійної роботи. Операцію вона зробити не змогла, тому всупереч усім протипоказанням народжувати Кароліні довелося природним шляхом.
«Я в коридорі народжувала. На мене дивилися всі. Жодних інтимних умов. При цьому розпал бойових дій — росіяни брали лікарню штурмом, від обстрілів вилітали вікна. Але на те, що відбувалося довкола, я не звертала уваги, мені було дуже боляче — я кричала і єдине, чого прагнула — народити доньку здоровою».
Пологи для Кароліни перетворились в нелюдські страждання, розриви зашивали на живу, без знеболювального. Породілля кричала від жахливого болю з думкою, що прямо в цьому кріслі і помре. Декілька разів втрачала свідомість, їй стукали по щоках. А коли отямилась, дали дві години відпочити під акомпанемент канонади.
Аня народилася крихітною, на око приблизно два кілограми, зважити можливості не було. Кароліна встигла побачити донечку і знепритомніла. Малу віддали на руки батьку.
Аня, що подорослішала. Фото з особистого архіву
У голоді, холоді, під ворожими стволами
Виживання у лікарні було наступним випробуванням. Молоді батьки, попри все, намагалися не панікувати, сподіватися на Бога. В одній із палат знайшли велике ліжко і тягли його до коридору, лежачи на підлозі, щоб не застрелив снайпер. Одягнулися в кілька шарів, лікарі дали ковдри, так і жили втрьох з малечею в коридорі, де знаходилися всі жінки, які вже народили чи ще чекали на дитину.
Через день після пологів українські військові змушені були відійти від лікарні. «У ніч із 12 на 13 березня увійшли росіяни. Проходили повз нас із автоматами, шукаючи у зруйнованих палатах українських військовослужбовців. А ще за день увійшли військові із «ДНР». То були різні армії. Росіяни заправляли великою технікою, а «ДНР-ци» розстрілювали людей, які рухалися в темну пору чи просто чимось не подобалися. Після їхнього приходу біля поліклініки вісім днів горіли будинки, а навколо лежало багато трупів, які потім заносили до лікарні та складали до пірамід на першому поверсі.
У перший день після захоплення породіль і вагітних погодували двічі склянкою супу, а потім сказали, щоб їли те, що в кого є. У мене були запаси сухариків, трохи сухофруктів, а вдень чоловік бігав додому та приносив крупи та каші. Ми заливали водою сиру гречку та їли, вона ще на зубах хрумтіла», — ділиться спогадами Кароліна.
Жінка розповідає, що лікарі самовіддано намагалися захистити пацієнтів. Не дозволяли військовим заходити на поверх, де були породіллі та новонароджені. Медики боялися, щоб окупанти не принесли якихось хвороб й не заразили дітей. Та все одно окупанти заходили по два рази на день, робили обшуки. Під час одного поцупили у жінок воду. На щастя, Кароліна приховала невеличкий запас там, де спала.
А ще, на щастя, навіть у таких критичних умовах вона зберегла здатність тверезо мислити та дивитися на кілька кроків уперед. Тому підійшла до лікаря, який був головним на поверсі, та попросила зробити довідку про народження доньки Савосиної Ганни Дмитрівни. Лікар (за профілем окуліст) написав на якомусь папірці короткий текст, який закріпив власною печаткою.
Тим часом у лікарні ставало дедалі гірше. Психіка вже не витримувала того, що відбувається, у тому числі нескінченної стрілянини окупантів по житлових будинках з танків. Їди та води вже зовсім не було. Медики підтримували жінок останнім печивом та сиром зі своїх запасів. Скрізь панувала повна антисанітарія, від якої неможливо було захиститися. У Кароліни почалося нагноєння швів і вона вже тиждень, як ледве ходила.
«Замість того, щоб їхати до Росії, ми пішли додому, де бомбять»
«22 березня, коли трохи стихло на нашому мікрорайоні, росіяни заявили, що всіх вивозитимуть у Ростов-на-Дону. Увечері сказали: “Збирайте речі і завтра о 8:00 ми вас відвеземо. О 7-й ранку, щоб ви були готові і спускалися в автобуси”. Ми не хотіли їхати до Ростова, не хотіли опинитися на російській території, не знали, що нас там чекає», — розповідає Кароліна Савосіна.
Вони йшли дуже повільно, долаючи за годину не більше кілометра. По дорозі не бачили жодного вцілілого будинку, всі були або зруйновані, або спалені. Чи не в кожному дворі стояли російські автоматники. Було неймовірно страшно. А коли сім’я з маленькою Анею нарешті дісталася будинку родичів, ті натопили кімнату і хотіли організувати для малюка перше в житті купання. Але цю подію довелося відкласти, тому що росіяни підірвали будинки біля криниці, в її глибині зникло відро. Тож вперше дитину вдалося викуповувати лише на 16-й день після пологів!
З Маріуполя вони поїхали за тиждень. Спочатку на безкоштовному автобусі до селища Микільське, а потім на таксі до Бердянська. На останньому у Маріуполі блокпості виникла дуже небезпечна ситуація: від сім’ї зажадали доказів, що вони вивозять свою дитину. Ось тоді їх і врятував той спонтанний документ, який написав лікар-окуліст. Кароліна видала його за свідоцтво про народження нового зразка.
Майже всю дорогу дівчинка була непритомна. Діставшись Бердянська, при першій нагоді Савосіни звернулися до дитячої лікарні, там Анечку разом з мамою відразу ж поклали в стаціонар. Малятко сильно перемерзло, у неї посилилася жовтяниця, яку підхопила ще в Маріуполі, на тілі було багато попрілостей, ран і виразок через неможливість забезпечити належну гігієну.
Бердянськ. Перші фото у житті Ані. З особистого архіву
Тим часом з лікарні дівчинку виписали за кілька днів, бо закінчилися ліки, навіть глюкоза. Щоб забезпечити можливість робити крапельниці, тато за нечуваними цінами скуповував глюкозу у місцевих аптеках.
Після виписки Савосіни стали шукати можливість виїхати в Запоріжжя. Цей етап вартує окремої розповіді. Зазначимо лише те, що з немовлям на руках вони зробили кілька відчайдушних спроб — добиралися до транспортного кільця на околиці міста і днями сиділи на холодному вітрі в полі, чекаючи на гуманітарний автобус. 12 квітня це нарешті вдалося — знайшовся чоловік, який, викупивши у росіян план маршруту через два мінні поля, вивозив людей до Запоріжжя.
Окрім вибухонебезпечного сусідства на сім’ю попереду чекало ще 19 блокпостів з роздяганням чоловіків і ретельним обшуком усіх пасажирів. Шукали не лише щось ідеологічно вороже, а й гроші, золото та цінні речі. Кароліна невеликі сімейні скарби сховала в туалетному папері та рукавичках дитини, і коли бачила, що мародери вже близькі до мети, щипала Аню, щоб та своїм плачем відганяла від схованок.
«Коли ми нарешті в’їхали на територію, підконтрольну Україні, побачили наш прапор, навіть повітря стало іншим. Я плакала і говорила: “Слава Україні!”».
Подолати перешкоди та рухатися вперед
У Запоріжжі Савосіних поселили у дитячому садку. Відпочивши, вони одразу виїхали гуманітарним потягом до Хмельницького, звідти автобусом до Чернівців.
Кароліна з Анею у дитячій лікарні Чернівців. Весна 2022 року. Фото з особистого архіву
Жити не було де, тому знайомі на якийсь час надали їм приміщення офісу, який уже кілька років стояв порожнім. Там вони спали на підлозі, правда, дівчата недовго, бо малечу й тут поклали до лікарні, майже на два місяці. Невдовзі після виписки сім’ї довелося шукати інший притулок, бо офіс було виставлено на продаж. Нині Савосіни живуть у кімнаті гуртожитку всі разом — подружжя, дитина та 85-річна бабуся.
У Чернівцях вони нарешті здобули справжнє свідоцтво про народження громадянки України Савосиної Ганни Дмитрівни. На жаль, у РАГСі довелося залишити раритет — фантастичну довідку, яку їм написали в окупованій маріупольській лікарні. Аня через складнощі зі здоров’ям має статус дитини війни. Доросла дівчинка потроху позбавляється психологічних проблем, які придбала в перші дні свого життя. Хоча вони ще щодня нагадують про себе спонтанним спалахом емоцій.
Психологічний стан самої Кароліни спочатку навіть заважало виходити на вулицю, вона досі працює з психологами. Жінка зізнається, що іноді під струменем гарячої води може заплакати через спогади про час, коли звичайна гігієнічна процедура була недосяжною розкішшю.
Що стосується сьогоднішнього дня, вся увага спрямована на турботу про дочку і тут багато труднощів виникає через абсолютну нестерпність її організмом лактози. Як наслідок, забезпечення дитини харчуванням потребує додаткового часу та немаленьких грошей. Де їх взяти?
Нині Ані 3 роки. Фото з особистого архіву
Чи не з першого дня батьки намагаються заробляти. У Маріуполі кожен з них мав свій бізнес, частково цей досвід вони перенесли і до Чернівців. Виграли невеликий грант, зробили ремонт у занедбаному приміщенні, перетворивши його на невеликий магазин аксесуарів для техніки з сервісом з ремонту. Працюють по пів дня, щоб по черзі доглядати малюка. Поки що цей бізнес дає можливість ледве зводити кінці з кінцями. Але Кароліна знаходить ресурси навіть займатися волонтерством — виготовляє окопні свічки, щомісяця посилає підшефним підрозділам ЗСУ посилки. У січні, наприклад, відправила хлопцям комплекти розпалювачів, парафін, павербанки. Сім’ям з маленькими дітьми, які потребують допомоги, збирає посилки з одягом, з якого Анечка вже виросла.
Жінка найбільше мріє про перемогу, а ще про власне помешкання, хай навіть це буде маленький будиночок у селі. Доїхати з нього до міста зможе на придбаному у Чернівцях старенькому автомобілі, який навчився водити важкими горбатими вулицями, незважаючи на травмовану ногу.
Сила духу цієї молодої жінки викликає не тільки захоплення, а й думку: якщо вона може так стійко і хоробро долати перешкоди і рухатися вперед, то може й іншим не завадить? Бо вже ясно: ніхто про нас не подбає, крім нас самих.
Коли ситуація в країні нарешті почне налагоджуватися, Кароліна хотіла б втілити й інші свої мрії, серед яких безлактозна кав’ярня, творча майстерня, де вона, як колись у Маріуполі, могла б малювати, ліпити статуетки, реставрувати речі. Але насамперед віддала б доньку на танці, адже що за життя без руху та радості?!
Матеріал створено завдяки підтримці нашої аудиторії
