Десять років тому, 11-12 лютого 2015 року, у Білорусі було підписано Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу. На думку політологів, скільки б не говорили про те, що ці угоди були марними і не мали жодної ваги, саме вони не дали війні перейти у повномасштабну до певного моменту. Чи можуть стати нинішні потенційні переговори України та Росії аналогом Мінська? Що може стати запобіжником, щоб РФ виконувала їхні умови читайте у статті «Новин Донбасу».
У чому суть Мінських угод?
Нагадаємо, хронологію подій. «Першу Мінську угоду» про тимчасове перемир’я на сході України ухвалили 5 вересня 2014 року. У документі йшлося не лише про негайне припинення вогню. Серед пунктів також було зазначено моніторинг з боку ОБСЄ; створення зони безпеки у прикордонних районах України та РФ; визволення всіх полонених; виведення незаконних збройних формувань, техніки та бойовиків із української території. Тим не менш, ні російські «відпускники», ні представники угруповань «Л-ДНР», підконтрольні Росії, роззброюватися чи залишати східні регіони не поспішали. Як і припиняти вогонь. РНБО неодноразово фіксувала пересування техніки РФ через кордон, а також обстріли українських міст.
Співробітники Місії ОБСЄ на фоні пошкодженого будинку у Донецьку у 2015 році. Фото: ОБСЄ/Євген Малолєтка
11-12 лютого 2025 року – відбувся наступний етап. Тоді було вжито Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу. Зустріч організували у форматі «нормандської четвірки». У ній брали участь представники не лише України та Росії, але також Німеччини та Франції. Основні пункти цього документа практично не відрізнялися від «Першої Мінської угоди»: припинення вогню на лінії фронту; відведення важкого озброєння; обмін полоненими; доступ спостерігачів ОБСЄ на територію, яку контролюють угруповання «Л-ДНР». Крім пунктів, які стосуютьсч безпосередньо припинення бойових дій, були в угоді і політичні. Наприклад, вимога ухвалити зміни до Конституції України для надання особливого статусу Донбасу; амністія для учасників війни; проведення виборів у Донецькій та Луганській областях за українським законодавством із дотриманням міжнародних стандартів. З особливим статусом Донбасу не міг погодитись Київ. Вибори за законами України були невигідними для Москви. Крім того, порядок виконання пунктів не було чітко прописано. Україна, наприклад, наполягала насамперед на виконанні безпекових пунктів, а потім політичної частини протоколу. Росія вимагала, щоб усі пункти реалізовувалися одночасно.
Тристороння контактна група збиралася до середини лютого 2022 року. Але протягом семи років, аж до початку повномасштабного вторгнення РФ, Мінськ-2 все одно залишався основним документом для врегулювання конфлікту і, на думку частини політологів, завдяки цим угодам війна залишалася локальною.
Президента Росії Володимир Путін під час переговорів у Мінську у 2015 році. Фото: Kremlin.ru
«Мінські домовленості передбачали насамперед припинення будь-якої фази активних бойових дій. Ключова їхня особливість саме полягала в тому, що вони до певної міри зупинили активні бойові дії. Зрозуміло, ми пам’ятаємо, що постійно були якісь провокації з боку Російської Федерації, але принаймні великої війни не було після певних подій, що мали місце під Іловайськом, Дебальцевим, у районі Донецького аеропорту», — коментує політолог Ігор Рейтерович.
Що не виконала Росія за Мінськими угодами?
Практично одразу після ухвалення Мінських угод Росія стала звинувачувати Україну у зриві домовленостей, хоча насправді багато разів сама їх порушувала. Наприклад, РФ просувала наратив про «громадянську війну», приховувала свою участь у конфлікті аж до початку повномасштабного вторгнення. При цьому підтримуючи бойовиків, Росія постачала їм зброю, боєприпаси та техніку, у тому числі у фурах нібито з гуманітарною допомогою. Автоколони проїжджали на територію Донецької та Луганської областей без дозволу з боку Києва та без супроводу представників Міжнародного комітету Червоного Хреста. РФ направляла свій вантаж єдиною дорогою, яку не контролювала українська армія. Щоразу після отримання цієї нібито гуманітарної допомоги бойовики на Донеччині різко активізувалися. Загалом за 8 років війни Росія відправила на захоплені території понад сто таких конвоїв.
Наступний пункт Мінська-2 – відведення важкого озброєння. Причому для українських військ від фактичної лінії зіткнення на момент прийняття Мінська-2. Проросійські бойовики мали відвести озброєння, враховуючи карту війни станом на вересень 2014 року. Каменем спотикання стало місто Дебальцеве на Донеччині, яке окупували якраз напередодні ухвалення Мінська-2. Бойовики заявили, що місто — їхня територія і перемир’я вони тут не дотримуватимуться. Хоча, згідно з Мінськими домовленостями, Дебальцеве вони мали покинути. Угруповання «Л-ДНР», контрольовані Росією, частину угоди про відведення озброєння ігнорували і пізніше. Наприклад, як заявляли в українській розвідці 2016 року, до населених пунктів Донецької та Луганської областей за лічені кілометри від лінії розмежування окупанти підтягнули «Гради». Хоча це озброєння мали відвести на дистанцію 35 км від лінії фронту. І це лише один приклад з десятків. Все це фіксували в СММ ОБСЄ(моніторинговій місії). До речі, щодо моніторингу ОБСЄ, то РФ за допомогою бойовиків «Л-ДНР» регулярно блокувала доступ організації до деяких ділянок фронту. Гуманітарну ситуацію на захоплених територіях оцінити було складно, оскільки доступ та іншим міжнародним організаціям туди був або закритий, або працювати там було небезпечно. Варто додати, що ОБСЄ фіксувала порушення та блокування доступу з українського боку, але масштаби все ж таки незрівнянні.
Співробітники моніторингової місії ОБСЄ на Донеччині. Фото: SMM OSCE
Що ж до політичних та конституційних реформ у рамках Мінська-2, то Кремль наполягав на широкій автономії для Донбасу, що суперечило інтересам України.
«Проблема в тому, що Мінські угоди були нав’язані Росією Україні силою та їх реалізація вела б до виникнення у складі України підконтрольного Росії анклаву на Донбасі, що цілком суперечило інтересам України. Тому можна сказати, що Росія тиснула на Україну з метою максимального виконання невигідного договору, який став наслідком гібридної агресії Кремля», — коментує політолог Костянтин Скоркін.
21 лютого 2022 року Росія визнала та звану незалежність «Л-ДНР», чим фактично перекреслила Мінські угоди. А вже наступного дня у Кремлі заявили, що Мінськ-2 не стоїть на порядку денному. 24 лютого РФ вторглася на територію України. Пропагандистський меседж про те, що Мінські угоди нібито ігнорував Київ, став одним із основних, який Москва використала, розпочавши так звану «СВО». При цьому РФ, офіційно розпочавши повномасштабну війну і потім анексувавши Донецьку та Луганську області, сама остаточно зруйнувала свій міф нібито про виключно «громадянський конфлікт» на Донбасі.
Потенційні переговори РФ та України у 2025 році – новий Мінськ?
Після перемоги Дональда Трампа на виборах тема переговорів не перестає витати у повітрі. Днями президент США заявив про прогрес у цьому процесі, хоча ситуація на полі бою не змінюється. Російська армія, як і раніше, наступає, українські міста відбиваються від роїв «Шахедів» щоночі, населені пункти на сході знищуються авіабомбами. Тому діалог поки що виглядає як щось, про що дуже багато говорять, але чи перейде він із фази розмов та дискусій про переговори до реальних переговорів — невідомо. Досить тверезий погляд на ситуацію висловив голова Міністерства закордонних справ Британії Девід Леммі. На його думку, найближчими місяцями очікувати переговорів не варто, адже Путін не готовий стримати свої апетити і хоче все більше української землі. А саме території — основне питання, яке обговорюватиметься на потенційних переговорах. Спецпредставник президента США по Україні та Росії Кіт Келлог уже попередив, що Київ та Москва мають піти на поступки, якщо хочуть врегулювати війну. Але поки що Росія перебуває у більш виграшній позиції на полі бою, будь-які переговори, на думку аналітиків, можуть стати калькою Мінських домовленостей і мати лише тимчасовий результат.
«Я думаю, що це буде аналог Мінських домовленостей. Це об’єктивна реальність, яку немає сенсу відкидати. Сам принцип, що лежав в основі Мінських домовленостей, може зберегтися. Це невизнання факту тимчасової окупації, визнання того, що ці території є українськими. Я не думаю, що зараз можуть бути прописані дипломатичні шляхи повернення територій. Росія під таким документом не підпишеться, але там точно не буде визнання Україною факту окупації. З великою ймовірністю ми матимемо дуже схожі сценарії, оскільки інакше потрібно підписувати будь-яку угоду про завершення війни», — вважає Ігор Рейтерович.
Але такий договір зараз неможливий, оскільки частину українських територій окуповано. Поки вони не повернуться, Київ не підпише фінальний документ із Москвою, адже факт окупації не визнається. Ігор Рейтерович вважає, що переговори за нинішніх умов стосуватимуться лише припинення вогню і в цьому вони нагадуватимуть Мінські угоди. Частково згодні з цим інші експерти.
«Ймовірність укладання угод, подібних до Мінських, досить висока, оскільки інтереси сторін взаємовиключні. Україна ніколи не змириться зі втратою територій, Путін не дасть спокій Україні, його мета — повний контроль чи максимальне розчленування країни. Плюс є бажання адміністрації Трампа якнайшвидше завершити конфлікт, а вона має ресурси натиснути на Україну. Тому чергова версія “худого світу” цілком можлива, жодного стабільного миру поки що у Путіна та його угруповання не проглядається. Такий варіант має і свої плюси. Будь-який мирний перепочинок — це можливість зберегти людей, відновити економіку та зміцнити обороноздатність. У свій час Мінські угоди не змогли запобігти повномасштабному вторгненню, але шість-сім років без активних бойових дій дозволили Україні зміцнити армію, отримати підтримку від НАТО», — вважає Костянтин Скоркін.
Проте, незважаючи на те, що Україна зараз сильніша, ніж три роки тому, це не гарантує, що фінал Мінських угод також не повториться. Тобто через певний час Росія знову може напасти. Стримати Путіна можуть хіба гарантії безпеки для України.
«Прописані гарантії безпеки для України з боку інших країн не дадуть Росії можливість знову розпочати війну. Це те, чого в Мінських домовленостях не було. Там інші країни були просто посередниками, але не гарантами. Оптимальний варіант — я розумію, що він, можливо, поки що не дуже реалістичний, — це вступ до НАТО. Другий варіант за значимістю – це миротворці, які можуть бути розміщені на території України», — розмірковує Ігор Рейтерович.
За словами політолога, моніторинг виконання умов договору зараз має бути виписаний у десятки разів чіткіше, ніж у Мінських домовленостях. Адже тепер Росія – безпосередній та відкритий учасник війни. Але навіть це не убезпечить від пропагандистських маніпуляцій з боку РФ нібито про невиконання умов угоди з боку України, як це було протягом останніх 10 років.
«Якщо це буде угода просто про припинення вогню, це одна історія. Але якщо будуть гарантії, наприклад, миротворці, Росія навряд чи говоритиме про якісь провокації принаймні певний період часу», — вважає Ігор Рейтерович.
Паралельно Україна все одно завжди має бути готовою до потенційних звинувачень з боку РФ, вважають експерти. Адже таким чином країна-агресор намагається змінити ситуацію та вплинути на рішення Києва. Ще один так званий важіль-запобіжник – ратифікація. Росія заявляла, що не зобов’язана виконувати Мінські домовленості, бо нібито виступає лише спостерігачем, а не стороною конфлікту. Водночас, угоди не були підтримані Верховною Радою і залишалися політичним, а не юридично обов’язковим документом. Деякі політологи вважають, що це також певною мірою розв’язало руки Москві.
