Є багато свідчень про те, що українські полонені проходять через тортури у різних СІЗО та колоніях. Але найстрашніше — це пройти колонії на окупованій частині Донеччини, маючи донецьку прописку. Саме так було з Арсенієм Єфіменко, який потрапив у полон на початку великої війни. Арсеній народився і виріс у Донецьку, в 2015 році він з батьками поїхав з окупації, але уся родина залишилася на підконтрольній Україні частині Донецької області — в Маріуполі. Там вони і «зустріли» повномасштабку.
Донецьк, початок війни та окупації
2014 рік ми з батьками зустріли в Донецьку. Я як зараз пам’ятаю, мені 14 років, я їхав з музичної школи. Проїжджаю повз площу Леніна, а там ніде яблуку впасти. Позбиралися якісь незрозумілі люди, вивісили триколори, плакати «Собираем Восточный фронт». Я не зрозумів що робіться на цей час. Суть того, що насправді сталося, я вже зрозумів, коли танки з цими триколорами почали кататися по вулиці Набережна. Чесно кажучи, крім слів «ну афігєть», у мене інших думок не було. Потім зʼявилося питання «А куди вони їдуть?». Швидко стало зрозуміло, що вони їдуть наших стріляти.
Батьки говорили зі мною про це простими фразами, так, щоб дитина могла зрозуміти, що в країні наступає війна: «Буде страшно, можливо, нам доведеться тікати колись». Страшно дійсно було через бойові дії та вибухи. Перші місяці населення масово звалило з Донецька. Місто, в якому раніше кипіло життя, нагадувало вимерлу цивілізацію. От ідеш вулицею, а людей нема. Але ми залишалися у місті, так вирішили батьки не в присутності дітей.
Першого вересня у моїй школі №9 виступав сам Захарченко (так званий «голова ради міністрів» угруповання «ДНР» у 2014-2018 роках. В Україні визнаний терористом — прим.ред). Стояв, штовхав промови про «молоду республіку», про «Новоросію», про те, як будемо підійматися. А я стояв і думав: «Вася, хто ти такий? Яка нахрін Новоросія?».
У мене від цієї пропаганди було таке щеплення від батьків. Через них я розумів, що це війна, що нам не «допомагають», а нас окуповують. Вдома ми здебільшого дивилися українське телебачення. Там ми дізнавались що коїться, що відбувається загалом. Потім у Донецьку почали позбавлятися від українського ТВ — деякі канали ще залишалися, але вже потрохи їх починали витісняти російські. Люди тоді боялися десь розповідати про свої політичні погляди. Ми усі жили в страху. Про щось проукраїнське я міг говорити тільки вдома з батьками. Одразу вони казали мені, щоб я мовчав про все, що ми обговорюємо вдома. Вони говорили, що якщо дитина десь щось скаже, то завтра за його батьками прийдуть — і все, до побачення.
Серед дітей починало поширюватися, що «сюди їдуть бандерівці нас стріляти». А я слово «бандерівці» взагалі не знав, почув його тоді перший раз. Навколо мене весь час про це говорили. Окупанти починали заохочувати молодіжні рухи, багато хто туди йшов. Почалися всі ці історії про розіп’ятих хлопчиків у трусиках. Усі мої ровесники були або аполітичні, або відкрито сепаратистські. Так чи інакше в мою дитячу голову вся ця пропаганда починала просочуватися.
Восени 2015 року батьки казали, що ми будемо виїжджати до родичів у Маріуполь. Вони казали, що місто вже не наше, мені треба нормальну освіту отримувати й взагалі там буде безпечніше. В певний момент у мене з’являлася думка: «Нафіг ми взагалі кудись будемо їхати, тут все добре». У жовтні ми поїхали. На шляху я трохи боявся. У мене з самого дитинства була іграшка, плюшевий трицератопс маленький(рід динозаврів), я його обіймав і мені ставилося спокійно, якщо були якісь тривожні думки, вони мене відпускали. Я сидів з нею обійнявшись в машині та молив Бога, щоб все пройшло нормально. Власне, так і сталося. Я з ним не розлучався до самої повномасштабки, насправді. На жаль, він зараз похований десь в Маріуполі під завалами в моїй кімнаті. Я ще нещодавно про нього згадував, аж на сльозу трохи пробило. Думаєш, блін, мені б цю іграшку зараз, потім згадуєш, що мені 24, я військовий.
Проїхали ми без пригод і на першому же блокпосту роздається мій крик «Слава Україні!». Як тільки ми заїхали на територію підконтрольну Україні, мене вже одразу попустило. Я зрозумів, що всі думки про те, що можна залишитися у Донецьку — це наслідки пропаганди у мені говорили. Я ще довго ходив, думав: «Фу, блін, як я взагалі про таке міг думати». Я вважаю, що мене вчасно вивезли з окупації.
Маріуполь. Життя до великої війни
В Маріуполі були родичі, які нас спочатку прийняли. Потім у нас з ними виник конфлікт, родичі ці виявилися, на жаль, проросійськими. Мене в маріупольській школі дражнили за те, що я проукраїнський. Бувало, що мене пів класу намагалися ганяти, потім я почав показувати зуби й трохи від мене відстали. Вчителі намагалися якось зупинити дітей, особисто вчитель з історії та вчитель з фізкультури. Саме такі два мужики реально робили речі. Дядько-історик, який і правознавство викладав, і історію, сам по собі був проукраїнський, з мізками в голові. Я ділився з ним переживаннями, думками.
Арсеній Єфименко до початку повномасштабної війни. Фото з особистого архіву
Через мій дитячий ПТСР через, мою невизначеність у світі, а також рокерські замашки музиканта й ультраправі погляди, які зʼявилися через те, що мене дражнили за мою любов до України та рідної мови, я не дуже багато спілкувався з іншими підлітками. Я сам по собі був таким фріком. Посередині була така злоба — Маріуполь був українським містом, але тут не дуже розуміли що таке війна і спокійно говорили російською. Я бачив до чого це може призвести, я злився. Я дуже захотів воювати. Я хотів знов бути вдома, але щоб це була Україна, я хотів звільнити окуповані території й винищити повністю всю цю скверну з моєї землі. У мене було достатньо знайомих військовослужбовців, які мені казали, що воно мені не треба. Ця війна переросла в локальні окопні перестрілки.
Мене кидало усюди, я намагався знаходити приятелів, друзів, однодумців. Згодом звʼязався з такими людьми, в яких нормально в компанії вживати алкоголь, наркотики. Років з 17-ти й до 20-ти був мій такий найкінченіший період в житті, за який я реально понад усе шкодую. За той період я багато втратив можливостей, багато відносин з людьми.
Але я вчасно став розсудливим, поруч опинилися вірні друзі, які мене прийняли навіть таким якім я є. Вони мене теж ганяли, але щоб я роздуплився і почав щось міняти в цьому житті. Вже починаючи з другої половини 2020 року, я потрохи починав себе витягувати, я зрозумів, що якщо я не почну щось робити для себе, для власного розвитку, я ніколи нічого не зроблю для того, щоб все це лайно прогнати з моєї країни. У 2021 році вступаю до університету, який встиг покинути, на слов’янську філологію та почав працювати.
Початок війни, полон, перші тортури
14 лютого 2022 року я після роботи приходжу додому, батько мені такий: а тобі повістка. Думаю: я ж на денній формі вчуся, яка нахрін повістка. Подивився, поклав її, думаю, хай лежить до кращих часів. А ті кращі часи настали дуже швидко. Війна, від якої я тікав у 2015 році, прийшла до мене знову. Куди я вже тікати буду? 26 лютого я поїхав до військкомату на, мабуть, єдиному на той момент робочому таксі. На той момент вже мікрорайон Східний обстрілювався, тобто туди ніхто не їздив. Приїхав таксист з порушенням слуху та зору, я це назавжди запам’ятаю. Приїхав до військкомату, кажу: пацани, приймайте родину захищати. Я потрапив в ТРО, 107-й окремий батальйон. Я не можу сказати, що я там чогось героїчного наробив — у мене навіть строкової служби за спиною не було.
Арсен Єфименко до полону. Фото з особистого архіву
Було капець як гучно. Нас відправили на посилення охорони, потім на завод Ілліча, там шпиталь був. Я вірив, що наші десь прорвуться, все буде добре. Але швидко стало зрозуміло, що підмоги чекати нема звідки. Я, як і ряд інших людей, вирішив вириватися з оточення. Я був після контузії, ще у мене кілька днів поспіль, особливо перед проривом, була температура 40-41. Я був максимально дезорієнтований. Ми почали виїжджати з заводу, по нас почало працювати тупо усе. Нашу колону просто розмотали. Мене тоді врятувало тільки те, що я під міст заховався з пацанами, я прибився до групки морпіхів. Ми намагалися вийти, блукали полями, посадками. Потім нарвалися на зачистку посадок і нас переловили. У той час все життя перед обличчям пронеслося.
Я намагався виставляти себе максимально аполітичним дурником. Тіпа у мене з інтересів тільки пиво піти, на гітарі грати, в АТБ працювати. Нас привезли до комендатури кудись, взяли мій телефон і відновили видалені файли. А там у мене була і література цікава, і націоналістична символіка. Після цього по комендатурі цій я літав, мені насипали й по спині, і по ребрах, і по голові, і по ногах. Щільно мене познайомили там з тапіком. Це військово-польовий телефон, який вони використовують для катувань електрострумом.
Вони намагалися від мене вибити якусь інформацію, я намагався казати, що я нічого не знаю, але хто мене слухав. Довелося відповісти і за Маріуполь, і за Донецьк, і за Донбас, І за Бандеру, і за Шухевича, і за Гітлера. Я валявся і пускав слину, просто сподівався, щоб усе це закінчилосяМене до стінки вже поставили, хотіли в расход пустити, але вчасно вибіг їх командир, почав кричати про те скільки їхніх в полоні сидить, що не можна вбивати полонених, це в обмінний фонд піде.
Ввечері 20 квітня нас вивезли в Донецьк на гауптвахту. Мене на «прийомці» трохи пожаліли, хоча пару потиличників я, як донецький, отримав. Просто я почав роздягатися, і вони побачили, що у мене на тілі живого місця нема, я після комендатури весь синій був. Там у нас були окремі камери. Бувало таке, що хтось підходить до камери, відкриває двері і забирає чоловіка. Потім тільки чули удари, крики, тріск електрошокера, тапіка цього. Мене теж так забирали. Тапік така реально страшна річ, це дуже жорсткий біль, від якої спазмує усе тіло, перехоплює дух, ти не можеш навіть нормально вдихнути.
Потім мене кілька разів витягували на допити, там я ближче познайомився з таким явищем, як ПР-73. Це гумова палка. ФСБшники на мою донецьку прописку не звертали уваги, але коли я був у місцевих, це був жах. Зі мною вони через те, що я сам з Донецька, були дуже жорстокі. Вони цікавились як так вийшло, що ти з Донецька в Україну втік, потім проти своїх же пішов воювати. Насправді це дуже страшно, тому що наразі дуже багато дітей виросло на цій пропаганді, вже виросло ціле покоління. Особливо я це зрозумів, коли мене били шкеди по 18 років. Я дивився на їх поведінку, на манеру спілкування, і розумів, що це такі безпритульні, які теж скоріш за все з запущеним ПТСР, вони виросли в таких умовах. Вони звинувачують у всьому Україну, хоча повинні звинувачувати своїх батьків, які обрали для них таке існування.
Всерединіу мене творився лютий безлад, бувала апатія, бував страх, що я нічого не зможу зробити, щоб звільнити мій дім. У мене в певний момент прострелила думка заморити себе голодом. Потім я такий: я не Надія Савченко, я не такий відомий. Мене десь в посадці закопають просто, а потім скажуть, що не було такого. Це от просто був крок розпачу, це міг бути мій такий жест, щоб звернули увагу на полонених, що нас треба витягувати. Після цих думок я кожного дня намагався думати про те, що рано чи пізно мене поміняють, я здоров’я відновлю і назад воювати. Після 22-го року війна для мене стала сенсом життя. Поки не звільниться моя земля, я не зупинюся.
На цій гауптвахті ми були два с половиною місяці. Далі нас перевезли до Оленівки. Ми приїхали туди в той період, коли заїхав «Азов», на нас особливо не звертали увагу. Нас там розкидали по бараках, я був зі своєю компанією, яка була ще на гауптвахті. Ми вже потрохи гуртувалися, намагалися спілкуватися між собою. Поміж нами, з рук в руки, ходила Біблія. Про Бога я ніколи не забував, хоча було пару моментів, коли я зневірювався. Саме в Оленівці в мене був час нарешті Біблію прочитати і про Бога подумати. Я просто почав для себе там відповіді шукати. Це мені дуже допомогло пережити полон. На сьогодні я можу сказати, що я віруюча людина, але я нікому нічого не нав’язую.
Колонії у Донецькій області
28 липня мені й інших хлопців вивозять з Оленівки. Вночі з 28 на 29 стається цей теракт. Наступного дня нам почали говорити, що це наші зробили. Треба бути дегенератом, щоб повірити в таку картину. Ми намагались у конвоїрів дізнатись куди ми їдемо, але нам не казали. Кудись приїхали, бачимо — це колонія у Горлівці. Заліз у воронок такий дядько здоровий і каже: «Слушайте сюда, вам повезло, спецназ уєхал. Но все равно крепитесь». Далі ми по одному вистрибуємо з автозака, далі на землю, чітко викрикуємо своє прізвище і стаємо на розтяжку біля автозака. Тим часом тобі відбивають ноги два або три здорові дядьки, кожен розміром як три-чотири мене на той момент. Я стільки побоїв за все своє життя не вивозив — ноги, сідниці, вони вибивали мені цю літеру Z на спині дубинкою. Мені, дякувати Богу, нічого не зламали, але, м’яких тканин понабивали так нормально, від п’ят і до шиї.
Арсеній Єфименко під час перебування у полоні на окупованій території Донецької області. Фото надане героєм публікації
Нас завезли на територію колонії, ми пройшли «коридор смерті» так званий. Там по нас прилітало все, що тільки можна: і ПРи, і шокери, і руки, і ноги, і палки. Перший час нас там взагалі перебивали жорстко. Але ти звикаєш до тортур. Вже такий спортивний інтерес з’являється — скільки витримаєш? З часом адміністрація вже починала просто до нас звикати, чіпали менш. І ми згодом як би адаптувалися. Мене били, але вже не за те, що я донецький. Вже ніхто не згадував про те, що знайшли у мене в телефоні. Це мені дуже сильно полегшило участь. У сенсі, катування продовжилися, але вже з іншого приводу. Я намагався робити якийсь спорт, але фізичні вправи були заборонені. Я все одно робив — треба було кудись агресію дівати та просто тримати себе у формі. Коли мене ловили на цьому, відправляли на вахту. Там я отримував і ногами, і руками, і шокерами за це.
Час минав, потрошки я став більш такий апатичний, я прийняв цю реальність такою, яка вона є. Я себе вже потрохи налаштовував, що, можливо, доведеться просидіти і рік, і 5, і 10, можливо, і ще більше. Психіка просто сховала приклади нормального життя. Я собі установку зробив, що я не буду думати про те, що мені недоступне. Мене тримала моя віра у те, що я повернуся до боротьби, боротимуся
за свободу моєї нації.
У Горлівці я був майже два роки, з 28 липня 22-го по 20 червня 24-го. 20 червня нас дуже швидко зібрали, усю колонію, тому що колонію почали обстрілювати. Нас перевезли у Торез. Там не було жорстко на «прийомці». Пізніше приїхав дагестанський спецназ, який з нами познайомився ще на Горлівці. Вони навчили місцеву адміністрацію як з нами поводитися. От тоді ми на постійній почали ходити літерою Г. Ми швидко навчилися бігати формою літери Г і з руками за спиною. Поки ти біжиш, тебе бʼють по спині, і так щодня. Потім вони почали виокремлювати азовців. Трохи стало, скажімо так, легше, але не азовцям. Таким чином і жили, просто чекали коли все закінчиться. Але я там був недовго.
Арсеній Єфименко під час перебування у полоні. Фото надане героєм публікації
Обмін та життя після нього
16 липня 2024 року з мого барака збирають декілька людей разом, мене теж. Нас загнали в таке незрозуміле приміщення, там нас прошмоналі. Ми сидимо і ламаємо голови, до чого цей шмон? Я себе налаштовував на негатив, що я не буду чекати чогось доброго, щоб потім не розчаруватись. Ми кудись виїжджаємо, ми не знаємо куди. У цьому автозаку було просто довбане пекло. Я вже Бога молив, щоб скоріше все скінчилося, я вже готовий прийняти будь-які побої. Там не працювала вентиляція, в одній клітці нас було 16 людей, і це при тому, що літнє сонце гріє. Ми там буквально вмирали від асфіксії. Я відчув оніміння тіла — ти вже не контролюєш свої кінцівки, тебе починає паралізувати, ти намагаєшся зробити вдих, але ти не можеш його зробити. Мене пару разів в приступи кидало, я починав головою битися, кричати: випустіть мене! Сам від себе не очікував я такої реакції. В таких умовах ми були близько 7 годин. Конвоїри, всупереч інструкціям, намагалися нам попити дати. Коли ми кудись приїхали, мене конвоїр просто виносив на руках. Я побачив аеродром і подумав: блін, відвезуть нас зараз кудись в Сибір і заб’ють там нахрєн. Але з аеродрому ми приїхали на Воронеж, я тоді політав вперше на літаку. Не думав, що воно буде так. Далі ми знов їдемо, нам вже говорять, що ми скоро будемо вдома. Я звісно не вірю.
Зупинилися десь, в нас на очах скотч, ми не знаємо де ми. Тільки коли зупинилися, нам казали його зняти. В автобус зайшов хтось у камуфляжі й каже: Хлопці, Слава Україні, ви вдома! Виходимо ми з автобусів, нас зустрічають з камерами, з прапорами, з усім на світі. Я просто підіймаю в гору прапор і починаю кричати «Слава Україні! Слава нації!». Коли я зрозумів, що мене за це не б’ють, то почав усвідомлювати, що все це не сон. У мене сльози, я на коліна впав, загорнутий у прапор.
В першу добу я нарешті зміг попити кави. Одне на одне наклалося і, як результат, я три доби просто не міг заснути. Я не міг телефона випустити з руки, гортав-гортав. У мене дуже довго залишався такий бзик в голові, що насправді все це нереально, у будь-якій момент ця реальність може обірватися, я знову опинюся там. У мене анорексія, загальне виснаження організму. До повномасштабки я важив 75 кілограмів приблизно, після обміну — 65, а у мене зріст 176. В мене артроз обох колін, травматолог мені сказав: готуйся, років через 10 доведеться коліна міняти. Ще у мене впав зір, потім спину треба лікувати. Я вже трохи почав спортом займатись.
Зараз я потрошки лікуюсь у психлікарні, це частина реабілітації після полону. Зараз у мене головна турбота — це спорт, фізіологія, розробка проблемних ділянок мого тіла, які в мене в основному постраждали. У мене багато ідей, але в мене проблема зі зосередженням уваги, особливо після побоїв, контузій, всього цього, через що я пройшов. Зараз навіть проблематично книжки читати. Я десь ходжу, роздивляюся небо, дерева, будинки – усе навколо себе.Як малята пізнають світ так, і я зараз. Ходжу, дивлюся навколо себе і радію життю просто.
Мені важко бачити цивільних, я дуже важко переношу будь-яку інформацію про ухилянтів, не можу не злитися на людей, які живуть так, ніби війни немає. Я навіть зі священником говорив на цю тему. Я кажу: я розумію, що ненавидіти людей це гріх, але я не можу. Він каже: насправді дуже важко навчитися хоча б не ненавидіти людей, не говорячи вже про любов. Я намагаюся думати про це.
Іноді мене торкає так, що я хочу прямо зараз поїхати звичайним стрільцем на фронт. Але починає вмикатися здоровий глузд, треба вчитися воювати. Поки що я відпочиваю душею і тілом, потрохи відновлююся, будую вже більш конкретні плани. Після реабілітації я повернуся на фронт, я хочу, щоб моя країна була вільною.
Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»
