Мало що в Покровську нагадувало новорічні свята. Салютами гриміла артилерія, вогнями від прильотів палали будинки, спаленими автомобілями повнилися вулиці. З антуражу — хіба що мандаринки, які соцпрацівниця Оксана розносила самотнім покровцям. Відчайдушні, вони намагалися зігрітися в будинках із вибитими шибками. У місті, де вже на весь голос замість колядок звучала війна.
У місті, за 2 км від якого росіяни, все ще жевріло щось схоже на життя. Але вже фактично розпочалася битва за Покровськ, яка визначить майбутнє південної Донеччини. Репортаж із міста опублікувало hromadське.
В очікуванні перемир’я
Оксана — худенька блондинка в окулярах — перекладає у свою сумку лоточки з їжею, які щойно привезли волонтери World Central Kitchen. У них — все ще гаряча гречка з сосискою та олів’є. У ящику — мандаринки. Тут, у центрі соцобслуговування, метушаться соцпрацівниці, які залишаються в місті й відвідують своїх підопічних. Ділять між собою обіди, що скоро будуть розносити Покровськом.
Коли фронт був далі від міста, територіальний центр міськради обслуговував 330 пенсіонерів і людей з інвалідністю, понад сотня з них — маломобільні. Тепер же люди виїжджають щодня, тому дані доводиться постійно оновлювати, а через відсутність зв’язку зробити це складніше.
«Поки тут є останній отримувач соціальних послуг, ми повинні бути тут», — каже директорка центру Варвара Копилова.
Директор центру Варвара Копилова. Фото: hromadske
У приміщенні центру вона ходить у куртці й шапці. У місті немає опалення, тому це звична картина. Варвара народилися й виросла в Покровську. Їй тяжко дивитися на те, як руйнують школи, дитячі садочки, інститут.
«Розумію, що для оборони все потрібно, але спиляні всі тополі, яким 50 років, — і серце кров’ю обливається. Хоча розуміємо, що якщо буде мир і все буде гарно, — це все відновиться. Лиш би були люди живі й здорові, а все це минуще», — каже Варвара.
Цю думку, що росіяни не зайдуть у Покровськ, бо скоро мир, як мантру повторюють на вулицях міста.
«Кажуть, буде перемир’я, буде тиша і переговори будуть. Сподіваємося, що про щось домовляться… Ми тут так добре жили», — зітхає 72-річна пані Валентина у черзі біля входу до центру. Вона — одна з тих пенсіонерок, які самі приходять за обідами.
«А що робити? Пенсія маленька, я одна, вдова. Може ще гірше буде. Не знаю», — відповідає на запитання, чи залишатиметься в Покровську. Так своє рішення пояснює більшість місцевих — нема куди їхати й на що жити.
Тим часом Оксана вже вішає сумки на велосипеди — свій і Володимира, який допомагає їй розвозити обіди, — і рушає сусідніми кварталами до маломобільних підопічних. Саме ці два мікрорайони — Шахтарський та Лазурний — найближче до росіян і здаються найбільш побитими.
Відрізані від цивілізації
Напис Press на моєму бронежилеті привертає увагу. До журналістів у прифронтових містах Донеччини ставляться не завжди прихильно, а тут уперше за роки повномасштабного вторгнення жителі самі підходили, просили записати їхні слова і «передати в Київ».
Вони відчувають себе відрізаними. Цими днями зник мобільний зв’язок — останній маркер цивілізації у Покровську. Він слабко пробивається лише в деяких частинах міста. Опалення, вода, світло зникли ще раніше. Інтернет можна спіймати лише в поштових відділеннях, які поки що працюють. Остання «Укрпошта» має закритися 15 січня.
Один водій, проїхавши повз мене, став здавати назад, аби поділитися своїм обуренням зрубаними тополями. Місцеві пишалися ними й складно приймають цю втрату.
У черзі за гарячими обідами бабусі просили передати Зеленському, що Покровськ став «мертвим містом».
«Нічого нема: холод і голод. Нема ні де погрітися, ні погріти їжі, хоч би пункти обігріву десь були», — кажуть бабусі, але просять не вказувати їхніх імен, бо не знають, яка «влада буде».
У відділенні «Нової пошти» до мене звернулася жінка, запитавши, чи ми приїхали, аби розказати про справжню ситуацію в місті.
«Якщо буде якась можливість донести, що ми такі ж самі люди, ми просто хочемо жити… Ми не чекаємо нікого, ми просто хочемо бути у своєму місті», — каже вона крізь сльози, представившись Надією Ковальчук.
Мешканка Покровська Надія Ковальчук. Фото: hromadske
Жінка обурюється тим, що, на її думку, Покровська ВЦА не готувала місто до оборони й запізно стала розставляти «зуби дракона» та інші оборонні укріплення, а також не допомагає в належний спосіб жителям, які лишаються в місті.
«Сподіваюся, що все буде добре завдяки нашим хлопцям. Дякую, що вислухали, бо прикро до сліз, бо влада тільки приїжджає на камеру, але ніхто не цікавиться, що в людей і як», — скаржиться жінка.
росіяни — через одну посадку
«Ось там Шевченко, посадка і це поле», — показує військовий 93 бригади Іван.
Саме там, у селищі Шевченко, росіяни в листопаді зуміли прорвати українську оборону й просунутися впритул до міста. Тобто вони за одну посадку від цих вулиць Покровська.
Іван — 22-річний командир взводу — заходить у двір будинку, що палає. росіяни розбили його зранку, але вже вечір, а він і досі тліє. Власники виїхали раніше.
«Це повний пи*дець. “Освободітєлі”. Але хтось же чекає. Сидять ждуни», — запалюючи цигарку, каже військовий.
Військовий 93 бригади Іван. Фото: hromadske
Це крайні вулиці приватного сектору Покровська. Частина будинків уже розбита, на інших встановлюють таблички «Тут живуть люди».
Над головами весь час чутно дрони. І наші, і ворога. росіяни публікують відео, де їхні БпЛА на оптоволокні залітають глибоко в місто.
На фоні постійно лунають прильоти артилерії. Це не по самому Покровську, а по селищу Піщане, де зараз розгортаються бої, каже Іван. Звідти росіяни намагаються вийти до одного з підходів до міста, який проходить через Межову Дніпропетровської області, а звідти — на важливу трасу Павлоград — Донецьк. Це дозволить обрізати ключові логістичні шляхи.
«Вони місто не беруть, а обходять. Мабуть, хочуть оточити, щоб потім хтось здався», — припускає Іван.
Але поки військовий думає, що вдасться втриматися: «Усе в наших руках, є купа можливостей».
У квартирі чотири градуси
Яскраво пофарбований дитячий майданчик оточений сірими потрощеними багатоповерхівками.
«Там, де забиті вікна, живуть люди», — показує Оксана на розбиту дев’ятиповерхівку в мікрорайоні Лазурний, що видається геть не придатною до життя.
Покровці продовжують жити в найбільш зруйнованих кварталах міста, але паралельно облаштовують підвали. З нижніх поверхів будинків стирчать залізні димарі — встановлюють буржуйки. За даними місцевої влади, у Покровську лишається понад 7 тисяч жителів.
Багатоповерхівки з вибитими вікнами у Покровську. Фото: hromadske
Прилетіло десь із місяць тому, розповідає Оксана, а вибуховою хвилею зруйнувало всі будинки у дворі. В один із цих будинків заходить соцпрацівниця, аби передати гарячі обіди.
Двері відчиняє 69-річна Валентина Павлівна, яка виходить, спираючись на милицю. Одягнена в теплу коричневу куртку, на руках — сині рукавиці, на голові — жовта в’язана пов’язка.
«Тримаємося», — сміючись, хоч і втомлено, відповідає вона на запитання «Ви як?».
Вона була вдома, коли в сусідній будинок прилетіло. Розповідає, що чула кілька вибухів.
«Холодно, у квартирі чотири градуси, але під ковдрами можна поки. Зараз куртку знімаю, коли під ковдру лізу, а потім може і не буду куртку знімати. Треба ж якось перебиватися, — каже жінка. — Я думаю, воно все тут буде, але сподіваюся, що живими лишимося. А якщо не судилося, то не судилося».
Валентина Павлівна та Оксана. Фото: hromadske
Оксана передає їй лотки з їжею, дістає мандаринки з кишені й обіймає на прощання. Валентина починає плакати.
«Ну тихо-тихо, може я на місяць, а потім приїду, — заспокоює її Оксана. Вона виїжджатиме з міста, поки ситуація так ускладнилася. — Без мене ніяк?».
«Без тебе буде дуже погано», — каже Валентина.
Вона крізь сльози дивиться вслід, поки Оксана спускається сходами.
Застати війну в Покровську
Червона куртка Оксани контрастує з побитими багатоповерхівками, повз які вона проходить, штовхаючи велосипед із сумками. Оксана категорично не погоджується з тим, що більшість місцевих чекають на росіян.
Вони, за її словами, сподіваються, що Покровськ залишиться Україною. Сама вона прожила тут усе життя, але на прохання дітей поки виїжджає.
Йдучи до наступної підопічної, Оксана проїжджає повз зачинені магазини й кав’ярні. Біля деяких усе ще шумлять генератори — ознака життя. У місті працює ринок.
«Місто процвітало. Тяжко на все це дивитися», — підсумовує жінка.
Повз нас проїжджає машина з білим прапорцем на дзеркалі. Так водії, яких у місті лишилося небагато, позначають, що вони цивільні, аби їх не чіпали російські дрони. Але, схоже, це не завжди працює. Бо на вулицях стоять спалені автівки, які явно не належали військовим.
«Хто взагалі думав, що буде війна? — розмірковує Оксана. — Ніхто не думав. У мене мама застала війну. Вона каже, що не думала, що війну застануть діти, внуки й правнуки. Вона каже: “Я в житті про це не могла ніколи подумати”».
