Повернення військовополонених ЗСУ. Фото: з особистого архіву
Напередодні Нового 2025 року Україна отримала довгоочікуваний подарунок — з російського полону повернулися 189 українських військовослужбовців, у тому числі захисники Маріуполя. Серед них був і 31-річний Сергій Полухін, що в перший же день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату.
Все буде добре?
Доля Сергія пов’язана не тільки з Маріуполем, в якому він народився, а й з обома найбільшими підприємствами міста — металургійними гігантами ММК імені Ілліча та «Азовсталлю». На комбінаті Ілліча він трохи попрацював після закінчення металургійного училища перед тим, як піти служити у 2013 році по контракту у військах ППО ЗСУ, а на «Азовсталі» — після повернення у 2018 році з військової служби. Влаштувався на коксохімічне виробництво, починав дробильником, а виріс до майстра.
Початок повномасштабного вторгнення Сергій застав на робочому місці, він як раз працював у нічну зміну, каже, вона була дуже важка, до того ж на комбінаті вже відбулись прильоти. Що робити далі, чоловік навіть не сумнівався, бо був в першій черзі військового резерву.
Сергій із побратимами. Фото: з особистого архіву
«Я приїхав додому, перед тим, як сісти поснідати, включив телевізор і побачив, який жах відбувається по всій Україні — Львів у вогні, Київ — теж, вся країна зазнала агресії. Кинув недоїденим свій сніданок і пішов до військкомату. Там зразу ж отримав зброю, бо мав бойовий досвід, і нас з хлопцями відправили на позиції. Через безсонну ніч мені дуже хотілося спати, але вже почався мій першій день війни», – розповідає Сергій Полухін.
Навіть маючи досвід бойового «спілкування» з росіянами, Сергій, як і багато хто з маріупольців, не вірив у можливість великої війни. Попередження закордонних спецслужб вважав фейком. Ще більше утвердився у своїй думці після приїзду в Маріуполь президента України Володимира Зеленського і головного акціонера «Метінвесту» Ріната Ахметова, бо ті заспокоювали людей і казали, що «все буде добре».
Але, як вже відомо, добре не вийшло, тож захисники Маріуполя робили, що могли, але сили були нерівними. «Поки було чим відповідати на вогонь, ми відповідали, — розповідає Сергій. — А коли закінчилися снаряди, відступали назад, потрапили в оточення на «Азовсталі». Їжі нема, води нема, жах бомбардування. Всі емоції повністю відключилися.
Спочатку дуже хвилювався за кохану дружину і маленького синочка, які напередодні вторгнення поїхали до Запоріжжя в гості до родичів. Заспокоївся, коли вже на «Азовсталі» вдалося спіймати зв’язок і я дізнався, що вони вже в безпеці у Німеччині. Видихнув і сказав собі: тепер можна і повоювати.
Сергій Полухін із сім’єю. Фото: з особистого архіву
Проте довго повоювати не вдалося. Росіяни, проковтнувши місто, методично знищували комбінат. Щоб врятувати людей, які залишалися на його території, українське військове керівництво у травні наказало гарнізону, що знаходився на «Азовсталі», вийти в полон.
За словами Сергія, люди на це зреагували по-різному: хтось казав, що росіянам не можна довіряти, хтось тішився, що нарешті все закінчилося, і вони залишилися живими. В яку пастку всі вони потрапили, стало зрозуміло у Горлівській в’язниці, там українським військовополоненим сказали: «Вы — биологический мусор. И не надейтесь, что будете жить».
«Що трапилось з цим світом?!»
А до тих дуже однозначних слів ще були сумнозвісна виправна колонія біля Оленівки та СІЗО. Про першу Сергій каже, що дуже погано годували, і весь час хотілося їсти. Там же він отримав перший досвід так званої «прийомки» та допитів. На жаль, татуювання на грудях у вигляді герба України доводило окупантів до сказу, тож Сергію від цього діставалося особливо.
Вже в Горлівці восени 2022 року його допитував чоловік у цивільному, обличчя якого приховував баф. «Вказуючи на моє татуювання, запитав, для чого я це зробив. Я відповів: “Тому, що патріот України”. А він мені: “Ты понимаешь, что быть патриотом — это не значит брать в руки оружие, а значит, работать на заводе, платить налоги”».
На допитах окупанти прагнули отримати свідчення про злочини ЗСУ. Оскільки це не дуже виходило, вони вибивали ці свідчення фізичними муками.
На запитання, що найбільше запам’яталося за ці два з половиною роки полону, що викликає найсильніші емоції, Сергій Полухін відповів: «Коли нас примусили вивчити і співати гімн РФ. Спочатку було дуже неприємно на душі, а потім я вирішив для себе, що я його не співаю, а читаю як вірш. А душею співаю тільки свій гімн, гімн України».
Сергій Полухін. Фото: з особистого архіву
Ще одні болісні спогади пов’язані з візитом до Горлівки ростовського спецназу. «Ми вийшли з їдальні, нас, десь 100 полонених, вишикували охоронці. Перший з початку строю наказує нам співати одну пісню, другий з кінця — іншу. Водночас подають команду, і ми за їх наказом співаємо кожен свою пісню, звісно, виходить какофонія. Нас зупиняють, ображають, саджають навпочіпки, і ми так, співаючи, рухаємося по великому плацу, а спецназ по нас б’є вертушками (удар з розвороту ногою), по голові, спинах, кого шокером, кого дубинками. У цей час біля тюрми якийсь розрахунок РСЗВ стояв і запускав смерчі — звук дуже потужний! Тож ми навпочіпки співаємо пісні, поруч випускають реактивні ракети, нас б’є спецназ, і я думаю: що відбувається з цим світом, що з ним трапилося?».
Зелені, жовті, червоні
У полоні Сергію довелося перебувати на чотирьох пунктах дислокації: Оленівка, СІЗО, Горлівка, Торез. Всюди діяло одне правило: зміни охоронців ділилися на три кольори: зелений, жовтий, червоний. Зелена зміна взагалі не чіпала, жовта чіпала, але по суті, а червона творила жорстоке свавілля, незважаючи на те, винен ти чи ні в порушенні режиму. «Навіть якби всі три зміни були червоними, ми б пристосувалися. А так нервова система скакала від зеленого до червоного, і психіка майже не витримувала того, що відбувалося».
Серед інших страждань військовополонених Сергій в першу чергу назвав болісний сум за найріднішими — дружиною, дітьми, батьками. Розповідає, що перебуваючи в Горлівці, у 2022 році отримав посилку від матері, а в ній лист від дружини, який вона написала, сфотографувала й відправила мамі, щоб та передала в тюрму.
«Коли отримав перший лист з фотокартками сина та дружини, почуття переповнили мене, я не стримався і дуже сильно плакав. Перечитував ті листи щовечора, знаю їх на пам’ять, як вірші. Прокидався з думками про рідних і засинав з ними. У нас у тюрмі був двір, який називався локальним сектором, з бетонним забором заввишки п’ять метрів, окрім неба нічого не було видно. І я, бувало, спілкувався через зірки зі своєю родиною. Серцем відчував, що вони мене чують», – каже Сергій.
В другу чергу хлопці страждали від голоду, весь час дуже хотілося їсти, бо годували дуже малокалорійною їжею. Тож вони мріяли про їжу, вигадували та розповідали один одному різні рецепти. Сергій, який і в звичайному житті ніколи не мав зайвої ваги, в полоні схуд на 25 кг (!).
А ще мучила відсутність свободи та простору, можливості хоч трошки побути на самоті, бо замість цього — переповнені бараки та камери. В цих обставинах дуже падає самооцінка і майже не залишається місця для надії.
Спілкуючись у тюрмі, люди ділилися на групи за віком, спільними інтересами та іншими ознаками. Сергій був з тими, хто цікавився спортом. Бо завжди на волі вів активний спосіб життя, до війни займався боксом, гирьовим спортом, армреслінгом, грав у баскетбол. Від цього отримував енергію і позитивні емоції.
Спорт надавав енергії та позитивних емоцій в ув’язненні. Фото: з особистого архіву
Попри втрату ваги, а разом із нею і сил, він намагався займатися фізкультурою навіть у тюрмі — відтискався, присідав, використовував двоярусні ліжка як бруси, чіпляв на себе баклажку з водою і підтягувався, наче на турніку. Ці заняття вважалися порушенням режиму й каралися наглядачами, якщо серед полонених знаходився щур, який доносив на товариша по камері. Але Сергій усе одно ризикував, адже завдяки таким вправам він міг нормалізувати свій морально-психологічний стан.
«Тепер буде все добре!»
У своїх казематах хлопці розмовляли про минуле й мріяли про майбутнє. Про те, що відбувалося в той момент в Україні та світі, вони нічого не знали, адже перебували в повному інформаційному вакуумі: ані радіо, ані телебачення — тільки місцева газета, яка розповідала про те, як успішно росіяни просуваються на фронті, і славила їхнє «бравое дело».
У записці, переданій Сергію після обміну, було написано: «Тепер буде все добре».
«Ви Україні не потрібні. Як тільки вас обміняють, то відразу за 2-3 тижні знову відправлять на фронт», — казали охоронці. Але після того, що він відчув і побачив у полоні, Сергій розумів, що вірити їм не можна. Хоча особливої віри в те, що його обміняють і повернуть в Україну, вже майже не лишилося..
Аж ось 28 грудня, коли у військовополоненого Сергія Полухіна був надзвичайно важкий душевний стан, його викликали до штабу в Торезі й запитали, чи згоден він на обмін. Він, звісно, погодився, хоча були й такі, хто відмовився їхати до України — мабуть, було чого боятися. Сергію дали футболку, куртку та штани, і після переодягання його кудись повели. Куди — він з іншими військовополоненими незабаром здогадався сам, бо коли вони питали у охоронців сигарети, ті відповідали: «Дома уже покурите».
Зустріч після обміну з росіянами. Фото: з особистого архіву
«Коли нас уже везли, у мене був такий стан, як на війні чи на початку полону — ані страху, ані радості, — відверто розповідає Сергій. — На українсько-білоруському кордоні зрізали з рук пластикові стяжки та скотч, відкрили очі. Зайшла омбудсмен РФ Москалькова, попитала, як до нас ставилися в полоні. Багато хто з наших відповідав, що добре, бо прагнули тільки одного — швидше опинитися на українській землі. Приїхала українська делегація: з одного автобуса виходили росіяни, з іншого — наші, так і чергувалися, поки не звільнили всіх. Заїжджаємо на кордон, а там рови протитанкові, споруди, і зразу видно, хто обороняється, а хто агресор».
Як тільки автобуси опинилися на території України, до звільнених зайшов чоловік із координаційного штабу й роздав прапори України. Це підняло хлопцям настрій, адже приходило усвідомлення, що нарешті вони на своїй землі. А ще їм передали від українських школярів маленькі пакетики, у кожному з яких була записочка з побажанням і вручну сплетений жовто-блакитний браслетик. На Сергієвому папірці було написано: «Тепер усе буде добре».
«Я одягаю браслетик на руку й бачу, що на моїх руках залишилися сліди — набряки від стяжок, і розумію, яка різниця між тим, коли я був там, і тим, коли зараз тут. В Україні жовто-блакитний браслетик гріє мені руку, а там російський “браслет” жорстко її передавлював».
Дуже зворушило те, як тепло й емоційно зустрічали автобуси зі звільненими воїнами в перших же селах Чернігівської області. Люди привітно махали, вітали, сигналили. Хлопці відчували, як їм раді у вільній Україні. У Чернігові їм надали першу медичну допомогу, речі першої необхідності: одяг, засоби особистої гігієни, забезпечили смартфонами, сім-картами й доправили до реабілітаційних центрів.
На батьківщині Сергія переповнюють різні почуття. Дуже боляче бачити, що Україна у вогні. У новорічну ніч він не міг повірити, що дивиться виступ Президента України, а до того ж потрапив на відеокадри привітання. Фізичний стан поки що не дозволяє займатися спортом, а над моральним ще потрібно працювати з фахівцями. Але головна мрія здійснилася — він нарешті побачився з сім’єю.
Довгоочікувана зустріч після обміну. Фото: з особистого архіву
«Звісно, я вже поспілкувався з дружиною та сином. Вони й зараз поруч зі мною. Бачимося щодня. Момент зустрічі був дуже хвилюючим, але все круто! Син підріс, а жінка залишилася такою ж красивою. Щодня під час полону я мріяв, як візьму їх обох і обійму. І я це зробив! Тож мрії збуваються!», – поділився звільнений захисник Маріуполя.
