Стара дерев’яна церква на Грабнику вважається однією з найстаріших у Рівному. І близькість Покровського собору аж ніяк не пригнічує активне життя парафії церкви на честь святого Стефана. Оскільки храм був побудований 175 років тому, а це місце вважається намоленим, тому щонеділі можна побачити, як до невеличкої церквиці поспішають кілька десятків прихожан. Саме ця парафія ще два роки тому першою в Рівному вирішила святкувати Різдво разом з Європою, а не з Москвою. І зробила це задовго до офіційного рішення Синоду Православної церкви України. Тому напередодні свята ми вирішили зустрітися з настоятелем Тарасом Шевченком, щоб розпитати про особливості святкування Різдва у їхній громаді.
— Розкажіть про історію цього храму…
— Колись на цьому місці були княжі угіддя для полювання. Було закуплено та висаджено близько тисячі підвод грабів. Окрім грабів, були й інші дерева. У цей ліс було випущено багато тварин. Церква з’явилася тут в 1849 році. Відтоді на цій території почали й ховати небіжчиків. Культову споруду побудували спеціально для відспівування покійників на кладовищі Грабник. Однак ховали тут не усіх, а в основному людей заможних, які мали певний статус у громаді. Наприклад, лікарів та генералів. А уже через два роки капличка була освячена як храм. Спочатку споруда церкви була трохи менша, проте потім її добудували.
— Наскільки велика ваша громада? Адже деколи може скластися враження, що церква зачинена…
— Якщо подивитися з вулиці, то можна подумати, що церква маленька. Але це не так. Я постійно жартую, що вона у нас як рукавичка. Всім людям, які до нас приходять, вистачає місця. До нашого храму ходить багато старожилів. Як колись батьки привели їх до храму, то так і ходять люди. Громада дуже активна. Прихожани не тільки живуть своїми домашніми справами, але й дуже активно допомагають по храму. Є люди, які залишаються після служби, щоб обговорити якісь актуальні теми. Адже за тиждень накопичилося багато емоцій, якими люди діляться. Наші прихожани усе один про одного знають. Володіють інформацією, що у кого відбулося. Найбільш активні у нас в громаді — це близько 60 осіб, які приходять у неділю на службу. А молоді люди зараз більше ходять до сучасних церков. Однак у нас відбуваються й хрестини, і вінчання. Рідко, але є. Адже у цьому питанні дуже складно конкурувати з Покровським собором.
— Ваша громада першою у Рівному постановила святкувати Різдво 25 грудня. Поки інші церкви вагалися, то ви перейшли. Як вам це так швидко вдалося?
— Спочатку ми святкували Різдво двічі — 25 грудня та 7 січня, а уже після офіційного переходу Православної церкви України на новий календар — один раз. По-перше, наші прихожани хотіли бути подалі від Росії. Навіть у святкуванні Різдва. По-друге, середній вік прихожан близько 70 років. Вони ще пам’ятають, як їхні бабусі та матері розповідали їм, що колись святкували Різдво 25 грудня. У мене теж є такий досвід. Адже моя покійна бабуся не сприймала Новий рік як якийсь особливий день. Для неї справжнім святом було Різдво, яке святкували 25 грудня. Більше того, за Україну вона 11 років провела на засланні у Сибірі.
Через це люди хотіли повернути свої національні традиції. Як тільки для цього була можливість, то люди її використали. Окрім цього, є такий фактор, як піст. Якщо Різдво зустрічати 7 січня, то піст припадає на Новий рік. Будьмо відвертими, що люди у цей день готують олів’є, п’ють алкоголь і танцюють. Однак досі триває піст. Якщо святкувати Різдво 25 грудня, то й час посту зміщується в датах і унормовується.
— Скажіть, чи прив’язаний день народження Ісуса Христа до певної дати? Коли насправді народився Син Божий?
— Почнімо з того, що церква не знає точної дати народження Спасителя. Цього не сказано і у Біблії. Святе Письмо говорить, що архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу звістку, коли її сестра праведна Єлизавета була на шостому місяці вагітності. Іоанн Хреститель, або Іоанн Предтеча, народився раніше. Адже він повинен був підготувати народ до приходу Ісуса Христа. Звідки ж взялися дати 25 грудня та 7 січня? Церква розмірковує просто. Якщо Благовіщення відзначають 7 квітня, то приблизно дев’ять місяців вагітності мають завершитися 7 січня. Якщо Благовіщення відзначати 25 березня, то Різдво у нас 25 грудня. Однак варто пам’ятати, що Різдво — це не просто дата у календарі. Це родинне свято любові та надії. Адже всі люди грішні, й до народження Ісуса Христа вони не мали можливості спокутувати первородний гріх Адама та Єви. Через це ворота раю для них були закриті. Але усі пам’ятали Божі слова про те, що прийде обіцяний Спаситель. Тому надіялися та чекали на його прихід.
— Коли ПЦУ переходила на новий календар, то говорилося, що святкуватимемо разом з Європою. Як так трапилося, що з Європою ми святкуємо лише Різдво, а Пасху знову окремо?
— Бо раніше ми використовували юліанський календар, а католики користуються григоріанським. Перший започаткував Юлій Цезар, другий — Папа Григорій. Ідеться про точний оберт Землі навколо Сонця. Однак обидва календарі мають певну похибку. Через це ПЦУ перейшла на новоюліанський календар. Його розробив сербський астроном, професор математики й небесної механіки Мілутін Міланкович у 1923 році.
— Є певна частина православних українців, які опираються переходу на новий календар. Як думаєте, що ще треба зробити, щоб люди були в цьому питанні одностайними?
— На мою думку, тут все залежить від священників. У людей має бути пастор, який їх веде. Наприклад, я лише запитав у прихожан, чи ми переходимо. Вони одразу погодилися. Варто пам’ятати, що світ змінюється, так само має змінюватися й церква.
— Чи є у вашій парафії якісь традиції, пов’язані з Різдвом?
— Напередодні свята наші прихожани дарують подарунки одне одному. Оскільки ми усі як велика сім’я, то люди знають вподобання одне одного.
— В українців існує повір’я, що на Святий вечір на столі має бути 12 страв. Наскільки це правильно?
— Це лише повір’я, яке не має нічого спільного з церквою. Основною стравою на Святвечір є кутя. Також ще має бути хоч одна пісна страва. Все інше — це людські вигадки. Українські господині можуть приготувати не лише 12 страв, а й 20 і більше, якщо буде треба. Можливо, так вигадали, бо Різдво — це родинне свято. Коли за столом збирається велика родина, то щоб усіх нагодувати, потрібно чимало страв. Якщо взяти солдатів на фронті, то свічку в цей вечір вони не зможуть запалити, бо ворог буде бачити їхню позицію. Також 12 страв вони теж не зможуть приготувати. Однак до них теж прийде Різдво, бо свято в душі, а не на столі.
— Чи дотримуються люди посту? Адже зарає є такі судження, що ні?
— Якщо говорити про молодь, то справді молоді люди менше дотримуються посту. Також є люди, які беруть у священника дозвіл послаблення на піст, і вони обмежують себе в їжі лише тиждень до Різдва.
Взагалі, чому так сталося, що стали менше постити? На мою думку, зокрема, й через коронавірус. Загрозливою ця хвороба була найбільше для старших людей. Тоді вважали: щоб не захворіти або здолати хворобу, потрібно, щоб організм був сильним, а жирна їжа допомагає захистити організм.
Якщо говорити про молодих людей, то менше постять через роботу, тривогу та війну. Буває, що людина починає постити, а потім не витримує, припиняє. Щодо нашої церкви, то я постійно наголошую прихожанам, що люди, які постять, мають бути насамперед скромними й порядними. Адже якщо людина не їсть, але з усіма свариться, то це не піст. За таких умов краще, якщо людина навіть з’їсть шматок м’яса, а натомість нікого не ображає. Якщо хтось з наших прихожан не постить, то я прошу, щоб натомість робили добрі справи. А це – допомога ближнім. Можна відвідати з допомогою хворих людей, поранених воїнів, ув’язнених. Добрими справами вважаються ті, які людина робить не вдома, бо вдома – це буденні справи. Словом, потрібно робити усе, щоб душа підійшла смиренною до цього свята.
— На вашу думку, чи потрібно в умовах війни колядувати, посівати та дотримуватися таких традицій?
— Колядка — це прославлення Бога, а ще відображення нашої культури. В усіх колядках українці оспівують Ісуса Христа, Діву Марію, Йосипа та інших. Ті люди, які колядують, несуть іншим радість у своєму серці. Не бачу нічого поганого у тому, що колядникам за це дають невеличку винагороду. На мою думку, потрібно колядувати та не зупинятися. Адже ворог хоче знищити нас як націю. Йдеться і про наші традиції. Через це нам потрібно цінувати можливість, що ми можемо колядувати, щедрувати та посівати. Повірте, якщо перестати це робити, то ця традиція зникне. Взагалі зараз є трохи негативна тенденція, бо багато людей перебувають у домівках за високими парканами, все на замку. Колись дитиною я обходив з колядкою увесь Басів Кут, а зараз треба усім попередньо зателефонувати. Однак я все одно раджу своїми прихожанам — колядуйте!
Богдан СЛОНЕЦЬ.
