Історія капітана Євгена Гайдука має чимало несподіваних поворотів. І хоча він народився 23 листопада 1981 року в Чопі, однак його родина мала не закарпатські корені. Мати Надія (у дівоцтві – Петріченко) виросла на Чернігівщині в родині сільських інтелігентів. Бабуся Євгена була відомою освітянкою, директоркою школи, а дід – головою колгоспу. Так що у своєму краї це були знані люди.
Натомість батько Іван Гайдук народився в Одесі, але родини не мав. Хлопець, якому в житті довелося все здобувати самому, бачив своє майбутнє в армії, тож вступив до Донецького вищого політичного училища, яке випускало замполітів. На жаль, і тут йому не поталанило: під час навчання курсант отримав важке поранення і більше півроку провів по госпіталях. Про військову службу більше не йшлося: ліва рука була не дієздатна. У такому молодому віці його комісували з армії, а з цим рухнули і надії на майбутню армійську кар’єру, якою марив з дитинства.
Маючи пільги, вступив на юридичний факультет Київського університету. В Києві познайомився і з майбутньою нареченою Надією, яка працювала вчителькою в рідній школі і приїжджала до столиці на закупи.
Після отримання диплому Івана Гайдука у 1976 році скерували на роботу до Ужгорода, куди він приїхав уже із молодою дружиною. В органах прокуратури він пропрацював майже до кінця життя, займаючи відповідальні посади у ранзі полковника юстиції. Однак юнацька туга за армією була його незагойною раною. Коли ж народився син Євген, батько спробував передати йому своє заповітне бажання. (До речі, старша донька подружжя Гайдуків – Марина теж попрацювала в поліції).
6-річний Євген з мамою, директрисою дитячого садочку № 32 в Ужгороді Надією Гайдук
Тож малий Євген виростав серед зброї, мисливських трофеїв батька, щотижневих виїздів на полювання та рибальство – всього, що формує бойовий чоловічий характер. Тато брав малого на полігон, навіть возив на танку.
Після того, як родина отримала квартиру в Ужгороді, Євген пішов у середню школу №3, яка була поруч з їхнім будинком. Мешкали тоді Гайдуки на набережній Незалежності, де проминули школярські роки Марини та Євгена. Школа була російська, але тоді на це мало звертали увагу, хоча вдома розмовляли українською. Однак ця прищеплена російськомовність паралельно трималася Євгена аж до російського вторгнення 2022 року, поки він навідріз не відмовився від мови окупантів. (До речі, на фронті російськомовністю наших вояків часто успішно користується ворог).
Випускник Ужгородської середньої школи № 3 Євген Гайдук
Після школи Євген, який добре знав англійську, вступив у Закарпатський державний університет на спеціальність «краєзнавство». А на старших курсах пішов служити до війська, бо вже визначився, що пов’яже своє майбутнє з силовими структурами. Відтак у 2006 році потрапив до лав Служби безпеки України, а по закінченні Академії СБУ в Києві отримав офіцерське звання.
Молодого лейтенанта, враховуючи його знання англійської (наприклад, дивився американські фільми без перекладу), зарахували до підрозділу контррозвідників, а згодом направили до віддаленого Рахова, аби набрався необхідного життєвого та оперативного досвіду в глибинці. Тут Євген служив опером разом із кількома колегами, серед яких був і недавній голова Закарпатської ОДА Віктор Микита, з яким разом мешкали.
Рахівщина, що межувала з Румунією у гірській місцевості і через Тису, вже тоді була ласим шматочком для контрабандистів та нелегалів. Тож СБУ мала чимало роботи. Євген вирізнявся компанійським характером, легко сходився з людьми, мав чудове почуття гумору, тому в Рахові швидко став своїм. Попри високе становище батьків (тато – прокурор в обласному центрі, мама – директорка дитсадочка), він ніколи не задирав носа.
На шкільному випускному вечорі в готелі “Закарпаття” з мамою і татом – Надією та Іваном Гайдуками
Тут і познайомився з майбутньою дружиною – молодою лікаркою Вікторією Гузо, яка проходила інтернатуру в районній лікарні після Чернівецького медичного університету. У 2013 році вони одружилися, і того ж року в них народилася донька, яку назвали на честь матері.
Коли Рахівське відділення СБУ приєднали до Тячівського і на роботу довелося їздити до Тячева, молода сім’я оселилася в Білій Церкві, де жила теща. Проживаючи серед румунів, Євген почав розуміти рідну мову дружини. Однак згодом вирішив перевестися до Ужгорода, а невдовзі взагалі звільнився з СБУ, що трапляється не так часто з офіцерами спецслужб до вислуги років.
Прийняття військової присяги Євгеном Гайдуком під час строкової служби у Києві в 2004 році
У 2016 році він підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Його колишні колеги були здивовані, коли побачили Євгена в телевізійному репортажі про зону АТО. У сюжеті капітан Гайдук розповідав про зведення нового бліндажу на передньому краї. Після шестимісячної ротації у Попасній і Рубіжному він тривалий час був тимчасово виконуючим обов'язки командира батальйону в пункті постійної дислокації (ППД) на Львівщині. Однак віддаленість від сім’ї ставала великою незручністю: адже через відстані доводилося бачитися раз-двічі на місяць. А вдома, під Ужгородом, разом із батьками жила молодша на сім років дружина і крихітна донечка.
З дружиною Вікторією і донькою Вікою у 2019 році під час урочистостей з нагоди закінчення дитсадка
Тож після закінчення контракту Євген Гайдук новий підписав з Ужгородським 15-м окремим гірсько-штурмовим батальйоном, аби бути ближче до дому. Оскільки вільних вакансій на капітанську посаду не було, то згодився на ту, що запропонували. Так він став командиром першого взводу другої роти, якою командував тоді старший лейтенант Іван Муха.
Разом вони і поїхали на ротацію у 2021 році – спочатку в Новотошківку на Луганщині, відому тим, що туди приїжджав Президент України Володимир Зеленський, який тоді оголосив про план відведення військ із Золотого-4, розташованого поруч.
Після чотирьох місяців служби ужгородський батальйон перекинули на Маріупольський напрямок. Рота Івана Муха займала позиції в околиці Водяного. На той час це був один із найгарячіших напрямків. Росіяни готувалися до війни, тому промацували нашу оборону, виявляючи слабкі місця. Перед цим було дощенту знищено ротний опорний пункт. Взвод Євгена Гайдука утримував небезпечну ділянку за шістсот метрів від ворожих окопів, причому до них була прокопана пряма траншея, бо колись це була спільна позиція сепаратистів, частину якої вони втратили. Тож із земляної нори завжди могли вигулькнути російські диверсанти.
Капітан Гайдук на передньому краї
Іван Муха розповідає, як удвох із Євгеном подалися в розвідку, аби роздивитися ворожі укріплення зблизька, бо з дронів не все можна докладно розгледіти. Це трохи змахувало на молодечу авантюру, але вилазка пройшла успішно. Євген загалом вирізнявся зваженістю, умів іти на обдуманий ризик, ладив з підлеглими і не конфліктував із начальством. Хоча завжди мав свою думку і при потребі її висловлював. Був це справжній офіцер, який знав свою справу і ставився до неї належно. Певно, за це і дали йому львів’яни позивний «Дуб». Як він жартував, «чим більше в армії Дубів, тим міцніша наша оборона».
Як згадує Іван Муха, наприкінці 2021 року постало питання, аби 128-му Закарпатську гірсько-штурмову бригаду не відправляти на ротацію після дев’яти місяців служби на передньому краю. Вочевидь, вже доходили звістки про майбутню війну і краще було тримати на передку підготовлені частини. Але, зрештою, закарпатців таки відправили додому і ужгородський батальйон 19 грудня, на Миколая, прибув додому. (До слова, цей напрямок по трасі Таганрог-Маріуполь став найпекельнішим у перші дні війни і там були найбільші наші втрати).
Однак уже через місяць ужгородські штурмовики в авральному режимі виїхали знову на схід. Капітан Гайдук тоді залишився в Ужгороді, де велася робота з новобранцями. А Іван Муха після важкого поранення у Волновасі згодом був призначений т.в.о. командира 15-го ужгородського батальйону в пункті постійної дислокації, а відтак знову став його командиром.
Зима 2024 року на Запорізькому напрямку. Капітан Гайдук – перший ліворуч
У березні 2023 року капітан «Дуб» очолив свій взвод у другій роті. До речі, велика рідкість, коли капітан керує взводом. Вже тоді ставилося питання про призначення його на вищу посаду, хоча він ніколи не був кар’єристом. Для родини Гайдуків матеріальне не було головною цінністю. Його батьки більше переймалися духовним, багато читали.
У той час розпочинався наш наступ на Херсонщині та Запоріжжі. 18 червня під час визволення П'ятихаток Євгена Гайдука було серйозно травмовано: вибуховою хвилею його кинуло на цементні сходи, внаслідок чого була зламана нога в складному місці. При цьому довелося ще кілька днів перебувати на позиції, бо бої тривали. Кілька місяців він провів удома, а після лікування знову відправився до своїх.
Останні обійми на пероні Ужгородського вокзалу 28 вересня 2023 року
Тоді армія вже почала відчувати нестачу особового складу. Офіцерам доводилося постійно заступати на бойове чергування. Під час одного з них на позиції, де після сильного обстрілу Євген перебував удвох із підлеглим, вони ледве відбилися від ворожої атаки важкою технікою. На щастя, вчасно допомогла артилерія. Тоді, мабуть, уперше впритул заглянув в очі смерті.
Як офіцер, він завжди переживав за своїх бійців, важко переносив втрати. Адже за натурою був доброю людиною. Любив тварин, в їхньому домі завжди утримувалися мисливські пси. На фронті до нього прибилися дві кішки, яких він возив із собою. Був дуже родинним, в Ужгороді після служби одразу квапився додому. Завжди просив жінку показати йому по телефону донечку.
Капітан Гайдук (крайній ліворуч) зі своїми підлеглими, 2024 рік
Наприкінці квітня 2024 року підрозділ Гайдука перекинули на один із найгарячіших південних напрямків – біля Роботиного на Запоріжжі. 21 червня Євген востаннє розмовляв із дружиною. Повідомив, що виходить на бойову позицію. Вихід був складний, бо місцевість весь час прострілювалася і, щоб пройти менше кілометра, треба було витратити години, а то й день-два.
Уже під кінець ротації, вночі 29 червня на їхнє укріплення, де перебували чотири бійці, була здійснена атака ворожої диверсійно-розвідувальної групи. Ворогам, вдалося підійти непомітно. (Раніше Євген повідомляв дружину, що росіяни використовують спеціальні плащі, які не бачать тепловізори). Під час ближнього бою Євген і один його боєць загинули, двом іншим вдалося відійти в темряві. (Один із них був поранений).
Селфі з бойовим котом восени 2023 року
На жаль, ця позиція біля Малої Токмачки була втрачена, тому довгий час не могли забрати загиблих. Лише через кілька тижнів, під час несподіваної атаки українців, вдалося тимчасово відбити позицію і евакуювати тіла героїв.
26 липня 2024 року капітана Євгена Гайдука поховано на Пагорбі Слави в Ужгороді. Він був одним із кількох закарпатських офіцерів СБУ, що під час війни віддали життя за нашу Перемогу. Командування батальйону подало пропозицію про нагородження капітана «Дуба» орденом Богдана Хмельницького.
Олександр Гаврош,
спецпроєкт «Герої Закарпаття»
Закарпаття онлайн
