Ілюстрація: Артем Марков / Заборона
Десятиліттями Росія використовувала широкий арсенал методів для шантажу та маніпуляцій щодо європейських та пострадянських країн. Енергетична залежність, ядерний арсенал, військовий та політичний тиск, економічні важелі — все це було інструментами Кремля для утримання свого впливу. Однак повномасштабне вторгнення в Україну стало переломним моментом, який допоміг багатьом державам вирватися з-під російського контролю.
Втім, Москва не полишає спроб зберегти свій вплив на європейському континенті. Втративши традиційні методи тиску, Кремль активно шукає нові шляхи для маніпуляцій та дестабілізації в сусідніх країнах та глибше в Європі. Детальніше про те, як західні та пострадянські держави борються з російським впливом, з експертами обговорила редакторка «Заборони» Світлана Гудкова.
Як Захід допоміг РФ посадити себе на голку шантажу
Холодна війна закінчилася зникненням СРСР з географічної мапи світу. Захід заслужено вважав себе переможцем і був переконаний, що переможений не зможе відновити свій потенціал. США та РФ навіть почали налагоджувати стосунки після офіційного розпаду Радянського Союзу. Тогочасний президент Борис Єльцин, підписант Біловезької угоди, дійсно демонстрував своє бажання відійти від радянських практик та обрав прозахідний курс для Росії. Америка зробила ставку саме на РФ.
Вклавши багато ресурсів в зникнення СРСР, США залишились єдиним потужним світовим центром. Китай та Індія ще не були тією силою, якою є зараз, а Європейський Союз тільки формувався, зазначає в коментарі Забороні керівник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Ігор Соловей.
Ігор Соловей. Фото: Ігор Соловей / Facebook
«Як єдина потужна країна США хотіли спілкуватися з лідерами регіонів. Є така стара історична аналогія: коли одному з американських президентів розповідали про Європейський Союз, той запитав, за яким номером він може подзвонити в ЄС? Це реально історичний факт, який свідчить про те, що великим державам простіше мати справу з однією силою і все вирішувати з ними. І вони зробили ставку на Росію», — розповідає експерт.
За його словами, Захід сам був радий обманюватися у тому, що на уламках Радянського Союзу вони отримали дієвого партнера. Вони стали заручниками свого ж відношення до Росії, коли дозволили їй засідати в Радбезі ООН як постійному члену, коли накачували її грошима за газ та нафту. І аж поки Росія знову не наростила м’язи й дала зрозуміти, що може існувати і без свого партнера.
Ілюстрація: Артем Марков / Заборона
«Ще один історичний факт для розуміння коріння ідеї шантажу, її укріплення та загалом ‘логіки’. В 90-ті роки Єльцин запитав у своїх радників, чому країни НАТО та Захід в цілому не виконують російські забаганки? Один з генералів відповів, що Захід Росію просто не боїться, бо вважає нормальною країною, — ділить Соловей. — Росіяни у шантажі показують свою ненормальність, свою неадекватність, готовність перетворити увесь світ на ядерний попіл і тому подібне. Тобто є Захід — нормальний, адекватний світовий гравець, який звик спілкуватися з такими ж нормальними країнами. А є ненормальна Росія, з якою Захід починає йти на компроміси, аби вона не зробила щось гірше. Цю слабину Москва і намацала. Вона почала блефувати, і цей блеф став настільки глибоким та переконливим, що й досі змушує наших партнерів йти Росії на поступки».
Енергетика: газ та нафта
Залежність Європи від російського газу почала формуватися ще у 70-х роках, коли європейські країни почали активно імпортувати газ через нові трубопроводи з СРСР. А вже з 90-х років ключовим постачальником енергоносіїв стала Росія. Протягом десятиліть попит на російський газ зростав, і у 2021 році РФ забезпечувала понад 40% імпорту газу до Євросоюзу — від 95% газу Угорщині до 10% газу Іспанії.
І залежність Європи від російського газу мала тільки зрости у 2022 році, коли хотіли запустити роботу нового газопроводу «Північний потік-2» з Росії до Німеччини.
Інфографіка: Артем Марков / Заборона
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну завадило його відкриттю, а згодом невідомі влаштували диверсію в Балтійському морі, підірвавши три з чотирьох ниток газопроводу.
Росія неодноразово використовувала постачання газу для політичного впливу на європейські країни. Яскраві приклади — газові кризи 2006 та 2009 років, коли «Газпром» призупинив постачання газу через Україну через суперечки щодо цін та транзиту, спричинивши енергетичну кризу взимку. Також Росія маніпулювала цінами на газ, караючи або винагороджуючи країни залежно від їхньої позиції щодо її політики. Наприклад, після анексії Криму у 2014 році ціни для України підвищили, тоді як для лояльних держав залишили на тому ж рівні. З 2015 року Київ купує скраплений природний газ (СПГ) виключно в ЄС, проте не виключено можливість реімпорту.
У 2022 році, коли Захід ввів санкції проти РФ за вторгнення в Україну, Путін оголосив, що з 1 квітня плата за газ буде прийматися лише в рублях, таким чином знову вдаючись до тактики шантажу.
Втім, коментує директор енергетичних програм «Центру Разумкова» Володимир Омельченко, цей план провалився. ЄС виступив за підтримку України та почав розробляти план зниження залежності від російського газу.
Володимир Омельченко. Фото: Володимир Омельченко / Facebook
«На сьогодні лише декілька країн продовжують купувати трубопровідний російський газ, серед них — Словаччина, Італія, Австрія [через Словаччину]. Однак у цих країн є плани, що до 2027 року вони мають від нього відмовитись», — каже він в коментарі Забороні, відзначаючи чималу роботу ЄС у напрямку зниження залежності від російських енергоносіїв.
Зокрема Захід запровадив численні санкції, спрямовані на обмеження доходів Росії від нафти та газу. І хоча Москва знайшла спосіб певною мірою обходити санкції через лазівку у правилах переробки, все ж обмеження змусили РФ переорієнтовувати ринок на Китай та Індію.
«Тут також було зроблено багато. Десь 80% російського ринку нафти та нафтопродуктів пішли з європейського ринку. Хоча в деякі країни російська нафта продовжує поступати, але під іншим прапором. В Китаї та Індії також не все так добре, тому що Пекін скоротив закупку російської нафти на 30%. Складні проблеми з розрахунками у юанях, ключові китайські банки відмовляються вести розрахунок в юанях, тому доводиться застосовувати складні механізми розрахунку через криптовалюту, золото, сингапурські банки і так далі. Ще гірша ситуація з Індією, яка платить національною валютою. А що з цими рупіями робити, невідомо», — пояснює енергетичний експерт, додаючи, що найбільші нафтові та газові компанії РФ потерпають від збитків.
Ілюстрація: Артем Марков / Заборона
Однак казати, що енергетичний шантаж відходить у минуле, не можна. Росія все ще намагається повернути собі важелі впливу через прихильних до неї західних політиків. «Є певні кола, особливо у Німеччині, які хотіли б повернутися до закупки енергоносіїв з РФ. І вони намагаються створити передумови для цього. Особливо на цій темі спекулюють політики з ультраправої Альтернативи для Німеччини, які набирають популярності в ФРН», — зазначив Омельченко.
Втративши велику частку ринку Європи, РФ намагається компенсувати хоча б частину через нові контракти з країнами Центральної Азії. Так, наприклад, напочатку червня 2024 року підписані угоди з Казахстаном, Киргизстаном та Узбекистаном про постачання газу через дочірні компанії Gazprom. Об’єми та ціни невідомі, проте мова йде про 15 років, що вже сигналізує про поглиблення залежності цих країн від енергоресурсів країни-агресорки.
Ядерний шантаж та Третя світова
Як і енергетичний, ядерний шантаж став важливою частиною стратегії Росії для посилення свого впливу на міжнародній арені. Москва використовувала ядерну риторику для тиску на Захід задля отримання особистої вигоди та змушуючи Захід не втручатися в її справи.
У тому ж 2014 році, під час анексії Криму, Росія натякала на ймовірність застосування ядерної зброї у відповідь на будь-які спроби військового втручання з боку Заходу. Ця практика продовжилась і після повномасштабного вторгнення. Загроза провокацій на окупованій Запорізькій АЕС, погрози застосування тактичної чи стратегічної ядерної зброї у разі перетину намальованих Росією червоних ліній часто звучать не лише від підконтрольних Кремлю блогерів та воєнкорів, а й від офіційних чиновників на кшталт заступника голови Радбезу РФ Дмітрія Медведєва.
Світова спільнота відзначає, що загроза ядерної війни зараз найвища з часів Карибської кризи, що змусило лідерів США та Китаю виступити із заявою про неприйнятність використання ядерної зброї Росією проти України.
Інфографіка: Артем Марков / Заборона
«Оскільки енергетичний шантаж вже не є таким дієвим, останнім козирем у росіян залишається ядерна зброя. І час від часу вони дістають цю ядерну дубинку та розмахують нею на весь світ, — зазначає керівник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Ігор Соловей. — Українці вже на це реагують зі сміхом. Пам’ятаєте, після серйозних погроз про ядерний удар народилися меми про Щекавицю? Тож тепер ядерні погрози у нас пов’язуються з оргіями на горі. Тобто це перетворили в сміх, і це вже не страшно. Європейці також продовжують проходити цей етап. І хоча ядерний шантаж для них ще залишається небезпечним, ми бачимо, що Захід все менше звертає увагу на ці погрози. І своїми діями росіяни кожен день наближають світ до розуміння повної неадекватності Путіна, його команди та країни в цілому».
З ним погоджується й аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень Андреас Умланд. За його словами, частина європейських країн дійсно менше зважає на ядерний шантаж Кремля, що відображається у наданні Україні зброї, на яку раніше було накладено табу. І хоч поки є певні обмеження на дозвіл бити по території РФ, все ж певний рух іде.
Андреас Умланд. Фото: Andreas Umland / Facebook
Однак росіяни знайшли інший спосіб, як давити на керівництво європейських країн, — через їхніх громадян. «Для людей ядерний фактор залишається центральним. Я думаю, це найбільша проблема, через яку Україна не може отримати ракети Taurus чи не отримує дозвіл бити по території РФ. Люди бояться, що буде ескалація, вони говорять про міжконтинентальні ядерні ракети, підводні човни, бомбардувальники. Вони бояться ядерної війни, яка стане кінцем людства, — пояснює Умланд. — Тож коли Шольц відмовляється давати Taurus, на жаль, це відображає думку більшості німців. І з одного боку, німці підтримують Україну, підтримують надання різних типів озброєння, але от чомусь вони повірили в те, що якщо Німеччина передасть ці далекобійні ракети, то це стане початком третьої світової війни. На жаль, така ситуація».
Ілюстрація: Артем Марков / Заборона
Тож, на думку аналітика, психологічна проблема страху початку Третьої світової війни є найбільшою. І Росія використовує цей страх, посилюючи його через різні канали комунікації. Таким чином, працювати необхідно саме з громадянами європейських країн.
«На загальноєвропейському рівні має будуватися стратегія контрпропаганди російським вкидам. Частково Європарламент намагається це вирішити, але навіть немає якогось органу, який би займався контрпропагандою централізовано, і якогось просування в його створенні я не бачу. Звісно, на місцевому рівні, за ініціативи громадських організацій, волонтерів, ведеться велика контрпропагандистська активність, але на державних рівнях нічого немає», — розповів Умланд.
Демонстрація військової міці перед сусідами
Після розпаду СРСР Росія отримала у спадок значний військовий арсенал, що дозволило їй зберегти статус потужної військової держави. Кремль продовжував зміцнювати цей імідж, вкладаючи величезні бюджетні кошти в оборону.
До початку повномасштабної війни Росія витрачала на військові потреби близько 3,6% свого ВВП, тоді як більшість країн НАТО виділяли менш як 2% ВВП. Військові паради, покази сучасного озброєння та масштабні навчання стали важливими елементами у створенні міфу про другу армію світу.
Росія не лише демонструвала свою військову міць, але й активно використовувала її проти країн колишнього СРСР. Наприклад, 1991 року російська армія підтримала сепаратистів у Придністров’ї. Хоча Росія офіційно не визнає суверенітету Придністровської Молдавської Республіки (ПМР), вона надає їй військову, економічну, політичну та дипломатичну підтримку. Міф про другу армію світу стримував Молдову від рішучих кроків щодо реінтеграції Придністров’я і змушував молдовську владу обирати обережний підхід у відносинах із Москвою. Далі відбулися перша та друга Чеченські війни (1994-1996 рр., 1999-2000 рр.), війна в Грузії, яка призвела до окупації Абхазії та Південної Осетії у 2008 році, а також анексія Криму і початок війни на Донбасі у 2014 році.
Ілюстрація: Артем Марков / Заборона
У Центральній Азії Росія використовувала міф про другу армію світу для запобігання будь-яким антиурядовим протестам або спробам вийти з-під її впливу. Наприклад, так Кремль діяв під час протестів 2022 року в Казахстані. Коли ситуація стала більш ніж напруженою, російські війська були швидко введені в країну в рамках миротворчої місії ОДКБ.
Росія також зберігала свій вплив на Південному Кавказі, розміщуючи так звані «миротворчі війська» в Нагірному Карабасі, спірній території між Вірменією та Азербайджаном.
Отже, міф про військову потужність Російської Федерації тривалий час тримав у страху всі пострадянські країни, що дозволяло Кремлю впливати на їхні внутрішньополітичні, економічні та безпекові процеси. Україна також довгий час остерігалася масштабного вторгнення, бо не мала достатньо ресурсів та гарантій щодо відповідної військової допомоги від третіх країн. У 2022 році теж цього не було, але все ж зуміли зупинити так звану «другу армію світу». В ході війни стала зрозуміла міфічність — не міці як такої, а того, що не можна її здолати.
Яніс Кажоціньш. Фото: f64.lv
«РФ намагається показати, що воює на довгострокову перспективу. І оскільки це така велика країна, яка перебуває у стані війни, то вона начебто неодмінно переможе. Бо, мовляв, Захід не має достатньої сили, як ми це бачили в Іраку, Сирії, Афганістані. Усі ці твердження просто неправильні, — впевнений він. — На Заході, зокрема в Європі і в Північній Америці, було загальне відчуття, що Росія виграє. Це було до Курської наступальної операції.
Історичні мацаки: політика, економіка, пострадянські країни
Розвінчання міфу про непереможну силу Росії не означає, що Москва втратила усі важелі впливу. По-перше, Росія зберігає значний економічний та політичний вплив у країнах пострадянського простору. По-друге, в багатьох з них панують авторитарні режими, які легше знаходять спільну мову з такою ж авторитарною Росією, ніж із демократичним Заходом. Нагальний приклад — Грузія.
Міністр закордонних справ України (2007–2009 років) Володимир Огризко називає пострадянський простір посттоталітарним. Він пояснює це тим, що ще за радянських часів там була сформована чітка тоталітарна система, де панували Комуністична партія і КДБ у всіх його проявах. Отже, говорити про якісь демократичні форми управління не доводиться.
Володимир Огризко. Фото: Володимир Огризко / Facebook
«Зрозуміло, що РФ використовувала відмінні від демократичного Заходу методи впливу на ці тоталітарні країни. Що ж там відбувалося? Варто розуміти, що посттоталітарний простір був також неоднорідним. В країнах Центральної Азії та частково Кавказу, де історично схилялися до тоталітаризму, Москві не потрібно було вигадувати велосипед. З такими лідерами Кремлю працювати було значно простіше, адже вони розмовляли однією мовою. І зараз ми бачимо, що результат цієї співпраці очевидний, — зазначає Огризко. — Вся Центральна Азія — це напів або повністю тоталітарні режими, які орієнтуються або на Китай, або на Росію. Навіть ті країни, які на початку демонстрували певні надії, як Вірменія чи Узбекистан, швидко повернулися до тоталітаризму. Чому так сталося? Тут поєдналися два фактори: менталітет місцевого населення та багаторічний економічний і політичний вплив Росії».
Економічний фактор також значно вплинув на країни, що прагнули до демократичного розвитку та орієнтувалися на Захід.
«Білорусь принаймні в перші роки своєї незалежності демонструвала прихильність до проєвропейських демократичних цінностей. Але згодом цей курс змінився. Подібна ситуація була і в Грузії: спочатку невизначеність, потім явний перехід до демократії, а зараз — відкат назад. У кожній з цих країн Росія намагається відновити своє насамперед економічне домінування, а потім через економіку нав’язати свої прокремлівські наративи», — пояснює ексочільник українського МЗС.
Таким чином, аби не допустити їхнього руху в інший бік, навіть якщо не військовим шляхом, Росія продовжує намагатися впливати на країни пострадянського простору ідеологічно та економічно. Це особливо помітно в діях щодо Молдови та Вірменії, наводить приклад Володимир Огризко.
Ілюстрація: Артем Марков Заборона
«У Молдові тривають серйозні процеси євроінтеграції, які Москва намагається зруйнувати. Проти Кишинева ведеться активна інформаційна кампанія з боку російської пропаганди, яка демонізує Європейський Союз, а Росію зображує як рятівницю. Восени, коли в Молдові будуть президентські вибори та референдум щодо вступу до ЄС, ми побачимо, як усі ідеологічні сили Москви намагатимуться налаштувати населення проти євроінтеграції та звинуватити уряд Санду у всіх бідах, — прогнозує експерт. — Коли Вірменія почала наближатися до США, Росія вирішила покарати її руками Азербайджану. Під час військової операції Азербайджану в Нагірному Карабаху Росія не надала жодної підтримки своєму союзнику по ОДКБ, фактично змусивши Єреван поступитися територією. Тепер, швидше за все, Москва намагатиметься економічно тиснути на цю маленьку країну. І це не так складно, оскільки Вірменія перебуває в повному оточенні. Одним словом, у кожній конкретній ситуації РФ шукатиме будь-який спосіб, щоб досягти своєї мети».
Проте війна в Україні вплинула на здатність Росії підтримувати свій вплив політично-економічними методами. Бойові дії змусили Кремль зосередити максимум уваги на Україні, послабивши контроль над іншими країнами пострадянського простору.
Економічні можливості Росії також суттєво зменшилися через західні санкції, і тепер колишні республіки СРСР допомагають агресору обходити санкції та втриматися на плаву. І зараз можна припустити, що не РФ їх тримає в пастці, а подекуди сама потрапила в пастку.
Володимир Огризко прогнозує розворот тоталітарних режимів у бік Китаю, який вже має значний економічний вплив у регіоні. «Переорієнтація почалася. Не випадково Китай проводить спеціальні зустрічі з представниками цих країн, щоб чітко показати Москві, що її неконтрольована сфера впливу закінчилася. Китай пропонує інвестиції та фінансову підтримку, які так потрібні цим країнам. Тому, я думаю, що вони дійсно перейдуть під крило Китаю, що зменшить вплив Росії в регіоні. А за такі країни, як Грузія, Вірменія, Молдова та Білорусь, ще доведеться поборотися», — вважає експерт.
Кардинальні зміни на пострадянському просторі можуть відбутися лише після падіння режиму, що запустить невідворотні процеси дезінтеграції. «І ми побачимо фантастичні процеси, про які, поки що, на жаль, на Заході мало хто хоче думати», — додав Огризко.
Інформаційний шантаж
Аби замістити неактуальні методи шантажу, Росія знаходить нові способи тиску на західні країни. Щоб підірвати їхню єдність у підтримці України, Кремль організовує масштабні інформаційні кампанії, спрямовані на створення негативного іміджу українців як нахлібників та України — як корумпованої та терористичної держави. Основний акцент робиться на вплив на громадську думку в окремих європейських країнах.
«Через свої канали Росія поширює новини про корупцію в Україні, максимально роздуваючи навіть незначні випадки, які зазвичай не мали б широкого розголосу за межами країни. Або ж вигадує приводи. Наприклад, неодноразово лунали звинувачування у продажі західної зброї третім країнам. В Німеччині знову на передньому плані — підрив Nord Stream 2. Якщо раніше вважалося, що це могла бути диверсія з боку Росії, то тепер основною версією є те, що це зробили українці. Таким чином Україну намагаються виставити країною-терористкою», — пояснює Андреас Умланд.
Захід повинен навчитися протистояти російській дезінформації. Україна ж, своєю чергою, вказують всі опитані Забороною експерти, має активно взаємодіяти з громадянами європейських країн, оперативно спростовуючи фейкову інформацію, пояснюючи методи російської пропаганди та систематично наголошуючи на важливості підтримки України для безпеки Європи.
Ілюстрація: Артем Марков Заборона
«Інформаційні операції в країнах Балтії не настільки ефективні, як могли б бути, бо вони розгорнуті в різних напрямках, і ми до певної міри набули імунітету щодо ‘руського міра’ і всієї цієї російської пропаганди. Окрім того, російські канали більше не дозволені в країнах Балтії, — розповідає колишній очільник Служби зовнішньої розвідки Латвії Яніс Кажоціньш. — Втім, до гібридних загроз ми повинні ставитися дуже серйозно. Путін вже показав, що він готовий використовувати вбивства в країнах ЄС. Ми приділяємо багато уваги розбудові сильних збройних сил, але не менш важливо мати сильні та дієздатні внутрішні війська, а також населення, яке розуміє загрози. Це ті речі, над якими ми зараз працюємо, і нинішній уряд [Латвії] прагне цього».
Росія також активно впливає на політичну ситуацію в Європі, підтримуючи євроскептичні партії та рухи. Зокрема, Кремль надає фінансову, медійну та організаційну підтримку політичним силам, що виступають проти Європейського Союзу, НАТО та демократичних цінностей. У питаннях, що стосуються України, ці партії здебільшого закликають до припинення підтримки Києва та початку переговорів із Москвою. Прикладом такого впливу є підтримка ультраправих партій у Франції, Італії, Німеччині та інших європейських країнах.
На жаль, у цьому напрямку Москва досягла певних успіхів, що засвідчили нещодавні вибори до Європарламенту. Хоча ультраправі партії ще не мають більшості, вони здобули значні результати в Австрії, Нідерландах, Іспанії, а особливо у Франції та Німеччині. Партія «Національне об’єднання» під керівництвом Марін Ле Пен, відомої своїми симпатіями до Путіна, отримала перше місце у Франції з 31% голосів — це вдвічі більше, ніж результат партії президента Еммануеля Макрона. У Німеччині «Альтернатива для Німеччини» здобула друге місце з майже 16% голосів.
«Росія обрала тактику: вести переговори з кожною країною Євросоюзу окремо, щоб спробувати розхитати союз зсередини. Як писав Блок про Жовтневий переворот: ‘Мы мировой пожар раздуем’, так і зараз вони намагаються розпалити світову пожежу, підпалюючи всюди, куди можуть дотягнутися. Ультраправі партії в Європі є природними союзниками Кремля, який їх всіляко підтримує. Або ж Росія намагається впливати через своїх давніх друзів в Австрії, Угорщині та нещодавно у Словаччині», — говорить Ігор Соловей.
Ілюстрація: Артем Марков / Заборона
Проте вся ця співпраця ґрунтується виключно на грошовій вигоді, зазначає експерт. Наприклад, Росія продає Угорщині газ за низькими цінами, що дозволяє Будапешту заробляти на перепродажі. Якщо припиняться поставки газу — зникне фінансова вигода, а разом із нею й союз між цими країнами. Те ж стосується і політичних партій — без фінансової підтримки вони не підтримуватимуть РФ.
«Енергоносії та гроші — це те, що Росія може запропонувати. Раніше до цього додавалася зброя, але зараз вона потрібна їм самим. Це те, що утримує Росію і її союзників разом. Якщо цього не буде, усе розсиплеться», — підсумовує Ігор Соловей.
Матеріал створено та опубліковано за підтримки Медіамережі
