Його обличчя завжди закрите балаклавою. Погляд пильний, рішучий і вмотивований. Він виконує бойові завдання на тих територіях, про які ми почуємо лише після перемоги України. Він постійно тренується та вдосконалює свою силу витримки. Це розвідник Сергій (ім’я змінили у цілях безпеки — авт.) До початку війни він працював у поліції. Та з її початком звільнився з правоохоронних органів, щоби стати на службу.
Спочатку охороняв режимні об’єкти
Про шлях від поліцейського до розвідника та бойові завдання Сергій розповів в ексклюзивному інтерв’ю “МБ”.
– 24 лютого нас підняли по тривозі, на той час я працював у поліції. У кожного з нас була тривожна валіза. Ми були готовими. Пам’ятаю, як понад триста поліцейських стояли в черзі на отримання зброї, а я в думках очікував на приліт. Далі план “Фортеця”, охорона адміністративних будівель, патрулювання. Перші кілька діб ми були постійно на роботі. Пізніше нас розподілили: когось – на патрулювання, когось — охороняти будівлі. Я охороняв об’єкт критичної інфраструктури. Добре пам’ятаю, як у телеграм-каналах бачив ці жахливі новини… Я розумів, як хлопцям важко, і вирішив їхати на бойові позиції. Розмови точилися про формування зведених загонів, щоб туди потрапити, треба було пройти підготовку. Вона займала певний час. Тому я вирішив звільнятися з поліції, – згадує розвідник.
Після звільнення Сергій поїхав до родичів попрощатися. Після цього взяв наплічник і поїхав до столиці.
– Родичам я правду не говорив. Казав, що їду до Києва на блокпости. Хоча в мене були інші плани. Через спільних знайомих з’явилася можливість працювати у розвідці. На Київщині я зустрів групу хлопців, які на той час уже побачили дуже багато, – згадує Сергій.
Згодом для виконання бойового завдання Сергія з групою відправили на Запоріжжя.
– Мій командир, товариш і дуже добрий друг, тоді казав: “Росіяни поводяться так, ніби ми прийшли на їхню землю, а не вони до нас”. На Запоріжжі ми виконували свою роботу. Яку саме, поки що сказати не можу. Намагалися максимально добре її виконувати, не давали окупантам “зашитися” на Запоріжжі, бо тоді вони почали масово все мінувати. Пізніше я перекваліфікувався в штурмовики, а потім знову перейшов у розвідники, – каже Сергій.
Побачив, що таке “зомбі-походи”
Виконавши роботу на Запоріжжі, Сергій поїхав на Донеччину.
– Перший напрямком був Лиманський. Тоді удари завдавали, але не такі інтенсивні. Наша група допомагала піхоті. Там ми побачили “зомбі-походи” вагнерівців. Цих “зомбі” ми зустріли під Соледаром. В одну ніч з однієї точки було понад 70 підтверджених випадків ліквідації окупантів. Тоді рашисти наступали великою кількістю, адже ще не було FPV-дронів. Ми змогли просто неба добре вкопатися, зробити укриття та працювати. У 2022 році основні бойові дії були з використанням мінометів і танків. Тоді здавалося важко, але якщо порівнювати із теперішньою ситуацією, то зараз у рази складніше. Про Бахмут. Там я був кілька разів. Основну роботу ми виконували під Бахмутом або за його межами. Пам’ятаю мій перший виїзд туди. Це було літо 2022 року. Гарне, доглянуте містечко, відремонтовані школи, футбольні поля. Я постійно порівнював його із Чернівцями. Дуже воно мені подобалося. Потім я заїхав у це місто у січні 2023 року. Тоді його вже майже зайняли росіяни. Вони знищили це прекрасне містечко. З околиць ми вивозили мирне населення й виконували свою безпосередню роботу. Коли дивилися із боку Часового Яру, бачили знищені багатоповерхівки, дуже яскраво виднілися лишень мурали, більше нічого… Найбільше мені шкода людей. Я зараз не кажу про “ждунів”. Були чесні та порядні, але через вік вони боялися будь-куди виїжджати. Росіяни просто стирають українські міста, туди життя не повернеться, – каже розвідник.
Наприкінці січня минулого року Сергій отримав осколкове поранення під Бахмутом. Однак і далі брав активну участь у бойових діях.
– Розпочнемо з того, що мої параметри не надто годяться для розвідника, – жартує Сергій. – Адже існують стандарти, за якими розвідники нібито повинні бути худими й невисокими. Мій зріст – 190 см. Вага – 120 кілограмів. Мав кілька осколкових поранень, але найсерйозніше було під Бахмутом. Пам’ятаю, ми тоді займалися евакуацією поранених із суміжних підрозділів. Ми передали поранених і виходили траншеєю, тоді прилетіла міна на асфальтовану ділянку, а до нас долетіли осколки. Один потрапив у мене, я відчув сильний біль, але, на щастя, органи не зачепило, – каже Сергій.
На війні разом із рідним братом
Сергій має рідного молодшого брата. Він теж розвідник. Працює із Сергієм разом. Вважає, що це основна його підтримка. Каже, що довіряє своєму братові більше, ніж самому собі.
–Бути разом із своїм братом на війні дуже страшно. Але ми підходимо до цього з гумором, лише він і рятує насправді. Якось, коли ми були разом на операції, в один момент жартома казали: “Ні, ми не можемо зробити нашу маму мільйонеркою”. Дуже страшно було під час цієї операції: ми сиділи в підвалі, а ворог не знав, у якому конкретно. Поруч їздив ворожий танк та методично розбивав будинки і сусідні прибудови. Цей танк охороняв ворожий FPV-дрон. Обстрілювали безупинно, працювала авіація. Виникало відчуття не те що страху, адже не можна втрачати контроль. Тоді я подивися на брата, і це було відчуття безвиході. Це найгірше, що я колись переживав. На щастя, ми вийшли живими із тієї ситуації. Мій брат – це людина, яка з самого початку їздила у військкомат і просилася на війну. Доля так склалася, що ми зараз в одному підрозділі. Брат – це підтримка, опора, – каже розвідник.
Відпустка розвідника Сергія в Чернівцях добігає кінця. Чоловік повертається на війну і надалі буде виконувати завдання в зоні бойових дій. Розвідник переконаний, що про війну не варто забувати й на мить. Усім треба згуртуватися, як на початку вторгнення. Про перемогу Сергій говорить коротко:
“День Перемоги насамперед стане днем великої скорботи, коли ми повинні згадати усіх тих, хто віддав своє життя за незалежність України в цій війні!”
