Заява Дональда Трампа про те, що Путін нібито більше зацікавлений в угоді, ніж Зеленський, і тому саме українську сторону треба «переконувати», — це не просто словесна обмовка. Це публічна зміна тональності американського посередництва, яка показує, в який бік зараз тисне Вашингтон.
Формально Трамп каже про баланс: мовляв, обидві сторони підтримують ідею угоди. Але фактичний акцент інший — ініціатива нібито виходить від Кремля, а Київ треба «умовляти». Для диктатора, який веде війну проти сусідньої держави, така риторика вигідна сама по собі: вона перекладає репутаційний тягар очікування та поступок на жертву агресії, а не на агресора.
Енергетичне перемир’я як інструмент тиску, а не гарантія миру
Домовленість про припинення ударів по нафтопереробних об’єктах, оголошена Трампом у неділю, вже на старті виглядала нерівноцінною. Україна має лише один нафтопереробний завод, який Росія і так неодноразово атакувала й який працює не на повну потужність. Росія ж володіє розгалуженою мережею НПЗ по всій країні. Формальна симетрія угоди — «обидві сторони не б’ють по нафтопереробці» — на практиці означає, що Москва ризикує набагато меншим, ніж Київ, який хоче поширити режим тиші на всю енергетичну інфраструктуру, а не лише на заводи.
Сам Трамп визнав, що порушення перемир’я фіксувалися з обох сторін. Це важливе визнання: воно означає, що домовленість тримається не на реальних механізмах контролю, а переважно на політичній волі самого президента США, який відкрито каже, що сторони погодилися на його умови, бо він так наказав. Угода без верифікації й без наслідків за порушення — це радше декларація намірів, ніж дієвий інструмент стримування ударів по енергетиці.
Чиї інтереси насправді обслуговує дизельна угода
Пояснення Трампа щодо домовленості з Росією про постачання дизельного пального знімає будь-які ілюзії щодо нейтральності посередника. За його власними словами, ця угода укладалася не заради України чи навіть не заради США окремо, а заради «решти світу» — тобто заради стабілізації глобальних цін на паливо. Це означає, що економічна логіка взаємодії Вашингтона з Москвою існує паралельно до воєнного конфлікту і частково від нього не залежить: Росія залишається постачальником ресурсу, потрібного світовому ринку, і це дає Кремлю додаткові важелі в переговорах, не пов’язані напряму з полем бою.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
На цьому тлі логічно звучить і критика з боку міністра фінансів США на адресу європейців, яких він назвав лицемірними за те, що вони досі не відмовилися від закупівель російських енергоресурсів, хоча публічно засуджують подібні домовленості Вашингтона з Москвою. Ця суперечність показує ширшу картину: офіційна солідарність Заходу з Україною постійно наштовхується на реальну економічну залежність окремих держав від російських енергоносіїв, і ця залежність обмежує готовність тиснути на Москву по-справжньому жорстко.
Згадка про те, що після завершення роботи над дизельною угодою увага адміністрації перемкнеться на врегулювання навколо Ірану, додає ще один штрих до картини пріоритетів. Українське питання в цій логіці постає одним із кількох паралельних геополітичних проєктів Вашингтона, а не єдиним центром уваги. Це пояснює, чому енергетичне перемир’я формулюється максимально вузько — лише про удари по НПЗ — і чому питання повного припинення атак на енергетичну інфраструктуру України залишається відкритим.
Асиметрія тиску, нерівноцінність умов угоди та визнані порушення з обох сторін складаються в картину крихкого компромісу, вигідного передусім тому, хто його пропонує як власний дипломатичний здобуток.
