Заява Маї Санду про готовність прийняти будь-яку кількість українських біженців звучить не як гуманітарний жест, а як стратегічне рішення країни, яка сама перебуває під тиском. Кишинів давно вийшов за межі ролі транзитного пункту для втікачів від війни — він став логістичним хребтом, який тримає частину української економіки на плаву, і водночас мішенню для гібридного тиску Москви.
Цифри, наведені президенткою, показують масштаб: понад мільйон українців пройшли через Молдову з початку повномасштабного вторгнення, близько ста тисяч залишилися жити в країні. Для держави з обмеженими ресурсами й населенням, яке суттєво менше українського, це навантаження непомірне за звичайними мірками. Проте Санду говорить про готовність приймати людей і надалі — саме тому, що розуміє: безпека Молдови неможлива без стійкості України.
Логістика як інструмент виживання
Після блокування Чорного моря Молдова надала Україні залізничні та автомобільні коридори для експорту, фактично взявши на себе частину функцій зруйнованих морських маршрутів. Через молдовську територію працює так званий “Вертикальний коридор” для транзиту газу, а зниження транзитних зборів для зерна й палива — це не просто економічна поступка, а усвідомлене рішення тримати українську торгівлю живою в умовах блокади.
Такі кроки мають ціну для самої Молдови — втрачені надходження до бюджету, зношена інфраструктура, додаткове навантаження на прикордонні служби. Але альтернатива, на думку Кишинева, гірша: ослаблена Україна означає пряму загрозу для молдовської державності.
Гібридна війна біля власного кордону
Факти, які наводить Санду, малюють картину країни на лінії зіткнення, хоча формально Молдова не є стороною конфлікту. Дев’ять порушень повітряного простору безпілотниками за тиждень, понад двадцять випадків у вересні — це вже не поодинчі інциденти, а системний тиск. Уламки дронів призводили до жертв на прикордонних пунктах, а удари по українській енергетичній інфраструктурі відгукувалися перебоями з водопостачанням та електромережами на молдовському боці.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
Паралельно працює інший інструмент — інформаційна війна через анонімні Telegram-канали, які намагаються переконати молдовське суспільство, що допомога Україні — це шлях до втягування країни в чужу війну, а власна армія нібито готується до конфлікту, який їй не належить. Це класична тактика підриву довіри до державних інституцій зсередини, без прямого військового втручання.
Молдова як частина ширшої коаліції
Позиція Кишинева виходить за межі двосторонньої допомоги. Молдова залишається в “Коаліції охочих” і підтримує створення Спеціального трибуналу для розслідування злочину агресії Росії — тобто бере участь у формуванні юридичної відповідальності за війну на міжнародному рівні. Водночас уряд контролює, щоб територія країни не перетворилася на канал обходу санкцій проти Росії, що для невеликої держави з прикордонним розташуванням є постійним викликом контролю та ресурсів.
Санду прямо пов’язує найсильнішу гарантію безпеки регіону з членством Молдови в Європейському Союзі. Це не риторична фраза, а логічний висновок із досвіду останніх років: без інтеграції в євроатлантичні структури країна залишається вразливою до тиску з боку сусіда, який веде війну проти України і паралельно тестує стійкість усіх держав навколо неї.
Що відбувається в самій Україні
На тлі молдовської підтримки ситуація в Києві залишається напруженою. Соціологи фіксують незадоволення мешканців постійними атаками, хоча масового виїзду з міста поки не спостерігається. Атаки на мости столиці за останні дні порушили щоденне сполучення між житловим та урядовим берегами — удар спрямований не лише по інфраструктурі, а й по спроможності економіки функціонувати в звичному режимі. Саме в цьому контексті підтримка Молдови — логістична, енергетична, гуманітарна — набуває ваги критичного ресурсу, а не символічного жесту сусідньої держави.
