Як мільярдні “пожертви” олігархів стали новим інструментом фінансування війни Кремля

Понад 5,6 мільярда доларів — саме стільки найбагатші люди Росії перерахували до державного бюджету у вигляді так званих добровільних внесків воєнного часу. За підрахунками Reuters, ця сума вже закрила понад відсоток усіх державних видатків і фактично не дала дефіциту бюджету вийти за межі 3,4% ВВП. Формально йдеться про особисту ініціативу підприємців. Фактично — про новий механізм перерозподілу приватного капіталу на користь державної казни в умовах, коли традиційні джерела доходів вичерпуються.

Звідки з’явився механізм “добровільних” внесків

Схема виникла не стихійно. За даними The Bell, ідею запропонував очільник “Роснефти” Ігор Сечін на закритій березневій зустрічі Путіна з найбільшими бізнесменами країни — переважно тими, хто перебуває під західними санкціями. Те, що саме людина з такого оточення стала ініціатором, показово: мова йде не про тиск держави на бізнес ззовні, а про внутрішню домовленість елітної групи, яка зацікавлена зберегти свій статус і доступ до ресурсів у системі, що дедалі більше залежить від військових витрат.

Реакція була майже миттєвою. Олігарх і сенатор Сулейман Керімов одразу пообіцяв виділити 100 мільярдів рублів. Про готовність долучитися повідомляв і Олег Дерипаска, за інформацією Financial Times. Такі суми від окремих осіб говорять про те, що йдеться не про символічні жести, а про частину свідомої стратегії виживання великого капіталу в умовах санкційного тиску та воєнної економіки.

Чому Кремль заперечує особисте прохання Путіна

Офіційна позиція Кремля виглядає обережною: речник Дмитро Пєсков стверджує, що Путін нікого не просив про фінансування, а ініціатива нібито пролунала від одного з учасників зустрічі, який сам запропонував внести “дуже велику суму грошей”, пославшись на те, що багато сучасних мільярдерів розбагатіли у 1990-ті завдяки зв’язкам із державою. Путін, за цією версією, лише підтримав чужу пропозицію.

Ця дистанція має сенс. Визнати, що глава держави особисто вимагає гроші у наближених бізнесменів, означало б підтвердити пряму залежність бюджету від волі вузького кола осіб — а це вразлива тема і для внутрішньої стабільності системи, і для образу самодостатньої держави, яку Кремль намагається підтримувати назовні. Натомість формула “добровільна ініціатива знизу” дозволяє зберегти вигляд добровільності там, де насправді працює логіка політичної лояльності в обмін на збереження активів і статусу.

Що це означає для бюджету і для самих олігархів

Масштаб цих внесків варто оцінювати в порівнянні з іншими джерелами доходів. Повідомляється, що кошти, зазначені в бюджетних документах як “добровільні пожертви”, вже перевищили надходження від податку на надприбутки корпорацій — того самого, який раніше платили переважно металургійні компанії та виробники добрив. Це означає, що неформальний механізм вилучення коштів у найбагатших громадян стає порівнянним за ефективністю з офіційним оподаткуванням цілих галузей, і цим користуються, коли дефіцит бюджету — наразі 3,2% ВВП, або 7,3 трильйона рублів — потребує негайного закриття.

Для самих підприємців участь у таких внесках — радше ціна за збереження позицій, ніж філантропія. Більшість із них перебуває під західними санкціями, можливості виводити активи чи вести бізнес за кордоном обмежені, а лояльність державі залишається чи не єдиним капіталом, який досі працює.

Санкційний контекст і розстановка сил навколо олігархів

На тлі цих внутрішніх домовленостей показово виглядає рішення Європейського Союзу вивести зі санкційного списку двох відомих російських мільярдерів — Алішера Усманова та Михайла Фрідмана. У Брюсселі це рішення викликало занепокоєння серед чиновників і дипломатів, які побоюються, що воно створює небезпечний прецедент: якщо санкції можна зняти без очевидної зміни поведінки фігуранта, це послаблює весь інструмент персональних обмежень як важіль тиску.

Ці дві лінії — внутрішнє фінансування війни великим бізнесом і послаблення санкційного тиску ззовні — рухаються паралельно і підсилюють одна одну. Що менш болісними виглядають санкції для окремих мільярдерів, то легше їм підтримувати систему, яка вимагає від них фінансової лояльності всередині країни.