Заява президента Фінляндії Александра Стубба про те, що адміністрація Дональда Трампа «подвоїла зусилля» щодо мирного врегулювання в Україні, звучить не як рутинний дипломатичний коментар, а як сигнал про зміну ролі однієї з ключових країн Північної Європи в архітектурі перемовин. Фінляндія межує з Росією на тисячі кілометрів, вступила до НАТО після повномасштабного вторгнення і тепер претендує на роль посередника, який працює тихо, без публічних заяв, передаючи сигнали між Вашингтоном, Києвом та європейськими столицями.
Сам факт, що Стубб і прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре взяли на себе функцію каналу зв’язку «за лаштунками», показує: у Європі формується неформальна група країн другого ешелону, яка страхує великі перемовини, коли офіційні майданчики буксують. Ні Фінляндія, ні Норвегія не є учасниками перемовин у класичному розумінні — вони скоріше виконують роль передавачів довіри між сторонами, які самі один одному довіряють обмежено.
Роль американських переговірників і логіка тиску Трампа
Стубб окремо виділив імена Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера як переговірників, через яких, за його словами, і відбувається основна робота з пошуку рішення. Це важливий штрих: мова не про масштабну дипломатичну машину Державного департаменту, а про вузьке коло довірених осіб президента США, які діють напряму, минаючи традиційні бюрократичні канали. Такий формат типовий для Трампа — він і раніше вибудовував перемовини через персональних посланців, а не через інституційні структури.
Позиція Стубба — це фактично визнання того, що саме особиста залученість Трампа, а не колективні зусилля західних союзників, стала каталізатором зрушень в перемовинах останніх півтора року. Для Європи це означає одне: доки Вашингтон утримує ініціативу, європейські столиці залишаються у ролі радників і передавачів інформації, а не самостійних архітекторів миру.
Гібридна кампанія проти Європи як окремий фронт
Друга частина коментаря Стубба стосується застережень Зеленського про можливий напад Росії на країни Європи, включно з Фінляндією. Президент Фінляндії розводить два явища, які часто змішують у публічному дискурсі: повномасштабну війну проти України та гібридну кампанію Москви проти європейських держав. За його логікою, це не два етапи одного процесу, а дві паралельні, якісно різні стратегії Кремля.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
Гібридна кампанія, як її описує Стубб, спрямована не на захоплення території, а на психологічний тиск — залякування суспільств, підрив довіри до інституцій, спроби «залізти в голову» європейцям. Це принципово інший інструмент, ніж пряма військова агресія, і відповідати на нього потрібно іншими засобами — стійкістю суспільства, а не лише військовою готовністю.
Чому Фінляндія не панікує
Ключова теза Стубба — «ми спокійні, бо ми готові» — спирається на десятиліття фінської політики стосовно східного сусіда. Ще до вступу в НАТО Фінляндія системно розвивала оборонну спроможність і суспільну стійкість, виходячи з того, що загроза з боку Росії — константа, а не тимчасова ситуація. Тому заяви Зеленського про потенційну атаку на європейські країни Гельсінкі сприймає без ознак фактичних підстав для тривоги саме зараз, але й без ілюзій щодо довгострокових намірів Москви.
Це розмежування має практичне значення для решти Європи: Фінляндія демонструє модель реагування, де готовність знижує потребу в публічній панічній риториці. Країна, яка десятиліттями будувала оборону на припущенні про постійну загрозу, реагує на нові застереження спокійніше за тих, хто такої підготовки не має.
Заява Трампа про бажання домогтися припинення вогню між Зеленським і Путіним до наступної зими додає перемовинам часового виміру. Якщо цей орієнтир підтвердиться, найближчі місяці стануть перевіркою того, наскільки особисті канали через довірених переговірників здатні дати результат там, де формальні перемовні майданчики роками не рухалися з місця.
