Зеленський пояснив, чому територіальні поступки не зупинять Путіна

Заява Володимира Зеленського про те, що у цій війні не існує формули, вигідної одночасно Москві та Києву, — не просто риторичний прийом для інтерв’ю CBC News. Це пряма реакція на конкретну лінію, яку останнім часом просувають деякі учасники перемовного процесу, включно з американською стороною: ідею про те, що конфлікт можна закрити частковою територіальною угодою, залишивши Росії контроль над окремими ділянками Донбасу в обмін на зупинку бойових дій.

Президент фактично публічно заперечив саму логіку такого підходу, наголосивши, що мета Кремля не обмежується кількома кілометрами землі — йдеться про підпорядкування всієї країни. Це принципово інша оцінка мотивації супротивника, ніж та, яку транслюють прихильники «територіального» варіанту угоди.

Чому територіальний компроміс не розв’язує проблему

З військово-політичної точки зору аргумент Зеленського має під собою підстави, які підтверджує й позиція Джареда Кушнера: американська команда підготувала основну частину угоди, але Київ не погоджується саме на територіальні вимоги щодо Донбасу. Це вказує на те, що територіальне питання — не технічна деталь угоди, а її смисловий центр, навколо якого й вибудовується весь інший пакет домовленостей.

Логіка Кремля, якщо виходити з наведеної президентом оцінки, полягає не в закріпленні фактичного контролю над зайнятими територіями, а у використанні територіальної поступки як інструменту подальшого тиску. Контроль над стратегічно важливими ділянками Донбасу дає змогу утримувати ініціативу на майбутнє — незалежно від того, чи буде підписано будь-яку угоду про припинення вогню.

Політичний календар як фактор паузи в переговорах

Оцінка Давида Арахамії про ймовірне повернення Росії до перемовин на початку жовтня, вже після виборів до Держдуми, показує, що переговорний процес підпорядкований внутрішньому політичному циклу в Москві, а не виключно ситуації на фронті. Це означає, що будь-яка активізація дипломатичних контактів найближчими тижнями має обмежений практичний сенс — сторона, від якої залежить ухвалення рішень, свідомо тримає паузу до завершення внутрішньополітичного процесу.

Для Києва це створює вузьке вікно: підготовка до зустрічі Зеленського з Дональдом Трампом у Нью-Йорку наприкінці вересня відбувається паралельно з очікуванням, коли російська сторона взагалі буде готова предметно розмовляти. Прохання американської сторони не розкривати деталі перемовин у медіа до завершення опрацювання ідей також вказує на те, що процес перебуває на стадії, чутливій до публічного тиску з обох боків.

Енергетичний вимір як інструмент, а не мета

Окремої уваги заслуговує згадка про можливе енергетичне перемир’я взимку — ідею, яку, за наявною інформацією, просувають Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Аргумент про те, що попередніми зимами Росія так і не досягла своєї мети масованими ударами по енергетичній інфраструктурі, фактично визнає провал цієї тактики як інструменту примусу до капітуляції через колапс тилу.

Якщо така пауза дійсно буде узгоджена, вона матиме суто прикладний характер — зниження навантаження на енергосистему з обох сторін лінії фронту, а не крок до політичного врегулювання. Енергетичні удари протягом попередніх зим показали свою межу ефективності: вони завдавали шкоди інфраструктурі, але не ламали спроможність України продовжувати оборону і не привели Кремль до бажаного результату.

Позиція щодо санкцій та вимога рішучіших дій

Заклик Зеленського до США діяти сильніше й рішучіше щодо санкцій вписується в загальну логіку його заяв: без реального тиску на економічну спроможність Росії вести війну будь-які територіальні поступки з боку України не наближають завершення конфлікту, а лише фіксують проміжний результат, який Кремль використає для підготовки наступного етапу тиску.

Саме тому теза про відсутність взаємної перемоги звучить не як емоційне заперечення дипломатії, а як оцінка балансу сил: єдиний реалістичний результат перемовин на цьому етапі — зупинка бойових дій заради збереження життів, без ілюзії симетричної вигоди для обох сторін конфлікту.