Заява міністра фінансів Сергія Марченка про те, що держава «дійшла до межі», — це не риторика, а опис технічного стану державної скарбниці. Український бюджет воєнного часу вже кілька років тримається на трьох опорах: податкові надходження, внутрішні запозичення через ОВДП та зовнішнє фінансування від партнерів — ЄС і МВФ. Коли випадає хоча б одна з цих опор, а саме зовнішні транші, ліквідності перестає вистачати на все одразу, і уряд змушений вибирати, кому платити цього тижня, а кому — наступного.
Чому транші ЄС і МВФ залежать від голосувань у Раді
Зовнішнє фінансування — це не безумовний переказ коштів. Кожна програма підтримки, чи то від Євросоюзу, чи від Міжнародного валютного фонду, побудована на системі умов: партнери погоджуються надавати гроші лише за умови виконання Україною певних структурних реформ, зокрема ухвалення конкретних законів. Це стандартна практика для будь-якої країни, що отримує пільгове фінансування, — донор захищає себе від ризику, що кошти підуть не туди, куди планувалось, або що реформи забуксують одразу після отримання траншу.
Коли парламент затягує голосування за законопроєкти, необхідні для розблокування допомоги, механізм видачі траншу зупиняється автоматично, незалежно від того, наскільки критична ситуація в бюджеті. Саме про це і попередив Марченко: гроші фізично не надійдуть, поки Рада не проголосує потрібні рішення, а бюджет тим часом продовжує витрачати ресурс щодня.
Як працює ранжування видатків в умовах дефіциту
Мінфін підготував два сценарії дій на випадок нестачі коштів, і обидва зводяться до жорсткої пріоритезації витрат. Логіка проста та була озвучена прямо: спершу фінансується сектор безпеки і оборони, і лише після цього — все інше. Це означає, що при появі будь-яких надходжень кошти спрямовуються на оборонні потреби в першу чергу, а решта видатків чекає своєї черги.
Такий підхід поширюється не тільки на державний, а й на місцеві бюджети. На практиці це означає можливе тимчасове призупинення:
- програм соціальної підтримки, які не належать до життєво важливих виплат;
- капітального будівництва та інфраструктурних проєктів;
- інших видатків другорядного пріоритету на рівні регіонів.
Відновлення цих статей відбудеться лише тоді, коли в бюджеті з’явиться достатня ліквідність — тобто безпосередньо залежить від того, коли і чи взагалі надійдуть зовнішні транші.
Читайте нас у Telegram
Підписатися
Монетарне фінансування як крайній і небезпечний вихід
Найбільш тривожна частина заяви Марченка стосується сценарію, за якого затримка зовнішньої допомоги затягнеться настільки, що викличе соціальне напруження. У цьому разі уряд не виключає монетарного фінансування бюджету — фактично друку гривні для покриття поточних видатків, коли інших джерел не залишається.
Цей механізм давно відомий за наслідками: він напряму збільшує грошову масу без відповідного товарного покриття, що штовхає гривню до девальвації та розганяє інфляцію. Міністр фінансів прямо назвав ці наслідки — девальвацію, інфляцію та інші негативні ефекти, — підкресливши, що уряд розглядає цей варіант саме як вимушений, а не бажаний, оскільки чекати надходження коштів, сидячи без дій, бюджет собі дозволити не може.
Ширший контекст боргового навантаження
Проблема з ліквідністю сьогодні накладається на значно масштабніший виклик — прогнозоване зростання державного боргу. За оцінками, озвученими нардепкою Ольгою Василевською-Смаглюк, у 2027-2029 роках Україні знадобляться запозичення трильйонного масштабу для покриття бюджетних потреб, а державний борг у цей період може перевищити 114% валового внутрішнього продукту.
Це означає, що поточна ситуація з можливою затримкою соцвиплат — не разовий епізод, а симптом системної залежності бюджету від зовнішнього фінансування на роки вперед. Чим довше парламент відтягує ухвалення необхідних законів, тим вищою стає ціна кожної затримки: не лише у вигляді пропущених виплат сьогодні, а й у вигляді погіршення умов майбутніх запозичень, коли борг наближається до критичних рівнів відносно економіки країни.
